Бурлака - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 13

Галя (обнi­на йо­го). Мiй батько, на­ша обо­ро­на, не здо­лаю сво­го го­ря! Я день i нiч бу­ду мо­лить бо­га, щоб вiн пос­лав вам луч­чий та­лан на ста­рiсть. О, як­би ви зна­ли, як у ме­не сер­це бо­лить! Я ра­да луч­че за­раз умер­ти, нiж роз'єднаться з ва­ми, та ще, мо­же, й на­вi­ки!

Тi ж i Олек­са, вхо­дить хут­ко i ве­се­ло.

Олекса. Здрас­туй­те! О, й дядько тут! (Обнi­ма Па­на­са i цi­лує. До Га­лi.) Зо­ре моя, чо­го ж ти та­ка смут­на, не яс­на? Ме­не зов­сiм пус­ти­ли, те­пер ми бу­де­мо щас­ли­вi! Ти мов­чиш? А ви, дядьку, що це, в до­ро­гу на­че на­ла­го­ди­ли­ся? Я ума не при­ло­жу, що тут скоїлось?

Бурлака. Я в до­ро­гу, а зо­ря твоя по­яс­нi­шає, як хма­ра, що трош­ки за­тяг­ну­ла її, одiй­де да­лi. Га­лю, не су­муй! От твоє щас­тя! (По­ка­зує на Олек­су.) Жи­вiть лю­бенько, i ме­нi в да­ле­кiй сто­ро­нi бу­де ра­дiс­но зга­дать про вас. Про­щай­те ж! Де бу­ду - дам звiст­ку.

Олекса. Що ж це та­ке, дядьку?

Бурлака. Стар­ши­на пiд­вiв гро­ма­ду зро­бить при­го­вор, щоб зас­лать ме­не на Си­бiр, так я оце пi­ду шу­кать прав­ди, а не знай­ду - уте­чу ту­ди, де лю­дей не­ма! Ме­нi нi­ко­ли ба­ла­кать. От вам мiй за­по­вiт: по­бе­рiться на цiм же тиж­нi - я вас бла­гос­лов­ляю. (Обнi­має Олек­су, а по­тiм Га­лю.) Е! Ще розп­ла­чусь. (Iде до две­рей.)

Дверi од­чи­ня­ються, i в ха­ту вхо­дять Ми­хайло i чо­ло­вi­ка п'ять з дрюч­ка­ми; Па­нас одс­ту­па тро­хи.

Шукають моєї по­ги­бе­лi! Сер­це чу­ло ли­хо, не­дур­но во­но ще­мi­ло!

Старшина. Те­пер, го­лу­бе, то­бi нi­ку­ди тi­кать бiльш! (По­ка­зує на лю­дей з дрюч­ка­ми.) Й ще над­во­рi стiлько ж.

Бурлака (до стар­ши­ни). Ди­явол ти лю­тий - гiрш ди­яво­ла! (До по­ня­тих.) Ви ку­ди лi­зе­те? Чо­го вам тре­ба? Не­хай вiн зна, чо­го шу­ка, а ви хi­ба знаєте? Кож­ний з вас i рiд­ної ди­ти­ни своєї не за­хис­тить, як оцей ди­явол за­хо­че її з'їсти. Вiн кров ва­шу п'є, а вам дасть чверт­ку го­рiл­ки, куп­ле­ної на ва­шi ж гро­шi, то ви ра­дi по­ма­гать йо­го ди­явольським за­мi­рам!

Старшина. Що ви на нього ди­ви­тесь? Вiн всiх вас у вi­чi лає! Бе­рiть йо­го, йо­му най­кра­ще мiс­це в ост­ро­зi. Нак­ла­дай на нього за­лi­за, щоб знов не втiк.

Сидiр. Ось i пу­то.

Бурлака. Бiд­нi, бiд­нi ви лю­де! Тем­нi! Хто бiльш усього вас лю­бе, - то­го ви же­не­те вiд се­бе. Що ж я вам зро­бив? Чим про­тив вас про­ви­нив­ся? За що ви та­ким со­ро­мом пок­ри­ваєте мою го­ло­ву на ста­рiсть? За те, що вам хо­тiв пос­лу­жить? Iуди, iуди! Про­даєте ва­шу ду­шу i со­вiсть!

Галя (па­дає на шию Бур­ла­цi i ри­дає). Дя­деч­ку, го­луб­чи­ку, си­ро­та­ми нас по­ки­даєш…

Старшина. Що ви слу­хаєте йо­го те­ре­ве­нi! Си­до­ре, нак­ла­дай на нього за­лi­за!

Бурлака (здриг­нув, мов га­ди­на по­лiз­ла за па­зу­ху, а по­тiм до стар­ши­ни). Згну­щай­ся, згну­щай­ся! Те­пер твоя си­ла!

Сидiр нак­ла­да за­лi­за.

(До по­ня­тих.) Будьте ж ви три­чi прок­ля­тi! Весь грiх на ва­шi го­ло­ви ля­же!

Старшина (при­див­ляється, як пу­то на­дi­то). По­вер­ни за­мок у той бiк - но­гу бу­де му­лять.

Олекса. Дядьку, Ми­хай­ло Ми­хай­ло­ви­чу, гос­по­дин стар­ши­на! Зми­луй­тесь, не згну­щай­тесь над дядьком. Пус­тiть йо­го; вiн не втi­че! Що хо­че­те, зроб­лю для вас: два го­ди бу­ду най­ми­том без жод­ної зап­ла­ти.

Бурлака. Олек­со, не про­си йо­го, смер­дю­чо­го, роз­бiй­ни­ка! Не варт вiн то­го, щоб до нього й ба­ла­кать, а не то про­сить та­ку га­ди­ну!

Старшина. То ти ще й те­пер бу­деш ла­яться? Безш­танько, го­лод­ра­нець! На ж то­бi! (Б'є Бур­ла­ку в ли­це.)

Бурлака. О-о-о! (Хва­та з сто­лу нiж.) Так зди­хай же, пе­кельна ду­ша! (Ки­дається на стар­ши­ну.)

Галя (пе­рес­ту­па йо­му до­ро­гу). Дядьку, не за­на­пас­тiть се­бе!

Старшина. Вiзьмiть йо­го, роз­бiй­ни­ка!

Бурлака хва­та йо­го за бар­ки.

Рятуйте!

Писар (вбi­гає то­роп­ко). Ми­хай­ло Ми­хай­ло­вич! Приїхав iсп­рав­ник i неп­ремєнний член, во­лость за­пе­ча­та­ли…

Бурлака (ви­пус­кає стар­ши­ну, ки­да нiж). Впо­ру приїха­ли! Не до­пус­тив ме­не гос­подь мно­го­ми­лос­ти­вий до ве­ли­ко­го грi­ха!

Старшина стоїть як гро­мом при­би­тий.

Завiса.

Єли­са­ветг­рад, 1883.