Байки - Глібов Л. І.. Страница 28

1853.

ДЕРЕВЦЕ

Ішов Панас із города додому

З сокирою й мішком.

Вертаться довелось самому,

Прямуючи ліском.

Іде Панас, не розглядає,

Міркуючи про щось

(Міркує той, хто нужду знає),

Аж чує - кличе хтось:

- Гов, дядьку! - хтось гукнув близенько.

Оглянувся: - А хто там,- каже,- де?

- Се я,- озвалося тихенько

Деревце молоде,-

Як вгледіло я вас, так аж зраділо.

- А що тобі? - пита Панас.

- Є дільце, дядечку, до вас.

- Кажи, яке там діло.

Деревце почало казать,

Яке йому життя погане.

Що не росте воно, а в’яне,

Що ніде віти розпускать

Через оті дуби й осики,

Хоч пропади навіки.

- А якби я само росло,

Я б не таке було:

Я б виросло високе та зелене,

Усі раділи б через мене:

Вівчарики і орачі

У холодочку б тут лежали,

Ввесь день би пташечки співали

І спали б уночі…

Зробіте ласку, дядечку, велику,

Не жалуйте дерев старих,

Озьміть та вирубайте їх,-

Я дякуватиму довіку! -

Достав Панас сокиру та брусок,

Налагодивсь - і полягли дерев’я…

Пропав лісок

Знічев’я!

Тепер само собі стоїть

Деревце молоденьке,

Сміється, шелестить

(Раденьке, що дурненьке!).

День, два - не вспіло погулять,

Вже й лихо стало докучать:

То сонечко пече, то вітер його пхає,

А іноді буває

Морока і з дощем.

Раз якось хмара наступила,

Схопилась буря і зломила

Деревце бідне з корінцем.

- Бач, божевільне, так і треба,-

От тобі й виросло до неба! -

Озвалася Сова,-

Сама дурненька голова,

Мовляв, біду собі купила -

Талан занапастила.

Гай, гай! Росло б і розрослось,

І виросло б, набралось сили,

І хоч самому б жити довелось,

Біди б не склалось… Світе милий!

Нам лишенько через таких,

Та жалко й їх.

Моторнії сини й онуки!

Читайте байку - для науки.

1864-1872.

ХАЗЯЇН ТА ШКАПА

Хазяїн сіяв овесець;

Була у його нивка невелика.

От бачить Шкапа та й базіка:

«І на який се він кінець

Овес у полі розсипає?

Мабуть, і сам гаразд не знає…

А я чувала, та й не раз,

Як про людей гукають всюди,

Що люди розумніші нас…

Кий чортів батько - брешуть люди!

Який тут розум - землю рить

Та розкидать пашню без діла?

Неначе нікуди подіть…

Стрижчаті б дав, то й я б поїла;

А хоч індикам, хоч качкам,-

Усе б було видніше нам,

Що робить він хоч трохи гарно

І що пашні не втратить марно…

Або нехай би й заховав -

Сказали б, що скупенький став…

А то - що зробить - все дурниця,

Вже аж не хочеться дивиться!»

Минуло літо, після жнив

Овес Хазяїн змолотив

І Шкапу ту, що вередує,

Він і шанує, і годує.

Так інший здуру неборак

Над божим ділом вередує:

«І се не так, і те не так,

Чого се сонце дуже гріє

Або не відтіль вітер віє…»

Головонька його дурна

Того й не зна,

Що бог нас лучче розуміє.

1853.

ФІАЛКА І БУР’ЯН

Веселая весна була;

Зазеленів вишневенький садочок;

Пахучая Фіалка розцвіла

І звеселила свій куточок.

Де взявсь Бур’ян, насіявся кругом

І квітку бідную понівечив він дуже:

Не та краса, і пахне бур’яном;

А Бур’яну про те й байдуже,

Ще й хвастать заходивсь,

Барвінкові хваливсь:

- А що, Барвіночку хрещатий,

Яка краса у нас цвіте! -

Барвінок так сказав на те:

- Цвісти між бур’яном - бодай би не діждати!

На ввесь садок одна, та не людна;

Дала красу веселая весна,

Та не дала їй долі.-

Прийшов Хазяїн, поглядів,-

Давно в садочку був, загаявся у полі,-

Розсердився і косу ухопив…

Черк-черк - і ввесь Бур’ян зваливсь,

І в Бур’яні Фіалка полягла…

На безталанную Барвінок подививсь

І жалібно промовив: «Одцвіла!»

У мене Правда гостювала

І баєчку подарувала,

Щоб передав я всім,

Найбільше молодим:

Погане панібратство шкодить

І доброго нінащо зводить.

1891.

БДЖОЛА І МУХИ

Хтось Мухам набрехав,

Що на чужині краще жити,

Що слід усім туди летіти,

Хто щастя тут не мав.

Наслухались дві Мухи того дива

(Про се найбільше Чміль гудів).

- Тут,- кажуть,- доля нещаслива,

Дурний, хто досі не летів!

Покиньмо, кумо, Україну,-

Нехай їй хрін!

Та помандруймо на чужину,

Аж до веселих тих долин,

Де доля кращая витає

І, може, плаче, нас ждучи…

Зими там, кажуть, не буває,-

Гуляй, безпечно живучи! -

Так одна Муха-цокотуха

Базікала з кумою вдвох,-

Коли поглянуть на горох -

Сидить Бджола та мовчки й слуха.

- Здоровенькі були! -

Обидві Мухи загули.-

От добре, що зустрілись з вами…

А нуте й ви збирайтесь з нами! -

На це Бджола сказала їм:

- Шкода! Я рідну Україну

Не проміняю на чужину,

Нехай се щастя вам самим.-

А Мухи разом задзижчали:

- Ось годі, не кажіть!

Жили ми тут - добра не знали,

Бодай би так не жить!

Не то пани, дурні селяни -

Усяке шкодить нам;

Щодня таке життя погане,-

Колись так буде й вам.

- Ні, я сього не сподіваюсь,-

Сказала їм Бджола,-

Мені шаноба скрізь була,

Бо я без діла не тиняюсь.

А вам -

Однаково, що тут, що там,

Ви ні на кого не жалкуйте;

Обридло тут - туди мандруйте

На втіху павукам.

Я про охочих до мандрівки

Давно сказать хотів:

Хто дома зледащів,

Тому не жаль домівки.

Діди мовляли їм колись:

Ідіте, ринде,

Куди інде,-

Нащо ви нам здались?

Там, може, вас не знатимуть,

То й риндою не зватимуть.