Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич. Страница 26

— Сто доларів? — здивувався Ігор.

— Насправді, як мінімум, двісті п’ятдесят. Всі хімікати — професійний імпорт, спеціальний папір і таке інше. Це я вам сказав «сто», як людині, далекій від професійної фотографії. Може, вона, — він кивнув на касету, — засвічена, або хтось просто фотографував казна-що. Тому ви подумайте: вам це точно потрібно?

Ігор-фотограф втупився в очі відвідувача вимогливо-запитливим поглядом, ніби хотів його відговорити.

На якусь мить Ігор і справді, засумнівався. Та й ста доларів в нього з собою не було. Фотограф, зауваживши на обличчі відвідувача невпевненість, завмер. Завмер, очікуючи відповіді.

— Ні, — Ігор подивися на касету на своїй долоні, — мені потрібно… А скільки часу триватиме робота?

— Напевно, кілька днів. Треба перевірити, чи маю всі хімікати, та й вільний час знайти… Я — не вільний художник, в мене купа замовлень і проектів.

— Потрібна передоплата? — обережно поцікавився гість.

— Звісно, — підтвердив фотограф. — Ви залишаєте мені роботу і йдете собі. Оплачуєте замовлення, і я його виконую незалежно від того, прийдете ви за фотографіями, чи ні…

Ігор розуміючи кивнув.

— Добре, тоді я вам залишу, — він передав господареві студії касету. — А гроші… в мене з собою нема, але я… Я зателефоную приятелю. Може, позичу.

— Телефонуйте.

Ігор набрав на мобільнику номер Коляна.

— Слухай, ти мені на день-два сотню баксів позичиш? В мене вдома гроші є. Але зараз я в Києві, а гроші потрібні терміново.

— Нема проблем, заїжджай! — відповів Колян веселим, бадьорим голосом. — Можу і штуку позичити, якщо треба. Не соромся, проси!

— Ні, штуки не потрібно. Ти в банку?

— Угу. Коли будеш?

— За півгодини. Я тебе наберу, коли під’їду!

— За годину привезу гроші, — пообіцяв Ігор фотографу, ховаючи мобільник до кишені.

— Якщо мене не буде, віддасте дружині, — промовив фотограф.

Колян вийшов з банку танцюючою ходою.

— Що бажаєш: пива, кави, капучино? — спитав грайливо і широко розвів руки в сторони в двозначному шляховказівному жесті, наче щоб випити пива, слід іти туди, куди простягнулась його права рука, а каву-капучино — туди, куди показувала ліва.

— Ти сьогодні якийсь дивний, — обережно зауважив Ігор.

— «Я сєводня нє такой, как вчєра», — посміхнувся Колян і опустив руки. — Мені сьогодні п’ять штук баксів принесли! Ходімо!

Вони пішли в знайоме кафе, в п’яти хвилинах ходу від місця роботи Коляна. Замовили два еспресо і сіли за столик у кутку.

— Тримай, — Колян демонстративно витягнув з кишені пачку стодоларових купюр і, діставши одну, простягнув її другові. — Чи, може, дві?

Ігор сховав купюру до кишені.

— Вистачить однієї. Мені треба за проявку плівки заплатити…

— Що ж це за плівка така? Сто баксів за проявку! А за друк — двісті?

— За проявку і друк разом. Пам’ятаєш, я тобі про Очаків п’ятдесят сьомого року розповідав, а ти не вірив? Так ось, плівка звідти. Я тобі потім фотографії покажу!

— Що ж там на фото? Ти ручкаєшся з Хрущовим? То це можна і в фотошопі зробити!

Ігор махнув рукою.

— Ти не ображайся, — посміхнувся Колян. — Є одна погана новина: планують заборонити суміші для паління…

Ігор насупився. Помітивши це, Колян стримав себе від подальших жартів.

— Знаєш, ти теж можеш мені не повірити, але я збагачуюся день у день, і маю в кишені докази! — промовив він і знову виклав на стіл пачку стодоларових купюр.

— Це від дружини бізнесмена, якого ти хакернув? За незабутню ніч?! — уїдливо запитав Ігор.

Колян заперечливо похитав головою.

— Це від знайомого дружини бізнесмена, який попросив хакернути листування його партнера по бізнесу!

Ігор подивився на пачку доларів, потім озирнувся на всі боки, перевіряючи, чи не стежить хтось за ними в цей момент.

— Сховай, будь ласка! А то якось неспокійно…

— Ні, ти мені скажи: віриш мені?

— Бачу і вірю, — спокійно відповів Ігор. — Тільки тобі що до того?

— Мені це важливо для впевненості у собі. Це тільки аванс, коли все зроблю, стільки ж отримаю!

— Роботу в банку тепер кинеш? Там же копійки платять?

— Навіщо ж її кидати? Нехай буде, я там не втомлююся, та й комп’ютери в банку потужні… А в тебе настрій щось не дуже, я бачу, — Колян нахилився до приятеля, зазираючи в обличчя.

— Нормальний настрій, — Ігор спробував посміхнутися. — Просто не люблю дивитися на долари в пачках. Напевно, відтоді, як ми продали квартиру в Києві…

— А-а-а, — розуміюче протягнув Колян. — Ностальгія по Києву! Нічого, розбагатієш, купиш собі іншу квартиру. А я ось тобі заздрю! За п’ять хвилин від дому — ліс, можна в будь-який час шашличок на природі організувати! Давай на днях зробимо? З мене — м’ясо, з тебе — дрова і пиво.

— Давай, — відразу погодився Ігор.

Вже попрощавшись з Коляном, Ігор подумав, що треба було їм таки випити по пиву. Може, і розмова тоді б вийшла інша.

З Подола на Прорізну Ігор добирався півгодини. Двері в фотостудію були зачинені, і Ігор натиснув на дзвінок. Відчинив Ігор-фотограф, проте зайти не запропонував.

— У мене замовники, я працюю, — сказав він, ховаючи сто доларів у нагрудну кишеню картатої сорочки з гострими комірцями. Верхні два гудзики були, як і перше, розстібнуті. — Залиште номер свого мобільника. Я зателефоную, коли зроблю!

Небо просвітліло і піднялося трохи вище. Під ногами блищав мокрий асфальт. Ігор зупинився перед входом у метро «Золоті Ворота». «Під'їхати до вокзалу чи пройтися пішки?» — подумав. І вирішив пройтися.

15

Перед сном Ігор поглянув на монітор мобілки, перевіряючи, чи не було пропущених дзвінків. Поїздкою в Київ він залишився задоволений. Та й взагалі, настрій під вечір став легковажно-радісним. Ніби час до сну готуватися, а втоми — як не було!

Годинник показує пів на десяту. У вітальні мама телевізор дивиться. На вулиці темно. Ігор приліг на ліжко.

«Подрімаю годинки дві, а потім Очаків провідаю, — подумав. — Може, Іван ще кілька касет нафотографував?»

Голова — на подушці, очі дивляться в стелю.

— А що, як попросити Іванка мене в місті сфотографувати?! — виникла несподівана думка і викликала посмішку на устах. — Що тоді Колян скаже? Повірить чи запише мене в аси фотошопу? Хоча він напевне знає, що в комп’ютерах я навіть не «чайник», а «праска»!

Кумедні вечірні думки наближають сон. Ось Ігор і задрімав, не помітивши, як це сталося. А коли прокинувся від якогось внутрішнього неспокою, годинник показував пів на першу. В будинку і всюди стояла тиша.

Ігор встав, одягнув міліцейську форму. Пройшов навшпиньках в кухню, де випив чарку коньяку.

Із присмаком коньяку на язиці вийшов з дому і тихенько зачинив за собою двері. Хоч намагався йти тихо, закаблуки чобіт стукали по бруківці.

Скільки часу в нього зазвичай забирала дорога до зелених воріт Очаківського винзаводу? Хвилин двадцять? Півгодини?

Ігор вдивлявся вперед очима, звиклими до темряви. Нарешті з’явилися знайомі вогники. Наблизились зелені ворота. Ігор зупинився біля під’їзного майданчика.

Навколо тиша, за ворітьми також тихо. Постоявши хвилин п’ять, Ігор пішов вже знайомою дорогою. Ноги самі привели його до будинку Івана Самохіна. За кухонним вікном горіла свічка. Ігор зрадів: хтось не спить і відчинить йому двері.

Не спав Іван. Він сидів за столом і читав «Довідник винороба», готувався до вступу в Миколаївський торгово-промисловий технікум. Побачивши у вікні знайомого «міліціонера», він не здивувався. Просто встав і вийшов у коридор, щоб впустити в дім пізнього гостя. Гість першим ділом стягнув з ніг чоботи і поставив їх під стінку.

— Щось ви сьогодні пізно, — зауважив ніби мимохідь хлопець.

Пройшли в кухню. Іван видер з перекидного календарика листок, зробив його закладкою в довіднику і закрив книжку. Дістав з-під столу сулію з вином. Налив дві склянки.

— Новини є? — запитав його Ігор.

— Угу, — кивнув хлопець. — Є записка від лікаря, але там медичною мовою написано все, я нічого не розібрав…