Байки - Глібов Л. І.. Страница 9

1892-1893.

ЛЕВ-ДІДУГАН

Лев-дідуган на світі довго жив;

Багато лиха наробив;

На старість підтоптавсь, нема вже тії сили,

Що при здоров’ї мав!

І ноги трусяться, і очі помутніли -

Зовсім нікчемний став;

Лежить, одкинув хвіст і смерті дожидає,

А ще ричить і зо зла позирає,

Неначе хоче настрашить.

Минулися вже тії роки.

Що розпирали боки,-

Тепер усяк йому віддячить норовить.

Колись він скрізь страшив, тепер у верболозі,

Як той горох, мовляли, при дорозі,

Хіба не схоче хто, той тільки не вскубне.

Кабан кликом під боки стусоне;

Жаднюга Вовк рвоне його зубами;

Бугай товче рогами;

На що вже Зайчик-стрибунець -

І той урве хоч хвостика кінець,

А капосній Лисиці

Аж весело креснуть його по пиці.

Недужий лиходій і стогне, і харчить…

Аж бачить - і Осел біжить,

Щоб і собі хоч раз його вбрикнути;

Лев голову підняв, силкується гукнути:

- Ой, де ж ти, смерть моя!

Закрий мені навіки очі,

Щоб вже не бачив я

Зневаги тяжкої дурної поторочі.-

І справді тяжко, що й казать.

От до чого силенний Лев дожився;

Бодай би був не народився,

Як так життя своє кінчать!

Хоч соромно, а можна прирівняти

І деяких людей

До тих звірей.

Не треба людям забувати:

Хто вік по-божому прожив,

Ніколи зла і кривди не чинив,

Того до смерті будуть поважати

І добрим словом поминати.

1890.

ЛЕВ ТА МИША

Старенька Миша горювала:

Їй ніде, бідній, було жить,

Головоньки на старість прихилить;

Сама собі по світові блукала…

Діток нема: були колись -

Теперечки по світу розбрелись,-

Одним одна зосталась мати.

Пішла вона звичайненько прохати,

Щоб Лев в дуплі дозволив їй,

Самотній та старій,

Хазяйство завести маленьке

Біля їх милості близенько.

- Хоч сила всім страшна твоя,

Хоч пан ти,- каже,- між панами,

Та хто зна, що ще буде з нами:

В пригоді, може, стану й я…

- Хто? Ти? - Лев заревів.- Така погана?

Мене, такого пана,

Сюди задурювать прийшла?.

Пішла!

Бач, теревені розпустила!

Тікай, поки ще ціла! -

Злякалась Миша та притьмом

Поміж травою, лопушком

З переполоху почухрала -

Туди-сюди- й з очей пропала.

Раз Лев пішов поживи розглядать

Та у тенета якось і піймався.

Рвонув він раз - тенета не тріщать;

Удруге, втретє - ні… Вже як не силкувався

Як не ревів,

Як не вертів,

А все-таки не вивертівсь - зостався.

Прибігли люди, узяли

Зв’язали бідного та й повезли

По ярмарках в залізній клітці

На диво світові всьому

(Видно, були німецькі митці!).

Прийшлося гірко бідному йому…

Згадав про Мишу, що вона казала,

Та й дума плачучи: «Якби вона була,

Загинути б мені, дурному, не дала;

Тенета б всі попрогризала…

І я б гуляв оце в зеленому гаю,

Мов у раю…»

А сам, сердешний, слізоньки ковтає:

Є каяття, та вороття немає!

Скажу я, люди добрі, й вам

(До казки приказка годиться,

Хоч і панам):

Не плюй в колодязь: пригодиться

Води напиться.

1853.

ЖУК І БДЖОЛА

Був ясний день, веселая година;

Раділи і садок, і поле, і долина;

Під лопухом у ямці Жук сидів

І сам собі тихесенько гудів,

Що день йому обрид, кругом усі товчуться,

Що дуже сонечко і світить, і пече:

І гаряче, і боляче,

І боязко йому, сліпуючи, поткнуться,

Бо день не на добро, а на лихо зведе…

Аж дивиться - Бджола між квітами гуде,

То на одну присяде, то на другу.

Щоб трошечки свою розважить тугу,

Жук, сміючись, озвавсь: - Здоровенька була!

І добренько, що в гості прибула;

А що, комашечко, ще долю веселеньку

Потішимо, не помремо?

- Хвалити бога, живемо

І діло робим помаленьку,-

Бджола промовила йому,-

Ти ж не летиш чому?

Побачив би, як все цвіте, радіє.

- Не хочу,- каже Жук,- і голова здуріє,

Аж зелено в очах від сонечка того;

Нам краще, як нема його,

І хоч би не було - байдуже…

Тобі я, Бджілочко, дивуюсь дуже

І, коли хочеш, раду дам:

Умієш мед робить - і знай свою науку,

А то ще нате, мов, і вам,-

Чому не брать таку солодку штуку!

Цікава дуже ти, нічого не минеш,

Усяку квіточку перебереш,

І треба, і не треба,

Коли б змогла, поперлась би до неба.

- Змолов ти, Жучку, недоладну річ,-

Бджола йому сказала,-

Твою головоньку покрила темна ніч,

І світу божого вона не розпізнала.

Турбуються усі, турбуюся і я,

Нехай там буде капля і моя,

Нехай і Бджілку люди знають

І божу мудрість величають…

Що ж, Жучку, досі ти

Добув у темноти?

Собі нічого і нікому;

Цілісінькую ніч гайсаєш по-дурному,

А блисне світ - ти лобом у вікно,

Не розуміючи, нащо і що воно…

Шкода з тобою розмовляти,

Даремно час теряти,-

Ти - Жук, а я - Бджола,

Прощай! - і загула.

- Куди тобі! Яке казання вдрала,-

Промовив Жук.- Розумна дуже стала!

Так недотепний, темний чоловік

Недолюбляє ясної освіти,

Бо, як той Жук, до темноти привик;

А дай йому хоч зернятко просвіти,

Не буде він, як Жук, гудіти,

У його загуде, як Бджілочка гула,

Розумна правда і хвала.