Байки - Глібов Л. І.. Страница 10

1891.

КУНДЕЛЬ

У полі тихому жив у норі Хом’як;

На самоті скучав він, неборак!

Подивиться кругом - багато поля

Комусь дала щаслива доля;

І глянуть весело, і любо походить,

Не те що у норі сидіть.

Он двір стоїть багатиря гладкого,

Неначе городок;

Чого нема у його?

Будинок і садок…

Надумався Хом’як себе розвеселити -

І насадив маленький квітничок.

Порозцвітали гарно квіти:

Нагідочки, красолі і мачок,

Барвінок стелиться, і рута зеленіє;

Подивиться Хом’як - аж серденько радіє.

Де взявся Кундель із двора…

Гасаючи по полю,-

Бодай би він не знав добра,-

Накинувся на тиху долю.

- А що се ти тут наробив?

І нащо квітничок розвів? -

Загавкав Кундель навіжений.

Аж затрусивсь Хом’як смиренний:

За що, про що, чого напав?.

- Я думав, щоб…- Хом’як казать почав,-

Щоб горенько було чим розважати…

- Ти думав?! - Кундель став гарчати,-

А чи дозволено ж вам думать, Хом’якам,

Неначе тим розумним головам? -

Злякавсь ще більш Хом’як, аж серце холодіє,

А Кундель гав та гав: - Так знай же ти про те:

Коли в дворі цвіте,

То за двором ніхто цвісти не сміє! -

По квітничку собака поскакав,

Усе понівечив і потоптав.

Став бідненький Хом’як і плакать, і тужить:

- Ой квіти, мої діти!

Нащо ж я вас кохав?

Нащо вас доглядав?

Хто ж розважатиме заплаканую долю? -

Аж дивиться - іде по полю

Висока Правдонька і стала перед ним.

- Чого ти журишся? - вона спитала тихо.-

Чи плачеш ти за ким,

Чи скоїлося лихо?

- Був квітничок у мене, а тепер…

Он глянь, як Кундель навтішався! -

Хом’як до неї обізвався

І лапкою сльозу утер,-

Хоч би ти, матінко, як-небудь настрашила,

Щоб унялась собача сила…

- Ох! - каже Правдонька.- І я його боюсь,

Бо Кундель, бач, який здоровий, мов скотина;

Зустрінусь, аж трушусь,-

Нехай його страшить лиха година!

Бодай би Кундель той пропав!

На Хом’яка нагнав таке він лихо,

Що той і приказку у норку заховав,

Аби, як кажуть, лихо тихо.

1892-1893.

КІТ І БАБА

У одному селі була

Весела Баба Шелестиха.

- Аби я добренько жила,

А більш копи не буде лиха! -

Шуткуючи було і скаже, і моргне.-

Дивіться на мене!

Всім весело, як Шелестиха скаче,-

Не треба нам того, хто плаче,

Сльозами коровай не бгать…-

Весела Баба, що казать!

Раз на святках пішла куму провідать,

Погостювать і пообідать,

В беседі серце звеселить,

Дулівочки попить,

А на потуху

Варенуху.

Оставсь у хаті Кіт хазяйнувать,

Щоб мишам волі не давать;

Сидів він цілий день під лавою даремно,

Аж покіль стало темно,

А бісова мишва ніде не шелестить;

Розсердивсь на таку дурницю,

Нюхнув угору - щось пахтить;

Він скочив на полицю

І з миски ковбасу під припічок поніс;

«Жди тих мишей,- подумав,- хай їм біс!

Се, певно, корисніше буде,

Недаром же смакують люде…»

Аж двері рип у хату із сіней,-

Вернулась Баба із гостей;

Як глянула - аж здивувалась,

Не думала, не сподівалась,

Щоб збожеволів Кіт,-

Хіба пристріт!

Швиденько свічку засвітила,

Сама на лаві сіла;

Під припічком мурло сидить,

А Баба головою хить та хить

І ну хазяїна журити:

- Так от як ти почав робити!

За те, що жив в теплі, в добрі…

Гай-гай! Сміятимуться кури,

Кричатимуть в дворі:

Ледащо Кіт, злодюга мурий,

Знущається над бабиним добром…

Його із хати помелом!.-

А Кіт ковбаску уминає,

Неначе й не до його річ.

Бабуся знов: - І сорому немає!

Ковбаски захотів… який панич…

Се не панич, се чортова нахаба,

Се капость, се розор, а не користь…-

Дудукає п’яненька Баба,

А мурий їсть собі та їсть.

Що ж помоглось від бабиної казки?

Занапастив кільце ковбаски,

До половини, може, з’їв,

А то порвав і розкришив.

До прикладу я хочу так сказати:

Де треба настрашить, там нічого в кутку,

Як кажуть, прясти на тонку

І теревені розпускати.

1892-1893.

КАМІНЬ ТА ЧЕРВ’ЯК

- Дивись ти, як хвинтить зачав!

Неначе й справді пишна птиця! -

Так Камінь, лежачи в пшениці,

На дощик верещав.-

А глянь, іще й радіють люде;

Запевно, всі вони дурні,-

Аж чудно далебі мені!

Ну що їм від того прибуде,

Як дощ поналива води?

Хоч опісля вже й не ходи:

І росяно, і кально; скрізь калюжі,-

Погано, та ще й дуже.

Та що вже будемо робить,

Самому всіх не перевчить.

Я тутечки лежу відколи?

Звичайно, мов мене й нема;

Де не покинуть - все дарма,

А й слова доброго не чув собі ніколи,-

Бодай їм дихать так!

- Мовчи лиш, дурню, не базікай,-

Тут став казать йому Черв’як.-

Сей дощик - радість всім велика.

Земля посхла була - от він її змочив;

Травицю трохи підживив;

Пашня зовсім була пов’яла,

Мов тая в’яла риба стала,-

Він їй головоньку підняв,

А добрим людям щастя дав…

А з тебе що? Лежиш, ледащо!

Такії лежні людям нащо?.

Лежи ж, коли лежати звик,

Та не базікай, дурню, дуже.

Буває, інший чоловік

Все приндиться, що довго служе;

А що в йому?

Те, що й у Камені тому.