Хазяїн - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 4

Пузир. Спа­си­бi то­бi, Фе­но­ген! Ти один у ме­не вiр­ний слу­га! Кру­гом кра­дуть i кра­дуть. Ве­ли, щоб вер­ну­ли Лiх­та­рен­ка.

Феноген од­чи­няє две­рi, а на­зуст­рiч йо­му Куртц.

Феноген (до Пу­зи­ря). Кар­ло Кар­ло­вич!

Пузир. Не­хай iде.

Феноген, про­пус­тив­ши Курт­ца, вий­шов.

Куртц i Пу­зир.

Куртц. Так бить не долж­но. Етi нi­ког­да!

Пу­зир. В чiм дi­ло?

Куртц. Зi­час справ­ка де­лал: у менья i у кон­то­ровських кни­гах три ти­ся­чi со­рок ва­ла­хiв - етi да?

Пузир. Так.

Куртц. Двi ти­ся­чi про­да­вал, етi - да?

Пузир. Так.

Куртц. У менья ти­ся­ча со­рок в ру­ках. Знай­шiт, етi - нєт, етi - нi­ког­да; Клим - шесний ша­бан, про­га­няй­ть нельзя, етi - пас­кудст­во!

Пузир. А ви лi­чи­ли тих ва­ла­хiв, що зос­та­лись, по­чiм ви знаєте, що во­ни всi цi­лi?

Куртц. Етi - да! Я отвєчай­т!

Пузир. То дру­га рiч: не ста­не, то ви зап­ла­ти­те.

Куртц. Я зап­ла­тиль?! Етi - нi­ког­да! Клим - шес­ний ша­бан, етi - да! А язик, етi - фi!

Пузир. Який язик?

Куртц (по­ка­зує свiй язик). Етi, етi-да! Язик ра­бо­тай - етi да! Ухо слу­хай, а го­ло­ва не роз­су­дов?.. Так бить не долж­но! Не на­до сли­шiл, а на­до вiдєл, етi - да!

Пузир. Ну го­дi, iдiть со­бi, Кар­ло Кар­ло­вич, i зас­по­кой­тесь. Не­хай вже Клим зос­тається.

Куртц. Етi-да! Клим-нет, Карл Куртц - нєт! Куртц всi знайт, етi - да! Спе­ца­лiс­та мес­то скрозь на­хо­дiл!

Пузир. Ну, го­дi вже!

Куртц. Так бить не долж­но! (Стає се­ред сце­ни, i по­ка­зує язик.) Язик, етi - фi! Етi - пас­кудст­во! (Вий­шов.)

Феноген i Пу­зир, а по­тiм Лiх­та­рен­ко.

Пузир (до Фе­но­ге­на). Ну, що ти ска­жеш?

Феноген. Кар­ло кра­де, а Клим по­ма­гає.

Пузир. Та всi кра­дуть, що й ка­зать, кру­гом кра­дуть.

Феноген. Та ще ви Кар­ла боїтесь, от вiн i вер­хо­во­дить.

Пузир. А де ти йо­го вiзьмеш, та­ко­го шах­мей­сте­ра?

Феноген. Ну то не­хай кра­де?

Пузир. Чо­го ж не­хай? Тре­ба слiд­ку­вать. От Кар­ло поїде на прий­ом­ну, а ти, Фе­но­ген, шат­нись по ота­рах на про­вiр­ку.

Входе Лiх­та­рен­ко.

Що ж це, Пор­фи­рiй, у те­бе кра­ли пше­ни­цю, як во­зи­ли на вок­зал?

Лiхтаренко. Мо­же. Сто ти­сяч пу­дiв пше­ни­цi зда­ва­ли, двiс­тi пiд­вiд во­зи­ло, мо­же, хто й вкрав.

Пузир. Цi­лий вiз пше­ни­цi твiй по­мiш­ник Зо­зу­ля зси­пав у Хас­ке­ля.

Лiхтаренко. Де ж та­ки! Лан­тух-два - то мо­же; а вiз - то бре­х­ня! Не вiр­те!

Пузир. А чо­го ж ти ди­виш­ся?

Лiхтаренко. Щоб не кра­ли!.. I на вок­за­лi зда­но сто ти­сяч пу­дiв - вiр­но!

Пузир. То лиш­ню на­ва­жи­ли в ам­ба­рi?

Лiхтаренко. Мо­же, який лан­тух або два - то бу­ває; де ж ви ба­чи­ли, щоб у ве­ли­кiй еко­но­мiї нiх­то нi­чо­го не вкрав. Та хоч би у ме­не сто очей бу­ло, то й то не всте­ре­жеш!

Пузир. Так, по-твой­ому, не­хай кра­дуть?

Лiхтаренко. Я цього не ка­жу, всi кра­дуть по-свой­ому, та без то­го i не мож­на, Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич! I роз­сип­леться, i за­гу­биться, i вкра­дуть яку ма­лез­ну…

Пузир. З то­бою сам чорт не зго­во­рить. Я то­бi об­ра­зи, а ти ме­нi луб'я! То не­хай кра­дуть, пи­таю те­бе? За вi­що ж я то­бi жа­лу­ван­ня пла­тю?

Лiхтаренко. А за тих сто ти­сяч пу­дiв пше­ни­цi, що я здав на вок­за­лi, а ви гро­шi взя­ли!

Пузир. Тьфу на твою го­ло­ву! Чи ти оду­рiв, чи чорт те­бе на­пав?

Лiхтаренко. Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич, ви тiлько не гнi­вай­тесь, а роз­су­дiть гар­ненько. Бу­де­мо так го­во­рить: ви ме­нi дас­те Ве­ли­кий шма­ток са­ла, щоб я йо­го од­нiс у ко­мо­ру! Я вiзьму те са­ло го­ли­ми ру­ка­ми, i од­не­су са­ло в ко­мо­ру, i пок­ла­ду: са­ло ва­ше цi­ле, а тим жи­ром, що у ме­не на ру­ках зос­тав­ся, я по­мас­тю го­ло­ву - яка ж вам вiд цього шко­да?

Пузир. Iди со­бi к чор­ту, бо ти на­ва­жив­ся ме­не гнi­вить!

Лiхтаренко. Щас­ли­вi ос­та­вай­тесь! (Iде.)

Пузир. А Зо­зу­лю за­раз роз­щи­тать! Хатнього зло­дiя не всте­ре­жеш­ся! Сьогод­нi вiн тiлько го­ло­ву по­мас­тить, а за­в­т­ра чо­бо­ти, а пiс­ля­завт­ра й са­ло вiзьме!

Лiхтаренко. Во­ля ва­ша. (Пi­шов.)

Пузир i Фе­но­ген.

Феноген. От чо­ло­вiк! I ри­би на­ло­вить, i нiг не за­мо­че!

Пузир. Я знаю, що вiн бiльше всiх кра­де, та за­те i ме­нi ве­ли­ку ко­ристь дає!

Феноген. Ось га­зе­ти i лис­ти з вок­за­ла при­вез­ли.

Пузир (бе­ре лис­ти). Пок­ла­ди га­зе­ти на сто­лi, уве­че­рi Со­ня про­чи­тає. (Чи­та лист.) Фе­но­ген, ти знаєш Чо­бо­то­во­го си­на, Ва­си­ля?

Феноген. Ба­чив. Бо­ва Ко­ро­ле­вич!

Пузир. Ста­рий про­сить доз­во­лу сва­тать Со­ню.

Феноген. Пер­ше спи­тай­те Со­ню.

Пузир. Що ти ме­леш, з якої ре­чi? Сам ка­жеш, що Бо­ва Ко­ро­ле­вич, до то­го один у батька, а батько ха­зяїн на всю ок­ру­гу… Яко­го ж їй же­ни­ха?!

Феноген. А мо­же, у неї є на прик­ме­тi!

Пузир. Прой­дис­вiт! Так бу­де, як я хо­чу!

Феноген. Ой, це вам не Ка­тя, та мов­ча­ла до смер­тi, а Со­ня…

Пузир. Ет, ду­ро­щi! (Чи­тає.) Фе­но­ге­нуш­ка! (Встає.) Знай на­ших! По­лу­чив ор­ден Ста­нiс­ла­ва дру­гої сте­пе­нi на шию - а?

Феноген (цi­лує йо­го в ру­ку). Сла­ва бо­гу! (Ви­ти­рає сльо­зи.) По­кiй­ний ба­тюш­ка по­ра­дується на то­му свi­тi!

Пузир. Не дур­но по­жерт­ву­вав на при­ют. Во­се­ни поїде­мо на за­сi­да­нiй в земський банк - не­хай всi тi, що смi­яли­ся з мо­го ко­жу­ха, гу­би ку­са­ють!

Феноген. Так ви зро­бiть со­бi, Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич, но­ву хо­ро­шу шу­бу i хо­ро­ший сiр­тук, бо ор­ден бу­де у вас на шиї, а ко­жух звер­ху, то нас зно­ву швей­цар ви­га­ня­ти­ме з при­хо­жої, як то­рiк ви­га­няв.

Пузир. Я розх­рис­та­юсь, як бу­де­мо вхо­дить; тiлько на по­рiг, а тут йо­му пе­ред са­мим но­сом блись - ор­ден! Ну, та й швей­цар ме­не те­пер пiз­нає! Дав­ся я йо­му взна­ки; па­м'я­та­єш, як мо­лив по­тiм, щоб я но­го прос­тив, - у ру­ки цi­лу­вав, нав­ко­лiш­ки ста­вав!

Феноген. Пер­ше опас­ку­див, на смiх усiм ки­нув, а по­тiм про­сив… Та­ко­го ха­зяїна ви­га­няв з при­хо­жої, прий­няв­ши за стар­ця, а все че­рез ко­жух. Ста­рий вiн, трид­цять лiт но­си­те, ду­же то­рох­тить i сильно лоєм тхне.

Пузир. Ну, га­разд. По слу­чаю ор­де­на зроб­лю шу­бу з ли­си­чо­го хут­ра.

Феноген. Єнот кра­ще!

Пузир. Ну, єнот!.. Хтось сту­ка!

Феноген (одчи­няє две­рi). Пет­ро Пет­ро­вич!

Пузир. Ми­лос­тi про­си­мо!

Входе Зо­лот­ницький.

Феноген, Зо­лот­ницький i Пу­зир. Фе­но­ген цi­лує Зо­лот­ни­ць­ко­го в ру­ку.

Золотницький. Здо­ров, здо­ров, Фе­но­ген! А ти, Крез, як по­жи­ваєш?

Пузир. Ва­ши­ми мо­лит­ва­ми.

Чоломкаються. Хоч i не та­кий кре­мез­ний, як вам зда­єть­ся.

Золотницький. Не кре­мез­ний, а Крез! I все в тiм же ха­ла­тi! По­ра то­бi йо­го ски­нуть!

Пузир (смiється). По-до­машньому, по-ха­зя­йськи!

Золотницький. Дав­но я те­бе не ба­чив! Що ж, ба­га­то ще ку­пив зем­лi?

Пузир. Не­ма пiд­хо­дя­щої!

Золотницький. Все ску­пив?

Пузир. Нi, ще не все! Мо­же, про­даєте Ка­пус­тя­не?