Хазяїн - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 7

Марiя Іванівна. Щас­ли­вий Петька!

Пузир. Еге… I в ма­га­зи­нi зуст­рiв­ся я, знаєте, не­на­ро­ком з на­чальни­цею гiм­на­зiї, ку­пу­ва­ла своїй доч­цi на плат­тя i при­че­п­илiїся, щоб i я то­бi ку­пив та­ко­го са­мо­го. Якесь ду­же но­во­мод­не, ка­же, розх­ва­та­ють, а я, ка­же, хо­чу, щоб у Со­нiч­ки бу­ло та­ке са­ме плат­тя! Во­на те­бе ду­же лю­бить. Най­кра­ща, й най­ро­зум­нi­ша, ка­же, моя вос­пи­та­ни­ця!

Марiя Іванівна. А як же не кра­ща, ко­ли по скiн­чен­ню да­ли зо­ло­ту мен­даль!

Пузир. Пет­руш­ка! - Входе хло­пець. - Вiзьми i вiд­не­си в кi­м­на­ту. Ми по­тiм роз­ди­ви­мось. Хлопець бе­ре у Фе­но­ге­на по­куп­ку i пальто та й не­се у ха­ту.

Соня. Спа­си­бi, та­ту! (Цi­лує йо­го.)

Пузир (гла­дить її по го­ло­вi). Ро­зум­на го­лов­ка!.. Ну, що ж тут но­во­го?

Феноген. Все бла­го­по­луч­но.

Пузир. Сла­ва бо­гу!

Соня. Нi, та­ту, не все бла­го­по­луч­но!

Пузир. А що ж тут ста­лось?

Соня. (по­дає йо­му хлiб). Гляньте!

Пузир. (розглядає). Хлiб!

Соня. I та­ким хлi­бом, та­ту, у нас ро­бо­чих го­ду­ють!

Пузир. Скрiзь у ха­зяй­нiв, по всiх iко­но­мi­ях, доч­ко, од­на­ко­вий - ота­кий, як ба­чиш!

Соня. Не­хай дру­гi го­ду­ють, чим хо­тять! Це не мо­же буть для нас зраз­ком! Та­ким хлi­бом грiх го­ду­вать лю­дей, та­ту!

Пузир. Ро­бо­чо­го чо­ло­вi­ка не мож­на, моя ди­ти­но, на­го­ду­вать іншим, бi­лi­шим хлi­бом: вiн бу­де раз у раз го­лод­ний. Ро­бо­чий чо­ло­вiк, му­жик, не лю­бить бi­ло­го хлi­ба, бо вiн i не смаш­ний, i не трев­ний. Оце са­мий нас­то­ящий хлiб для ро­бо­чих! Пи­та­тельнии, як ка­жуть лi­ка­рi!

Соня. Та це не хлiб, та­ту, це кир­пич! [1]

Пузир. Бог зна що ви­га­дуєш! Яко­го ж ще хлi­ба тре­ба? (Хо­че од­ла­мать - не ла­мається, хо­че од­ку­сить - не вку­се.)

Соня. Ба­чи­те: нi вла­мать, нi вку­сить!

Пузир. Тре­ба роз­мо­чить!

Соня. Та­ту, мiй ле­бе­ди­ку, не доз­во­ляй­те лю­дей го­ду­вать та­ким хлi­бом. Не­дур­но ка­за­ли в гiм­на­зiї, що у нас лю­дей го­ду­ють гiр­ше, нiж сви­ней; нас­мi­ха­лись, я пла­ка­ла i за­пев­ня­ла, що то неп­рав­да, а те­пер са­ма ба­чу, i вся моя ду­ша трем­тить! Та­ту, рiд­ний мiй, ко­ли ви лю­би­те ме­не, ша­нуєте се­бе, то ве­лiть за­раз, щоб лю­дей кра­ще хар­чу­ва­ли! А по­ки я бу­ду знать i ба­чить, що у нас та­ка неп­рав­да до лю­дей, що вас скрiзь су­дять, прок­ли­на­ють, ме­нi нi­що не бу­де ми­ло, жит­тя моє бу­де ка­тор­гою!!

Пузир. Ну, го­дi, го­дi! Зас­по­кой­ся. Я зве­лю, щоб хар­чi бу­ли кра­щi. Iди про­хо­дись по са­доч­ку, зас­по­кой­ся, зас­по­кой­ся! Ста­ра, йдiть уд­вох…

Соня i Ма­рiя Іванівна пiш­ли в па­лi­сад­ник i зник­ли в са­ду.

Пузир i Фе­но­ген.

Феноген. По­ки ще ка­зен­но­го наз­на­чать, а ми вже дiж­да­ли­ся сво­го iнс­пек­то­ра… Бi­да! 

Пузир. Лiх­та­рен­ко та­ки ду­же ви­га­дує на хлi­бо­вi. По вi­до­мос­тi, пев­но, по­ка­зує чис­тий, а дає - бач який. Справ­дi не вку­сиш! Та й не час те­пер та­ким хлi­бом го­ду­вать: ще по­ки­да­ють ро­бо­чi, во­зись то­дi з ни­ми, а по­ра нас­ту­пає га­ря­ча. Ска­жи йо­му, що та­кий хлiб мож­на да­вать тiлько з пер­шо­го сен­тяб­ря, як об­ро­би­мось: то­дi по­ло­ви­на стро­ко­вих не ви-дер­же, пов­тi­кає, а жа­лу­ван­ня зос­та­неться в ки­ше­нi… Отак, ска­жи йо­му, ро­зум­нi ха­зяїни роб­лять! Пе­ре­ка­жи за­раз Лiх­та­рен­ко­вi, щоб та­кий хлiб да­вав то­дi, як до­ро­би­мось, а те­пер не­хай го­дує кра­ще i в борщ кар­топ­лю не­хай дає. Розт­ри­во­жи­ли ме­нi ди­ти­ну!..

Феноген. Ага! А я ка­зав: Со­ня - це вам не Ка­тя! Та мов­ча­ла до смер­тi, а цю не пе­ре­мо­жеш, що за­хо­че, те й зро­бе!

Пузир. У ме­не вда­лась!

Феноген. Нi, не те… гiм­на­зiя, зо­ло­та мен­даль… От i вий­шов iнс­пек­тор!

Пузир. Ну, нi­чо­го бур­чать! Ро­би, що ве­лю!

Феноген. З та­кою нi­чо­го не зро­биш. Не пi­де во­на за Чо­бо­та, а пi­де за ко­го схо­че.

Пузир. Не твоє дi­ло!

Феноген. (iду­чи). Гiм­на­зiя, зо­ло­та мен­даль - от i дiж­да­лись, на­жи­ли iнс­пек­то­ра!

Пузир (сам). Не­ма вже у ме­не то­го ду­ху, що ко­лись: пос­та­рiв, по­лох­ли­вий став. От при­няв вiд Петьки Ми­хай­ло­ва два­над­цять ти­сяч овець, во­се­ни чис­тої при­би­лi двад­цять ти­сяч, а три­во­жусь. Не­ма-не­ма та й по­ду­маю: а що, як Петька вско­чить у злос­нi! Не та­кий же й Пет­ро, щоб ус­ко­чить, - це iдол в ко­мер­цiї, а три­во­жусь… Пос­та­рiв, по­лох­ли­вий став!.. Пер­ше йшов за ба­ри­ша­ми на­ос­лiп, штур­мом кри­шив нап­ра­во i на­лi­во, плю­вав на все i знать не хо­тiв людсько­го по­го­во­ру, а те­пер та­кий пус­тяк - три­во­жить! Зно­ву, доч­ка тiлько ска­за­ла, що над нею смi­яли­ся в гiм­на­зiї, i ме­не аж у сер­це кольну­ло. Лю­де зна­ють про ме­не бiльш, нiж я ду­мав… На­ту­рально: то з сте­пу не ви­ла­зив, а те­пер по­чав мiж лю­де ви­хо­дить, i тре­ба ог­ля­да­тись, що лю­де ска­жуть. I без лю­дей по­га­но, i з людьми по­га­но… Не мож­на інак­ше (по­ма­цав ор­ден): ка­ва­лер! (Пi­шов.)

В па­лi­сад­ни­ку по­ка­зу­ються Ма­рiя Іванівна i Со­ня. Со­ня з лiй­кою.

Соня. Я зас­по­коїлась, ма­мо; бу­ду по­ли­вать квiт­ки, по­лоть гря­доч­ки, а ви йдiть - од­по­чиньте.

Марiя Іванівна. Ди­ти­но моя ко­ха­на! Вiд роз­мо­ви з то­бою я бадьорнi­ща ста­ла, нiж зран­ку. Ти та­ка смi­ли­ва, та­ка ро­зум­на та так гар­но го­во­риш, що я, слу­ха­ючи те­бе, мо­ло­дiю. I я та­ка бу­ла, до­ню, не ду­май со­бi! А жит­тя, знаєш, по­ма­лу пе­рек­ру­ти­ло! Ми бу­ли так со­бi ха­зяїни, з се­ред­нiм дос­тат­ком, а те­пер - де во­но й наб­ра­лось? Прав­да, трид­цять п'ять лiт пра­цю­ва­ли, сильно пра­цю­ва­ли. Ми, доч­ко, нi­ко­ли не зна­ли, що мож­на, а чо­го не мож­на; аби ба­риш, то все мож­на! А от ти инак­ше ди­виш­ся… мо­же, й твоя прав­да! Пi­ду ж я справ­дi, по­ки до обi­да - де­що пе­рег­ля­ну (пiш­ла), пош­то­паю, по­ла­таю.

Соня (са­ма). Бо­же, як важ­ко бу­ло на ду­шi! А от тiлько пер­ший сту­пiнь зро­би­ла - i лег­ко ста­ло, мов кри­ла ви­рос­ли! Те­пер бу­ду слiд­ку­вать, бу­ду на кух­ню хо­дить, бу­ду з тат­ком скрiзь їздить, щоб усе ба­чить, щоб усе знать - як во­но ро­биться… Та­ке ве­ли­ке ха­зяй­ст­во i все ме­нi дос­та­неться од­нiй, а я не знаю нi­чо­го,не знаю, де тут зло, i не мо­жу нi­чо­го зро­бить доб­ро­го… Ой бо­же мiй! Це ж Iван Ми­ко­лай­ович!

Со­ня i Ка­ли­но­вич.

Соня. Iван Ми­ко­лай­ович! От спа­си­бi! Яким вiт­ром?

Ка­ли­но­вич. Пiв­ден­ним, теп­лим! Доб­ро­го здо­ров'я та бо­же по­мо­жи!

Соня. Спа­си­бi! Сьогод­ня та­бель, здається?

Калинович. I праз­ник для мо­го сер­ця! Як же по­жи­ваєте, сiльська оби­ва­телько?

Сiдають на ос­лiн.

Соня. Ох, не пи­тай­те! Тяж­ко бу­ло че­рез те, що не зна­ла, що ро­бить i як ро­бить… I тiлько сьогод­ня ви­пад­ко­во нас­ко­чи­ла на стеж­ку, i ста­ло ра­дiс­но! Те­пер ра­дiсть моя ще ви­рос­ла сток­рат, бо ба­чу вас, мiй до­ро­гий учи­те­лю, i мо­жу з ва­ми по­дi­ли­тись своєю ра­дiс­тю.

Калинович. I я ра­дiю, що ба­чу вас в та­кiм яс­нiм наст­рою. Ну, а пiс­ля цеї пе­ред­мо­ви роз­ка­жiть, яке ви най­шли тут дi­ло?

Соня. Знаєте, Iван Ми­ко­лай­ович, я за­ди­ха­лась пе­ред цим ве­ли­ким ха­зяй­ським ко­ле­сом; во­но так страш­но гу­де i так пруд­ко кру­титься, що ми­мо ме­не про­лi­та­ли, мов у снi, са­мi тяж­кi вра­жiн­ня, i я на­вiть не мог­ла ро­зiб­ра­тись нi в чiм, а тiлько сер­цем чу­ла, що тут навк­ру­ги ме­не ро­биться неп­рав­да, зло; а поп­ра­вить, зу­пи­нить зло - не­си­ла, бо нi­чо­го доб­ре не ро­зу­мiю! Те­пер по­па­ла на стеж­ку. I от пер­ше всього взя­ла со­бi за­да­чу: слiд­ку­вать, щоб доб­ре ро­бо­чих хар­чу­ва­ли, а там, да­лi, я увiй­ду i в са­му суть!