Бурлака - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 10

Поштар. От вам письмо вiд Ка­зю­ки, а от вам пош­та, мо­же, тут i є що но­ве. Я вже тре­тiй день з го­ро­да. Пос­пi­шаю оце, щоб хоч сьогод­ня на нiч вер­нуться, - прос­ро­чив тро­хи. А у вас пош­ти не­ма?

Писар. Та єсть тут сроч­нi бу­ма­ги про ста­тис­тi­ку, та не го­то­во, а че­рез неї й дру­гi бу­ма­ги ле­жать…

Поштар. Ну, бу­вай­те здо­ро­вi! Нi­ко­ли ме­нi… Ще дi­ло е до по­па. (Чо­лом­кається i ви­хо­дить.)

Писар. Ану, за­раз про­чи­таємо письмо Ка­зю­ки… (Чи­та.) Бач, iрод!

Сидiр (три­вож­но). А що там?

Писар. Па­нас наш у го­ро­дi, по­дав до­нос, що гро­шi об­роч­нi розт­ра­че­но, предс­та­вив при­го­во­ри пiд­лож­нi; i де вiн, чорт, дос­тав їх?

Сидiр (три­вож­но). Що ж во­но бу­де те­пер?

Писар. По­ба­чи­мо.

Сидiр. По­киньте ви оцю ста­тис­тi­ку та ро­бiть, що нам нуж­нi­ше: пи­шiть при­го­вор за Па­на­са, щоб йо­го за­раз у ост­рог, то­дi й до­но­со­вi йо­го не так пой­муть вi­ри.

Писар (нев­до­во­ле­но). Де ще те те­ля, а ви з довб­нею бi­гаєте!

Сидiр. Як де? Та я завт­ра сам поїду у го­род, за­ареш­тую Па­на­са i при­ве­ду.

Писар (сер­ди­то). Пост­ри­вай­те, ще ж не все про­чи­тав. (Чи­та.) Бач!

Сидiр (три­вож­но). А що?

Писар. Не мi­шай­те! (Чи­та.) Он як! Олек­су ви­пус­тять. Па­нас знай­шов у го­ро­дi на­шо­го по­па, i той дав бу­ма­гу, що в нього є i ма­ти i що вiн один син в сем'ї, та ще Пет­ро яв­ляв­ся i дав по­ка­за­нiє, що Олек­са один син у ма­те­рi.

Сидiр. Я ж ка­зав стар­ши­нi: не сва­рiться з по­пом, бо при­го­диться, - не пос­лу­хав!..

Писар (роз­пе­ча­тує па­ке­ти i чи­та). От то­бi й за Олек­су тре­бу­ють об'яснєнiє. I ста­тис­тi­ку тре­бу­ють! А, бо­дай те­бе в жи­то го­ло­вою! Не знаєш, за вi­що й браться!

Сидiр. Нам най­пер­ше тре­ба Бур­ла­ки зди­хаться. Вiн всьому при­чи­на!

Писар (роз­пе­ча­тав­ши пос­лiд­ню бу­ма­гу, ра­дiс­но). По­пав­ся, по­пав­ся!

Сидiр. Хто? Хто?

Писар (по­ти­рає ру­ки). Па­на­са ареш­то­ва­но в го­ро­дi. Пост­ри­вай­те. Еге, вже п'ять день, як йо­го за­ареш­ту­ва­ли. Що ж во­но за знак, що й до­сi не при­ве­ли? Мо­же, втiк? Ну, при­че­пи­лась са­та­на! Як бу­ло гар­но, по­ки не бу­ло в се­лi цього прой­дис­вi­та, а те­пер хоч тi­кай. На­ро­бить вiн кло­по­ту!

Сидiр. При­ве­дуть, а ми йо­го з при­го­во­ром на­зад, у ост­рог!

Писар. А об­роч­нi гро­шi де? Хi­ба не знаєте! Як при­сi­ка­ються за­раз, що то­дi бу­де, де їх вiзьмеш?

Сидiр. Та не ля­кай­те, ну вас к бi­су! Не­на­че ма­ленькi, хi­ба пер­ви­на! Ко­ли б тiлько стар­ши­на сьогод­ня вер­нув­ся, щоб на­завт­ра в го­род до Ка­зю­ки поїхать, а там вже дi­ло по­вер­нуть…

Писар. А де ж стар­ши­на?

Сидiр. Ка­зав учо­ра, що ра­ненько поїде на ба­зар у Ма­зу­рiв­ку. Пi­ду ли­шень я оце до­вi­да­юсь, чи не приїхав стар­ши­на. (Ви­хо­дить.)

Писар (один). Нi, скiн­чу ста­тис­тi­ку та й в одс­тав­ку! Цей Бур­ла­ка - чо­ло­вiк не­пев­ний. Олек­су вже вер­нув. Те­пе­ра, як гро­ма­да дiз­нається, що вiн Олек­су вер­нув, за­раз на йо­го сто­ро­ну по­вер­неться, по­ба­че, що мож­на во­ювать, а тут ще й об­роч­них гро­шей не­ма!! Що Ка­зю­ка зро­бе? Хi­ба дi­ло до вес­ни за­тяг­не, по­ба­чи­мо! Черк­нем при­го­вор! (Бе­ре бу­ма­гу й пи­ше, на­пи­сав­шiї тро­хи, чи­та, пер­ше ти­хо, а по­тiм го­лос­но.) "Одно­се­лець наш Афа­на­сий Зин­чен­ко, возв­ра­тив­шись з бро­дяж­ни­чест­ва, де про­быв бо­лее двад­ца­ти го­дов, пос­то­ян­но пре­да­ет­ся пьянству и разв­ра­ту, а з та­ко­во­го по­во­ду бун­ту­ет об­щест­во, чи­нит оби­ды стар­шим, нев­зи­рая на зва­ние…" Здається, доб­ре. (Зно­ву пи­ше.)

Входить про­во­жа­тии з па­ли­цею i бу­ма­гою в ру­ках.

Провожатий. Здрас­туй­те.

Писар (не слу­ха йо­го i не ба­чить. Чи­та). "По та­ко­вым пры­чы­нам, а рав­но при­ни­мая во вни­ма­ние не­исп­ра­ви­мость Зин­чен­ка, при­го­во­ри­ли: вы­ше­упо­мя­ну­то­го Афа­на­сия Зин­чен­ка, как ис­пор­чен­но­го, не­исп­ра­ви­мо­го, разв­рат­но­го и по­роч­но­го чле­на об­щест­ва на­ше­го, быв­ше­го од­наж­ды под следст­ви­ем, ко­то­рый мо­жет иметь па­губ­ное вли­яние на сво­их од­но­сельчан, - вы­се­лить в Си­бирь, для ка­ко­вой на­доб­нос­ти и пе­ре­дать его в рас­по­ря­же­ние пра­ви­тельства, при­няв все из­держ­ки на об­щест­вен­ный счет. При­го­вор сей предс­та­вить на ут­верж­де­ние в крестьянское при­сутст­вие, а до то­го оно­го Афа­на­сия Зин­чен­ка, по при­во­де его из бро­дя­жест­ва, в ко­то­ром он вновь сос­то­ит, да­бы он не скрыл­ся, со­дер­жать под арес­том при во­лост­ном прав­ле­нии". Ну, сла­ва бо­гу, од­ною ро­бо­тою мен­ше! (Гля­нув­ши на про­во­жа­то­го.) А то­бi чо­го тре­ба?

Провожатий по­дає бу­ма­гу.

(Прочитавши бу­ма­гу.) Як­раз пос­пiв: при­го­вор го­тов, i Бур­ла­ку при­ве­ли! От ра­дий бу­де стар­ши­на! Де ж ареш­тант?

Провожатий. Не­ма.

Писар. Як не­ма? Це ж бу­ма­га, що вiн преп­ро­вож­дається за стро­гим ка­ра­улом? (Чи­та.) "Преп­ро­вож­дать и наб­лю­дать, да­бы арес­тант в пу­ти сле­до­ва­ния или во вре­мя ноч­ле­га не мог учи­нить по­бе­га".

Провожатий. Та вiн i не бiг, а так пi­шов со­бi, та й го­дi.

Писар. Так ти йо­го пус­тив?

Сидiр (вхо­дить). Ну, сла­ва бо­гу, приїхав Ми­хай­ло Ми­хай­ло­вич! Якось не так страш­но, як вiн до­ма, а то ви ме­не зов­сiм пе­ре­ля­ка­ли ти­ми гас­пидськи­ми бу­ма­га­ми. За­раз i стар­ши­на iде за мною.

Писар. От вам но­ва за­кус­ка!

Сидiр (три­вож­но). А що там та­ке?

Писар. Ось, ба­чи­те що! (По­ка­зує бу­ма­гу.)

Сидiр. Та бо­га ви бiй­тесь, ка­жiть мер­щiй, що там та­ке, хi­ба я гра­мот­ний, що ви ме­нi бу­ма­гу ти­каєте!

Писар. Па­нас з до­ро­ги втiк! Оце й Про­во­жа­тий.

Сидiр. О!? Так ти та­кий, го­луб­чи­ку, сто­рож? Як же ти смiв пус­тить ареш­тан­та?

Провожатий. Хi­ба я йо­го пус­кав?

Сидiр. А хто ж йо­го пус­тив?

Старшина (вхо­дить). Ко­го пус­тив?

Сидiр. Па­на­са.

Старшина. Хто?

Писар. Оцей чо­ло­вiк.

Старшина. Га?.. Що?.. Вiн пус­тив Па­на­са?! За­ку­вать йо­го в кан­да­ли! Пе­реб­рить го­ло­ву йо­му! Ма­ло… Убить йо­го як со­ба­ку! Бач, як слу­жать об­щест­ву! Ти знаєш, ко­го пус­тив? Знаєш? Роз­бiй­ни­ка ви­пус­тив, вiн у нас в Си­бiр приго­во­ре­ний. (До пи­са­ря.) Пи­шiть про­то­кол.

Писар сi­да пи­сать.

Сидiр. Пи­шiть, Омельян Гри­го­ро­вич! -

Писар. Та вiд­че­пiться!

Провожатий. А на­вi­що ж роз­бiй­ни­ка по­си­ла­ють з од­ним чо­ло­вi­ком? На та­ко­го ареш­тан­та i п'ятьох ма­ло! Що я йо­му зроб­лю, ко­ли вiн як­би за­ги­лив ме­не по по­ти­ли­цi, то, ма­буть, би i до завтрього не до­жив.

Старшина. Хоч би вiн i убив те­бе, то ти не смiв йо­го пус­кать; ку­ди вiн, ту­ди й ти!

Сидiр. Ку­ди вiн, ту­ди i ти!

Провожатий. Я йо­му ка­жу: хо­дiм, дя­дюш­ка, у во­лость, - а вiн i не слу­ха. "Iди, - ка­же, - ко­ли то­бi тре­ба, я там нi­чо­го не за­був", - та й пi­шов со­бi дру­гою до­ро­гою убiк.

Старшина. Не­хай iде, а ти по­ви­нен на­зир­цi за ним.

Сидiр. За ним на­зир­цi.

Старшина (до Си­до­ра). Не мi­шай­ся!

Провожатий. Я за ним. Вiн ка­же: "По­кинь луч­че ме­не, я до­до­му шлях знаю i сам прий­ду. А щоб ме­не во­ди­ли як ареш­тан­та - не при­вик!"