Глитай, або ж павук - Кропивницький Марко Лукич. Страница 12

Стеха (мов збо­же­воліла). Оду­ре­но нас, об­мо­ро­че­но!.. Про­пащі, про­пащі… (Біжить від нього).

Андрій (ди­вується). Що та­ке?! Ко­го об­мо­ро­че­но? Хто про­па­щий? Побігла… Ку­ди ж це во­на? Тре­ба до­до­му швид­ше, чи не тра­пи­лось чо­го з Оле­ною! (Швид­ко пішов у се­ло).

ОДМІНА ДРУГА

Хата Бич­ка. Ве­ли­ка кімна­та, як у панських бу­дин­ках, де­рев'яні дзиг­ли­ки, стіл, пок­ри­тий ки­ли­мо­вою ска­тер­кою, у кут­ку бож­ни­ця і дві лам­пад­ки го­рять.

Бичок (хо­дить по хаті). Ду­маю-ду­маю і ні на чім не зу­пи­нюсь! Ніко­ли мені ще не до­во­ди­лось бу­ти у такій при­годі, як те­пер: не сьогодні-завт­ра по­ви­нен Андрій прий­ти, тре­ба б її як-не­будь з ха­ти спро­ва­ди­ти, а са­мо­му б на який час ку­ди-не­будь поїха­ти або­що, по­ки все те уля­жеться та вти­хо­ми­риться. І як ти її спро­ва­диш, ко­ли зовсім сте­ря­лась?.. Цілісінький день і ніч все щось ба­ла­ка та ре­го­че… То поч­не го­ло­си­ти, так го­ло­сить, аж лу­на по хаті йде. А учо­ра ма­ло ме­не не за­да­ви­ла, як ухо­пи­ла за гор­ло, то лед­ве-лед­ве ру­ки їй роз­няв!.. На­пи­сав сьогодні до ста­но­во­го, про­сю у нього совіту й по­ра­ди. Чорт мені дав пус­ти­ти її до се­бе, хай би собі сиділа у ма­те­риній хаті, певніш би бу­ло діло!.. Увесь вік ро­зум­но ро­бив діла, так кінці хо­вав, що й най­мудріший не розп­лу­тав би, а під старість та­ко­го нат­во­рив, що вже й не знаю, як і вик­ру­ти­тись!.. А як­що ста­но­вий завт­ра не приїде, поїду сам до нього, і там вже якось він ме­не по­ра­дить!.. (По­мов­чав). Отак тре­тю ніч ход­жу, як вар­то­вий, бо­юсь і при­ляг­ти, щоб ча­сом сон­но­му чо­го не по­ро­би­ла. Ну, на­ро­бив я ха­ле­пи, ус­ко­чив аж по самісінькі ву­ха! Прав­ду ка­жуть: що ко­го бог за­хо­че по­ка­ра­ти, то перш усього па­мо­ро­ки одіб'є!.. І як це ста­ло­ся, що во­на впер­ла­ся у мою гос­по­ду, я й не уро­зумію?.. (Підхо­дить до бо­ко­вих две­рей і заг­ля­дає). Ле­жить… Мо­же, зас­ну­ла? (Одхо­дить). Про­сив сусідніх мо­ло­диць, щоб прий­шли до неї на ніч, і гроші обіщав зап­ла­ти­ти, ко­ли ж усі жа­ха­ються від неї!.. Ну, ска­зать би, що вже нав­че­ний я на цій по­гані! Скортілось на старість! Чи ма­ло ж я бідкав­ся хоч би й з своєю жінкою, до­ки во­на не вкра­ла у ме­не двісті кар­бо­ванців та не пішла у бай­бу­зи? І го­ло­дом її мо­рив, і в льох за­пи­рав, і по­се­ред зи­ми у опо­лонці ку­пав, і бив, і ніве­чив!.. Та­ки призвів її до то­го, що втек­ла! Те­пер ще гірша ха­ле­па! Ну, по­мо­роч, Йо­си­пе, го­ло­ву, розміркуй!.. Ні, вже зарік дам, до­ки віку мо­го: не за­ли­ця­ти­ся до то­го прок­ля­ту­що­го зілля, до гас­пидських мо­ло­диць. Ко­ли б гос­подь до­поміг цього ли­ха збу­тись, поїду на про­щу у свя­тий Київ, по­жерт­вую аж двад­цять п'ять на мо­нас­тир!.. Вже сьогодні аж дві лам­пад­ки засвітив… Ї хоч би тобі ля­леч­ка у подвір'ї!.. Од­но­го робітни­ка дер­жу, та й той у сте­пу,- ко­ней па­се… Ро­зір мені з нею! Зв'язав­ся з ди­явольською доч­кою і те­пер та­кий роз­хід піде, що й ска­за­ти страш­но!.. Щод­ня лам­па­ди світю, що­ночі дві свічки го­рять… І не при­ве­ди, гос­по­ди! (Па­да нав­колішки пе­ред об­ра­зом). Бо­же ми­лий, на­пу­ти ме­не у моїй при­годі!.. Виз­воль ме­не, ми­ло­серд­ний, із цієї оказії! (Ти­хо мо­литься).

Входить Оле­на.

Олена (ти­хо ви­хо­дить). Яку чуд­ну іграш­ку ви­ду­мав Андрій: за­хо­вав­ся, а ти йо­го й шу­кай! Усі за­ку­точ­ки об­хо­ди­ла… Не­ма!.. Я спа­ла, він підійшов крадько­ма та й поцілу­вав ме­не… а сам і за­хо­вав­ся!.. Ач, як га­ря­че поцілу­вав ме­не, усе ли­це па­шить!.. Знай­ду, знай­ду те­бе та й при­гор­ну до сер­ця… щільно-щільно обійму ру­ка­ми. Де ж це він? (По­ба­чи­ла Бич­ка, ки­дається до нього).

Бичок (одска­кує з ля­ком). Бог з то­бою, де ти тут Андрія ба­чиш?

Олена. Він тут!.. Я за­раз чу­ла йо­го го­лос!.. (Ти­хо). Цить, мов­чи! Ми йо­го зду­ри­мо!.. Ходім, ходім зо мною, я знаю, де схо­ва­тись!..

Бичок. Опам'ятай­ся, від ко­го нам хо­ва­тись? Кра­ще ста­ла б нав­колішки та по­мо­ли­лась бо­гу. Він од­же­не від те­бе зло­го ду­ха! Ти дав­но не мо­ли­лась, і че­рез те тобі не знать що сниться…

Олена. Хіба я сплю?

Бичок. Ка­жу тобі: по­мо­лись бо­гу, то й не бу­де тобі нічо­го та­ко­го вви­жа­ти­ся!..

Олена (ди­виться дов­го). Бо­гу? Хто ж то та­кий бог?.. Який він? Чуєш, як щось у ко­мині гу­де?.. То відьми при­летіли за мною, кли­чуть з со­бою на бен­кет!.. (Зри­ва з се­бе пла­ток). Роз­пат­лай мені во­лос­ся, да­вай швид­ше мітлу!.. По­ра, по­ра летіти!.. А гроші дай сю­ди, я за­хо­ваю так, щоб ніхто не знай­шов!.. З грішми доб­ре жить, а без них луч­че про­пас­ти!.. (Шу­ка по за­кут­ках чо­гось).

Бичок (убік). Що мені з нею ро­би­ти? Побіг би ко­го-не­будь пок­ли­ка­ти, та страш­но її по­ки­ну­ти, щоб ча­сом ще ха­ти не підпа­ли­ла!..

Олена (біжить до нього). Осьдеч­ки Андрієва прав­да, ось у жмені дер­жу! Не дам, не дам тобі! (Про­мов­ляє чу­ло).

Де моє до­ро­ге на­мис­то? Де мої персні? До Андрія поїду, на­ря­жусь, як па­ва, як кра­ля, і в вічі йо­му за­ре­го­чусь. (По­ка­зує ру­кою). Ди­вись, ди­вись, як йо­го ко­хан­ка-по­лю­бов­ни­ця на ме­не бо­яз­ко ди­виться. Чо­го ти на ме­не так визвіри­лась? Візьми йо­го, го­луб­ко, собі, я тілько за тим і приїха­ла, щоб пог­лу­зу­ва­ти та насміяти­ся над ва­ми обо­ма!.. (За­ту­ляється за Йо­си­па). Осьдеч­ки мій чо­ловік!.. (При­танцьовує).

Прощайте, зос­та­вай­тесь здо­ро­веньки та не зга­дуй­те нас ли­хом!.. Ха-ха-ха! Йо­си­пе! Швид­ше до­до­му, там ди­ти­на ма­ла пла­че, тре­ба її по­го­ду­ва­ти; а то ма­ти на­го­ду­ють її ба­го­вин­ням та глев­ким ло­бо­дя­ни­ком! Бач, бач, вже й по­да­ви­лась ди­ти­на!.. Ма­мо, ма­мо, що-бо ви ро­би­те? Дивіться, вже ди­ти­на зовсім по­синіла!.. Знаєш що? Ку­пи мені синього на спідни­цю!.. Синього-синього, та­ко­го, щоб аж очі у се­бе бра­ло!..

Бичок. Опам'ятай­ся, Олен­ко! Що мені в світі бо­жо­му ро­бить?!

Олена. Спать, спать!.. Ля­гай, ми­лий, спа­ти, а я цілісіньку нічку не спа­ти­му та пла­ка­ти­му!.. Пам'ятаєш, Андрію-сер­це, як я те­бе в до­ро­гу ви­ряд­жа­ла? Пам'ятаєш, сер­денько, як я тобі, пла­чу­чи, співа­ла? За­бу­ла, як во­на на го­лос!..

Забула го­лос!.. Пам'ятаєш? Бач, з жур­би за то­бою усе по­за­бу­ла. (Зно­ву про­мов­ляє чу­ло).

Ох, при­гор­ни ж ме­не, зогрій моє за­мерз­ле сер­це біля тво­го теп­ло­го сер­ця. (При­ту­ляється йо­му до гру­дей). Ох, як же мені лю­бо, як мені теп­ло. (Обска­кує). Стри­вай, на­га­да­ла!.. Під пе­ре­ла­зом, про­ти Бич­ко­вої ха­ти, є кри­ни­ця. Так? У тій кри­ниці си­дить жа­ба, зе­ле­на-зе­ле­на!.. То не жа­ба, не вір, то Йо­сип! Сте­ре­жись! Ох, не хо­ди ту­ди! Чуєш, як жа­ба скре­го­че? Скинь, скинь її з ме­не! Впи­ла­ся в тіло, кров п'є!.. Стри­вай, я її вб'ю.