Хазяїн - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 3

Пузир. Ну, що там, ка­жи?

Феноген. Зе­ленський наш ду­же стри­во­же­ний тим, що ви на нього гнi­ваєтесь… А вiн чо­ло­вiк усерд­ний, сiм'я ве­ли­ка… Жаль ме­нi йо­го ду­же, а ко­ли оби­ди­те, то й грiх, - вiн для вас i в огонь, i в во­ду! З ко­ня не зла­зить цi­лий день, по­би­вається…

Пузир. Оцього вже я не люб­лю! Кра­ще ти не мi­шай­ся не в своє дi­ло…

Феноген. Ди­ви, мi­ша­юсь! Са­мi пи­таєте, чо­го зiт­хаю? Я й ка­жу, бо у ме­не бо­лить, а зов­сiм я не мi­ша­юсь! Ви ха­зяїн, ва­ше дi­ло хоч i без хлi­ба зос­та­вить вiр­но­го слу­гу.

Пузир. Ну, ну, го­дi вже… Клич!

Феноген. (в две­рi). За­ходьте!

Входять Куртц, Зе­ленський i Лiх­та­рен­ко; увiй­шов­ши, кла­ня­ються. Дверi на­пi­вод­чи­не­нi. Фе­но­ген, про­пус­тив­ши еко­но­мiв, сi­дає на сту­лi так, що йо­му все чуть i вид­но.

Пузир. Доб­ро­го здо­ров'я! Ну як та­ки ви, па­не Зе­лен­сь­кий, i до­сi не заг­нуз­да­ли ма­нуй­лiвських му­жи­кiв?! Де ж це ви­да­но, щоб на бу­ря­ках пла­тить ро­бо­чо­му по трид­цять п'ять ко­пiй­ок в день? (До Лiх­та­рен­ка.) Пор­фи­рiй! По­чо­му у те­бе в Ча­гар­ни­ку ро­би­ли i роб­лять по­ден­но?

Лiхтаренко. З по­чат­ку вес­ни по п'ятнад­цять ко­пiй­ок, по­тiм по двад­цять, те­пер, в га­ря­чу по­ру, по двад­цять п'ять на їх хар­чах!

Пузир. Чуєте? I по двад­цять п'ять ко­пiй­ок ба­га­то, але все ж та­ки не трид­цять п'ять! Та ще, ли­бонь, ви й хар­чуєте?

Зеленський. Хар­чую.

Пузир. Бо­же мiй! I хар­чуєте?! То це вий­де по со­рок п'ять ко­пiй­ок. Доб­ре ха­зяй­нуємо! Ро­бо­чi все за­бе­руть, а нам же що зос­та­неться, а чим же я бу­ду вам жа­лу­ван­ня пла­тить? Так не мож­на, ви не вмiєте зро­би­ти де­ше­во­го ро­бiт­ни­ка!

Зеленський. У нас умо­ви од­нi, а в Ча­гар­ни­ку, де Лiх­та­рен­ко, - умо­ви дру­гi.

Пузир. Умо­ви лю­де роб­лять.

Зеленський. Око­ли­ця до око­ли­цi не при­хо­диться! У Ма­нуй­лiв­цi лю­де бiльше за­жи­точ­нi, нiж де: ок­рiм своїх на­дi­лiв, дер­жать об­роч­ну ка­зен­ну зем­лю в арен­дi, ар­тi­лi по­ча­ли за­во­дить. А ро­бо­чий, са­мi знаєте, тiлько там де­ше­вий, де зем­лi не­ма, де не­ма за що рук за­че­пить, де бiд­нiсть.

Пузир. Так ви зро­бiть у Ма­нуй­лiв­цi бiд­нiсть!

Зеленський. Це не од ме­не за­ле­жить.

Пузир. Ви­ба­чай­те, па­не Зе­ленський, це вiд го­ло­ви за­ле­жить! От по­ба­чи­те, що там зро­бить Лiхтаренко. Слу­хай, По­р­фи­рiй, я те­бе пе­ре­ве­ду в Ма­нуй­лiв­ку, а вас, па­не Зе­ленський, в Ча­гар­ник.

Феноген (за две­ри­ма). Ох-хо-хох!

Зеленський. По­ми­луй­те, за вi­що ж! Я то­рiк чис­тої при­би­лi дав п'ять ти­сяч, а цей рiк на­дi­юсь…

Пузир. Порфи­рiй дасть де­сять ти­сяч! Ви не умiєте з на­ро­дом, а Пор­фи­рiй умiє, i дасть де­сять ти­сяч, - по­ба­чи­те! От що, Пор­фи­рiй: ма­нуй­лiв­цi за­пус­ти­ли не­доїмку i не зап­ла­ти­ли. Че­рез тиж­день та об­роч­на зем­ля, що дер­жать в арен­дi ма­нуй­лiв­цi, от­дається з тор­гiв на но­вий строк. Тре­ба, щоб ка­зен­на зем­ля зос­та­лась за мною, чуєш?

Лiхтаренко. Поп­ро­бую!

Пузир. Це то­бi не борщ, тут про­бу­вать нi­чо­го - тре­ба взять! Ти ро­зу­мiєш? Взять! Ка­зен­ну об­роч­ну стат­тю взять! На­дi­ли му­жицькi на де­сять лiт в арен­ду взять! А як му­жик зос­та­неться без зем­лi - ро­би з ним, що хо­чеш; а по­ки при зем­лi, му­жи­ки все од­но що бу­ри, нi­чо­го з ни­ми не зро­биш!

Зеленський. Я вже про­бу­вав…

Пузир. Ви нi­ко­ли не про­буй­те, а прос­то - їжте!

Зеленський. Ма­нуй­лiв­цiв не вку­сиш!

Лiхтаренко. Аби зу­би.

Пузир. Прав­да. Ти вже у Ча­гар­ни­ку взяв крестьянськi на­дi­ли в арен­ду, те­пер стеж­ка про­топ­та­на, опит є, по­чи­най i в Ма­нуй­лiв­цi.

Зеленський. Доз­во­ляю со­бi звер­нуть ва­шу ува­гу на те, що у Ма­нуй­лiв­цi є та­кий учи­тель-артiльщик i бi­ля нього чо­ло­вi­ка три з мо­ло­дих, що че­рез них i Лiх­та­рен­ко зу­би по­ла­має.

Пузир. Пор­фи­рiй, нас­та­ли зу­би! Опит є, стеж­ка про­топ­та­на, шквар!

Лiхтаренко. Срiб­ни­ми та зо­ло­ти­ми зу­ба­ми мож­на не то Ма­нуй­лiв­ку, не то уїзд, а й гу­бер­ню мож­на з'їсти!

Пузир. Нам ну­жен де­ше­вий ро­бiт­ник, ро­зу­мiєте? А без де­ше­во­го ро­бiт­ни­ка ха­зяй­ст­во вес­ти - го­дi! Так-ви, па­не Зе­ленський, прий­май­те Ча­гар­ник вiд Лiх­та­рен­ка, а вiн прий­ме Ма­нуй­лiв­ку вiд вас.

Зеленський. По­ми­луй­те, в Ча­гар­ни­ку мен­ше жа­лу­ван­ня, а у ме­не сiм'я!

Феноген (за две­ри­ма). Ох-хо-хох!

Пузир (гля­нув на Фе­но­ге­на). Жа­лу­ван­ня вам бу­де те са­ме, що i в Ма­нуй­лiв­цi, по­ба­чу, як бу­де­те справ­ля­тись по го­то­во­му!

Зеленський. Спа­си­бi!

Пузир. Та от що: як тiльки хлiб знi­ме­те, - трис­та де­ся­тин стер­нi за­сiєте ма­га­ром, щоб бу­ла доб­ра ота­ва, бо я ку­пив ще два­над­цять ти­сяч овець, тре­ба гар­но ви­пас­ти на сал­ган. А ви, Кар­ло Кар­ло­вич, завт­ра поїде­те в сте­пи на прий­ом­ну овець - їх ту­ди при­же­нуть. Уве­че­рi я дам вам на­ряд.

Куртц. Етi да, етi нєт!.. У нас со­рок ти­сяч ов­са, а ще два­над­цять ти­ся­чов ку­пiл, ну­жен дру­гий по­мощ­ник, без дру­гий по­мощ­ник - не мож­на.

Пузир. Обiй­деться, ча­ба­ни на­деж­нi.

Куртц. Етi - нєт! Ча­бан - цке­лей кри­чал, а шах­мей­стер го­ло­ва, етi - да!

Пузир. Для овець до­во­лi ва­шої го­ло­ви!

Куртц. Од­на го­ло­ва на п'ятде­сят двi ти­ся­чов ов­са - етi нєт, етi нi­ког­да.

Пузир. До­во­лi. За­те я во­се­ни ва­шу го­ло­ву оли­вою гар­но по­мас­тю.

Куртц. Ха-ха-ха! Оли­фа - етi да! Ко­ро­шо!.. А только по­мощ­ник нуж­но.

Пузир. Обiй­де­тесь! А стар­шо­го ча­ба­на, Кли­ма, ви­же­нiть за­раз!

Куртц. За­шем, етi - да! Ко­ро­шiй ча­бан гнать? Со­ба­ку ко­ро­шо­го гнать, етi - нєт!

Пузир. Вiн мо­ше­ник!

Куртц. Клим?! Етi - нєт! Етi нi­ког­да!

Пузир. Ме­нi вi­до­мо, що як зда­ва­ли двi ти­ся­чi ва­ла­хiв Кря­ч­ковсько­му, вiн за де­сять кар­бо­ван­цiв до­дав йо­му два­д­цять ва­ла­хiв лиш­нiх.

Куртц. Етi - да? Етi - нєт!.. Етi нi­ког­да! По­ми­лял­ся - мож­на, прос­ка­ку­вал - мож­на, а за дєньгi - етi нi­ког­да!

Пузир. А я вам ка­жу- про­дав! Виг­нать! Ме­нi нуж­нi лю­де на­деж­нi, чес­нi, а як ви ста­не­те са­мi вип­рав­лять мо­ше­ни­кiв, то ме­не об­бе­руть, як лип­ку. Виг­нать! Я йо­му вi­рив, а вiн он який!

Куртц. Етi - да?.. Етi - нет! Етi - ни­ког­да! Я бу­дет уз­на­вал. Шес­ний ша­бан, етi - пас­кудст­во. (вий­шов)

Пузир. Iдiть з бо­гом

Всi кла­ня­ються i ви­хо­дять. Про­пус­тив­ши їх, вхо­де Фе­но­ген.

Феноген i Пу­зир. Фе­но­ген за­чи­няє две­рi, стає на ко­лi­на пе­ред Пу­зи­рем i цi­лує йо­го в руку.

Пузир. Що це?

Феноген. Я вже знаю! Ви не скрив­ди­ли чо­ло­вi­ка, i гос­подь вас наг­ра­дить! Пер­ше дi­ло - спра­вед­ли­вiсть!

Пузир. Та ко­го ж я оби­жав ко­ли?

Феноген. Нi­ко­ли, нi­ко­ли! За те й вам гос­подь дає. А вас обк­ра­да­ють.

Пузир. Де ж ти вiзьмеш чес­них лю­дей?!

Феноген. От Кли­ма ви виг­на­ли, бо я доз­нав­ся за ва­ла­хiв i ска­зав, а те­пер я вам ска­жу, що Лiх­та­рен­ко…

Пузир. Що Лiх­та­рен­ко?!

Феноген. Ди­виться крiзь пальцi, не гля­дить - от що! Та й сам ру­ки вмо­кає! Як зда­ва­ли пше­ни­цю, так йо­го по­мiш­ник, Зо­зу­ля, де­сять лан­ту­хiв ски­нув у жи­да Хас­ке­ля, що хлiб ску­по­вує i має на мiс­теч­ку ма­га­зин.

Пузир. Це так.

Феноген. Ме­нi сам пiд­вод­чик роз­ка­зу­вав, жаль тiлько, що я за­був йо­го iм'я… Та Лiх­та­рен­ко, пев­но, знає все.