Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич. Страница 25

— Ти почав багато пити, — сказала вона без докору ледь тремтячим голосом.

— Ні, — заперечливо хитнув головою. — Не багато…

— Від тебе тхне, — тепер вже мати заперечливо хитнула головою. — В тебе що, з’явились нові друзі?

Ігор замислився і не відповів матері.

— Я на годинку вийду у справах, — сказала вона. — Захочеш їсти — все в холодильнику.

— Мам, а де Степан? — раптом запитав Ігор.

— Степан? Зранку на подвір’ї був, лопати гострив.

— Я, може, сьогодні до Києва поїду, — промовив Ігор, дивлячись у підлогу, яку слід було незабаром пофарбувати. — Ненадовго… Плівку проявити.

— У тебе ж безплівковий! — здивувалася мати.

— Та я антикварний придбав, для плівки, — збрехав син.

— І чого це тебе до антикваріату потягнуло? І навіщо тобі ця стара форма? — мати кивнула на табурет.

— Зараз модно ретро-вечірки влаштовувати…

Мати пішла. Ігор відклав касету і одягнувся.

Постояв трохи біля вікна, дивлячись на сіруватий осінній день, готовий ось-ось пролитися дощем. Біль у голові стихав. Повернулася пам’ять і пояснила появу чорної касети, і навіть розмови з рудою Валею та з винокрадом Іваном згадались у всіх подробицях.

«Як було б добре жити самому, — подумав раптом Ігор. — Без материнського нагляду і контролю, без нагадування про необхідність шукати роботу, без запитань про старих або нових друзів!»

Ігор задумливо усміхнувся. Згадав про пачку двохсотгривневих купюр, отриманих від Степана. Це ж двадцять тисяч гривень! На кишенькові витрати, на пиво та каву — забагато. На те, щоб почати самостійне життя, на купівлю квартири або будиночка — надто мало. От якби ці гроші вкласти в бізнес!

Усмішка згасла на Ігоревому обличчі, але задумливість залишилася.

«У чужий бізнес вкладати гроші немудро, — продовжував розмірковувати він. — Не повернуться! А свій бізнес розпочати? Для цього, насамперед, треба стати бізнесменом. А який з мене бізнесмен? Ніякий!»

***

Цього разу до Києва Ігор вирішив їхати електричкою. Небо, хоч і опустилося під тягарем хмар, проте дощу іще не було. Навіть якщо дощ почне падати в Києві, це не страшно. Ігор захопив з собою парасолю. Раніше він часто їздив електричкою до Київською вокзалу, а потім пішки йшов до площі Перемоги. Для цього треба було піднятися на місток-перехід над платформами, з яких електрички вирушали на Лівий берег, і спуститися на Старовокзальну вулицю, давно перетворену на «торгові ряди» для мешканців передмістя. Там, звичайно, розташувались не лише кіоски та крамнички, а й різні дрібні майстерні, де можна було продовжити життя старому зношеному взуттю, поміняти батарейки в годиннику або відремонтувати замок у валізі. Десь там, на тій вулиці, бачив Ігор і фотосалончик, біля дверей якого завжди стояв метровий стенд з цінником, що демонстрував дешевизну послуг з проявки плівки та друку знімків.

На радість Ігора, і салончик, і стенд біля його відчинених дверей були на місці. Тільки ось хлопець, який стояв за прилавком, покрутивши касету з плівкою в руках, заперечливо хитнув головою.

— Нє-е, — протягнув він, повертаючи касету. — Це якась «Свема», до того ж «чебе». Краще зверніться в нормальний салон.

— А що таке «нормальний салон»? — запитав трохи розчарований Ігор.

— Це «Фуджи» або «Кодак». Найближчий, — хлопець замислився, — це треба на Хмельницького або, краще, на Львівську площу їхати. П’ять хвилин на маршрутці від цирку. Там, за Будинком художника, два таких салони!

Ігор сховав касету з плівкою до кишені куртки, швидко подивився на небо і пішов до цирку.

Салон «Фуджи» на Львівській площі був набагато респектабельнішим від комірчини на Старовокзальній. І чоловік за прилавком вирізнявся серйозним виглядом і недешевим костюмом. За його спиною дзижчав великий комп’ютеризований «проявочно-друкувальний» апарат родом з Японії або її країн-сусідок.

— «Свема»? — здивувався працівник салону. — Ні, — він обернувся до великої фотомашини. — У мене вона запрограмована лише на кольоровий друк. Якби це сотня чорно-білих плівок, тоді можна…

— То що, — в голосі Ігора змішалися розчарування і відчай, — мені цю плівку проявити в Києві нема де?

— Чому ж нема де? Я такого не говорив, — чоловік винувато посміхнувся. — Вам треба до професіоналів. Можете спробувати на Прорізній, 26!

Ігор сховав касету у кишеню куртки, дещо приречено кивнув добре одягненому чоловікові й вийшов на вулицю.

З неба сіявся дощик. Дрібно і боязко, ніби соромлячись своєї невідповідності важким низьким хмарам, здатним і на грозу, і на зливу, а не тільки на цю мряку.

Дорогою на Прорізну Ігор зупинився випити кави в новій «Французькій булочній» на розі Гончара і Ярославого Валу. Думав перечекати дощик, а дочекався повноцінної зливи. Правда, поки Ігор пив свій «американо» з молоком, злива стихла і скоро лише монотонно била по бруківці дороги і тротуару окремими великими краплинами.

Фотостудія на Прорізній виходила вітринами на вулицю. За склом — великі розкішні чорно-білі фотографії. Ігор в захваті роздивлявся їх: найменшу деталь було виразно видно. Люди, будинки — все, зображене на фото, було сучасним, але при цьому, чорно-білість фотографій підкреслювала позачасовість зображуваного і спонукала Ігора шукати у фото другий, додатковий чи головний, прихований зміст. Кольорові фотки просто розважають або тішать. Вони рідко змушують задуматися. Чорно-білі — навпаки.

Ігор відчув це відразу, щойно його погляд упав на перше фото за склом вікна-вітрини.

Намилувавшись фотографіями, Ігор пошукав поглядом вхід у студію. Вхід, проте, був з двору.

В цій студії не було прилавка, як не було і «проявочно-друкувальних» машин. Приміщення радше нагадувало квартиру. Повітря за порогом, просякнуте ароматами кави і ментолових цигарок, підказувало призначення кімнати зліва, білі двері в яку були настіж відчинені. Там була кухня. Далі, направо, дві сходинки вниз і через відчинені подвійні двері — простора кімната з двома диванами і двома кріслами, розставленими навколо великого журнального столика з круглою стільницею з товстого скла. На столику — два однакових фотоальбоми. Один запаяний плівкою, другий — ні. На обкладинці — копія фотографії з виставки у вітрині студії.

— Когось шукаєте? — налякав з-за спини несподіваний жіночий голос.

Ігор різко обернувся. Побачив перед собою невисоку жінку років сорока з горнятком свіжозвареної кави у руці. Коротке попелясте волосся, сережки з бірюзою, домашній темно-синій сарафан і вже геть хатні пухнасті пантофлі на ногах. Ігор почувався дуже ніяково. Ніби без дозволу зайшов у чужий дім.

— Я, напевно, помилився, — промимрив він і витягнув з кишені на доказ своєї помилки касету з плівкою. — Я гадав, що тут… у вас… фотосалон.

Ігор вже хотів пройти повз жінку до виходу, але її іронічний погляд, кинутий на касету, зупинив його.

— Дозвольте? — запитала вона, простягнувши вільну руку до касети.

— Звичайно!

— Прошу присісти! — вона кивнула відвідувачеві на крісла й дивани. Сама пройшла вперед, поставила горнятко на стіл і сіла в крісло. Піднесла касету ближче до очей.

— Гадаєте, що вона не проявлена? — жінка піднесла погляд на Ігора.

— Гадаю, що ні.

— Це ваших батьків?

— Що? — не зрозумів Ігор.

— Я подумала, що ви це знайшли в речах батьків, — заговорила вона, і голос став оксамитовим, м’яким. — Я колись знайшла в сумочці своєї мами між документами три не проявлені плівки… На одній з них виявились фото з Євпаторії, сімдесяті роки, і я з моїм братиком. Мені тоді було п’ять, а йому сім…

Ігор слухав і кивав головою.

— А проявити її можна? — раптом запитав він.

— Звісно, можна, — відповіла жінка. — Незабаром повернеться мій чоловік. Він — фотограф, я тільки допомагаю. Поговорите з ним.

Чоловіка також звали Ігорем. Він був приємним, невисоким, жилавим. Два верхніх гудзики на картатій сорочці, заправленій у джинси, були розстібнуті, поверх — потертий сірий клубний піджак.

— Я все роблю тільки якісно, а це коштує дорого, — відразу сказав він. — Ви можете звернутися в будь-який клуб фотографів-аматорів і домовитися з дідусями, що фотографують антикварними апаратами. Або можете залишити плівку тут. Гарантії ніякої, ціна за проявку і друк — сто доларів.