Хазяїн - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 5

Золотницький. Дай вi­ка до­жить, не ви­га­няй ти ме­не з Ка­пус­тя­но­го! По­томст­ве­них оби­ва­те­лiв i так не­ба­га­то в око­ли­цi ос­та­лось, все но­вi ха­зяїни за­хо­пи­ли, а ти вже й на ме­не зу­би гост­риш. Ус­пiєш ще зах­ва­тить i Ка­пус­тя­не, i Ми­ро­лю­бiв­ку.

Пузир. Нi, ма­буть, не до­жи­ву до то­го ча­су!.. А скiлько б ви справ­дi взя­ли за Ка­пус­тя­не? Я не ку­пую, а тiлько так цi­кав­люсь!

Золотницький. При­цi­няєшся на вся­кий слу­чай! Ха­ха-ха!.. Два мi­лi­они! А? Не по зу­бах?

Пузир. Про­да­вай­те, то й по­ба­чи­те, чи по зу­бах, чи нi!

Золотницький. Не мож­на ра­зом все ковт­нуть - пi­дож­ди тро­хи! От я строю са­хар­ний за­вод, за­вод лоп­не - Ка­пус­тя­не твоє! Ха-ха-ха! Слу­хай, по­ки там що: прис­та­вай в ком­па­нiю, три чо­ло­вi­ки уже єсть, да­вай чо­ти­рис­та ти­сяч - бу­деш чет­вер­тий, i пос­та­вим в Ка­пус­тя­нiм са­хар­ний за­вод!

Пузир. Не моє ру­ко­мис­ло! Я цього дi­ла не знаю, а ко­ли не знаєш бро­ду - не лiзь про­жо­гом в во­ду! Став­те са­мi, а ме­нi дас­те сто ти­сяч аван­су, то я вам на увесь за­вод пос­та­чу бу­ря­ка, як те­пер пос­та­чаю на Кульпинський за­вод!

Золотницький. А ти все-та­ки об­ду­май. Бу­ря­ки бу­ря­ка­ми, а при­биль вiд за­во­ду са­мо со­бою. От поїде­мо за­раз у го­род, там то­бi все вик­ла­дуть як на до­ло­нi, i ти по­ба­чиш, що дi­ло ко­рис­не. За­вiдський про­ми­сел - ве­ли­ка рiч!

Пузир. Я ще до цього не дiй­шов!

Золотницький. По­ра вже. Поїде­мо за­раз в го­род, я те­бе обз­на­ком­лю з дi­лом, а ти, прис­лу­хав­шись, об­ду­маєш.

Пузир. Це мож­на. До ре­чi, ме­нi тре­ба ор­ден по­лу­чить.

Золотницький. Який?

Пузир. Ста­нiс­ла­ва вто­рой сте­пе­нi на шию!

Золотницький. В та­кiм ра­зi шам­пансько­го став!

Пузир. А де я йо­го вам вiзьму?

Золотницький. Так у го­ро­дi пос­та­виш, там най­дем.

Пузир. Та, мо­же, я ще i не поїду, бо дi­ла у ме­не до­ма є, і тро­хи та­ки нез­ду­жаю.

Золотницький. Уже зля­кав­ся, що шам­пансько­го тре­ба ста­вить. Ну, я сам пос­тав­лю; а тим ча­сом да­вай чо­го-не­бу­дь по­поїсти, бо ти не до­га­даєшся на­го­ду­вать, а я го­лод­ний!

Пузир. За­раз бу­де­мо обi­дать. Тiлько ви­ба­чай­те - у ме­не фрi­ка­се не­ма, а по-ха­зяй­ськи: со­ло­ни­на до хрi­ну, борщ, за­ва­рю­ва­на ка­ша до са­ла та пи­рiг, мо­же, є з яб­лок.

Золотницький. Чу­до­во! Аж сли­на ко­титься! Слу­хай, ти ж, здається, земський глас­ний?

Пузир. То­рiк виб­ра­ли. Тiлько я ще нi ра­зу не був. (Смi­єть­ся.)

Золотницький. Нi­чим хвас­тать: це то­бi не ро­бе чес­тi. От поїде­мо, так бу­деш i на соб­ра­нiї - завт­ра поч­нуться; на чер­зi важ­не пи­тан­ня: про­дов­вльствiє го­лод­но­го лю­ду до уро­жаю.

Пузир. Це до ме­не не ти­четься. Це хи­ме­ра! Го­лод­них бу­де тим бiльше, чим бiльше го­лод­ним по­ма­гать. Он у ме­не ро­бо­чим по­ден­ним пла­тять трид­цять п'ять ко­пiй­ок. Не­хай го­лод­нi iдуть до ме­не по п'ятнад­цять ко­пiй­ок на ро­бо­ту.

Золотницький. Дi­ло. От ти це са­ме ска­жеш на соб­ра­нiї, i то­бi при­ве­зуть ти­сяч двад­цять ро­бо­чих.

Пузир. То во­ни ме­нi й го­ло­ву об'їдять!

Золотницький. Ото-то бо й є! Ви­хо­дить, тре­ба щось iн­че при­ду­мать, тре­ба об­су­дить, ду­шею увiй­ти в ста­но­ви­ще го­лод­них, не дать їм за­ги­нуть, не дать роз­пов­сю­ди­тись цин­гот­нiй бо­лiз­нi.

Пузир. Це не моє дi­ло! Зо­лот­ницький. Як?

Пузир. Чуд­нi лю­де! Го­лод­них го­дуй, хво­рих лi­чи, шко­ли заводь, пам'ятни­ки якiсь став!.. По­ви­га­ду­ють со­бi яр­ма на шию i но­сяться з ни­ми, а во­ни їх му­лять, а во­ни їм ки­ше­нi про­ди­ра­ють. Чуд­нi лю­де!

Золотницький. Якi пам'ятни­ки? Не ро­зу­мiю. При чо­му тут пам'ятни­ки?!

Пузир. Не ро­зу­мiєте? Так от по­ки ще до обi­да, про­чи­тай­те оцей лист. (Дає лист.)

Золотницький (чи­тає). "В Пол­та­вi доз­во­ле­но пос­та­вить пам'ятник пер­шо­му ук­раїнсько­му по­ето­вi Iва­ну Пет­ро­ви­чу Кот­ля­ревсько­му. На цей пам'ятник гро­шi зби­ра­ють фор­мально в Пол­тав­щи­нi, але при­ват­не мож­на жерт­ву­вать звi­ду­сiль. В чис­лi жерт­во­ватс­лiв i до­сi ва­шо­го iме­нi не­ма, але це, пев­но, вiд то­го, що ви не знаєте про та­ке бла­го­родье дi­ло. Так от я i опо­вi­щаю вас про це, щоб дос­та­вить вам при­ят­нiсть, ра­зом з дру­ги­ми зем­ля­ка­ми по­жерт­во­вать на пам'ятник по­ета. Гро­шi ви­си­па­ються пол­тавсько­му го­ло­вi. Го­то­вий до пос­лу­ги. Хра­мен­ко". (Про­чи­тав­ши, ди­виться на Пу­зи­ря i го­во­ре.) - Ну?

Пузир. I я ка­жу - ну?.. Чо­го їм тре­ба?

Золотницький. Ти хто та­кий? Ма­ло­ро­сi­янин?

Пузир. Не кри­юсь. При­рож­ден­ний хо­хол!

Золотницький. Так от i по­жерт­вуй на пам'ятник на­род­но­го по­ета.

Пузир. З якої ре­чi? Я жерт­вую на при­юти…

Золотницький. Жду­чи наг­ра­ди?

Пузир. Не кри­юсь. А Кот­ля­ревський ме­нi без на­доб­нос­тi!

Золотницький. I як то­бi не со­ром ота­ке го­во­рить? Та­кий ха­зяїн, та­кий знач­ний оби­ва­тель, ще й ка­ва­лер, а го­во­риш, як ди­кий, не­ос­вi­че­ний му­жик: "Кот­ля­ревський ме­нi без на­доб­нос­тi!" Про­тив­но й слу­хать! По­ети єсть соль зем­лi, гор­дiсть i сла­ва то­го на­ро­да, се­ред кот­ро­го з'яви­лись; во­ни слу­жать ви­щим iде­алам, во­ни пiд­нi­ма­ють на­род­ний культ… Всi на­ро­ди своїх по­етiв ша­ну­ють, по­чи­та­ють i став­лять їм пам'ятни­ки!!!

Пузир. То, ви­хо­дить, ви по­жерт­вуєте?

Золотницький. Аяк­же! Завт­ра виш­лю трис­та руб­лiв!

Пузир. Ну й бу­де з них, а вiд ме­не не по­жив­ляться!

Входе Дiв­чи­на.

Дiвчина. По­жа­луй­те обi­дать!

Золотницький. Про­щай!

Пузир. А обi­дать?

Золотницький. Обi­дать у та­ко­го ха­зяїна важ­ко, тут i ку­сок в гор­ло не по­лi­зе. До земських дiл то­бi не­ма дi­ла, луч­чих лю­дей сво­го краю ти не знаєш, знать не хо­чеш i не цi­ниш - я со­ром­люсь си­дiть по­руч з то­бою за сто­лом!

Пузир. Та чо­го ви так об­ра­жаєтесь за то­го Кот­ля­рев­сь­ко­го, хi­ба вiн вам брат чи сват?!

Золотницький. Ах ти, не­щас­на, без­вод­на хма­ра! I про­же­не те­бе вi­тер над рiд­ною зем­лею, i роз­вiє, не про­лив­ши i крап­лi цi­лю­щої во­ди на рiд­нi ни­ви, де при та­ких ха­зяїнах за­сох­не на­ука, по­езiя i бла­го на­ро­да!!!

Пузир. Та це ви щось такс го­во­ри­те, що я не ро­зу­мiю. Ми­лос­тi про­сю обi­дать!

Золотницький. Нi, по­ки не да­си ме­нi сло­ва, що поїдеш в земське соб­ра­нiє i пош­леш гро­шi на пам'ятник Кот­ля­ревсько­му, до­ти не ся­ду з то­бою за стiл!

Пузир. Та вже для вас: i поїду, й пош­лю! (Бе­ре йо­го пiд ру­ку.) Не ро­бiть же ме­нi без­чес­тя! (Ве­де йо­го.)

Золотницький. Ах ти… ха­зяїн, та й бiльш нi­чо­го!

Завiса.

ДIЯ ДРУГА

Сад: га­нок, клум­би, ос­ло­ни.

На сце­нi не­ма нi­ко­го. По хви­лi за сце­ною чуть го­ло­си: "Ми не со­ба­ки, - i со­бак кра­ще го­ду­ють! Мо­же, ха­зяїн i не знає!" Вхо­дить юр­ба ро­бо­чих.

Петро. Хо­дiм до-ха­зяїна, не­хай по­ба­че, яким хлi­бом нас го­дує Лiх­та­рен­ко. А ось i борщ- го­ло­щак! (По­ка­зує гле­чик.)

Дем'ян. Нi­чо­го не по­мо­же! Кра­ще знi­ме­мось отак, як єсть, усi, й дру­гi за на­ми, та но­ги на пле­чi й гай­да!

Петро. Не ви­га­дуй! Нiх­то не прий­ме на ро­бо­ту, а тим ча­сом Лiх­та­рен­ко при­ве­де нас сю­ди си­лою.

Дем'ян. Так ми зно­ву по­ки­не­мо!

Петро. То­дi по­са­дять? I ми тiлько лi­то про­гай­нуємо. Нi. Бу­дем скар­жи­тись. Ко­ли ха­зяїн нi­чо­го не зро­бе, поїдем до на­чальства. Я хо­ди знаю. То­рiк у Чо­бо­та бу­ло. те ж са­ме.