Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич. Страница 27

— А нові фото?

— Дві касети.

— Чисті касети ще маєш?

— Три плівки, — відповів Іван.

— Завтра… завтра будеш зі мною ходити і фотографувати.

— Вас? — здивувався хлопець. — А навіщо?

— Навіщо-навіщо? На пам’ять, — трохи різко відповів Ігор.

— Добре, — Іван здвигнув плечима, — що, з самого ранку?

— Так, з самого ранку. Ти ж на базар підеш?

— Угу.

— Ось з базару і почнеш! Все, я пішов спати, — Ігор встав, відчуваючи на плечах тягар довгого дня.

— А вина на ніч? — здивовано і трохи ображено запитав Іван, показуючи поглядом на дві повні по вінця склянки.

Ігор взяв склянку, підніс до рота. Знайомий кислуватий запах вдарив у ніздрі. Іван також підняв склянку, на його обличчі з’явилася обережна усмішка.

— За твій вступ! — прошепотів Ігор, киваючи на закритий «Довідник винороба».

— За це можна згодом випити, — тихо відповів Іван. — Давайте краще за мамине здоров’я!

— Давай, — погодився Ігор і відпив півсклянки.

Іван тим часом осушив склянку до дна і радісно вдихнув повні легені повітря.

Ігор з недопитим вином пройшов у кімнату. Там і допив склянку перед тим, як влягтися, не роздягаючись, на здуту пружинами шкіру старого дивану.

А на світанку його розбудило пташине і людське багатоголосся за вікнами будинку Івана Самохіна. І він прокинувся іншим, наповненим незвичною легкою бадьорістю і бездумним ентузіазмом. Встав, розгладив на собі долонями ледь прим’яту форму, підперезався ременем з кобурою, дослухаючись до кроків Івана за зачиненими дверима.

— Ми з мамою перші вийдемо, — сказав Іван, заглядаючи у кімнату. На обличчі — мильна піна, в руках — безпечна бритва. Почув, мабуть, що «міліціонер» прокинувся, тому і поспішив поділитися планами.

— Я ж просив, щоб ти мене сфотографував!

— Та я фотоапарат з собою беру. Мені тільки вино до маминого місця на ринку донести, а потім я сховаюся там і вас дочекаюся. Ви ж однаково спершу в рибні ряди! — на обличчі хлопця з’явилася хитра усмішка.

— Добре. Двері я затрасну, як завжди, — відповів серйозно Ігор.

Згорнув ковдру, поклав на край дивану. Підійшов до вікна і крізь квітчасту білу фіранку виглянув на вулицю. Поряд прокалатав сигнальний дзвоник велосипедиста. Чоловік на велосипеді прогнав зі свого шляху двох жінок, що несли в руках трилітрові бідончики. «По молоко ходили», — зрозумів Ігор. Жінки навіть не образилися. Відскочили в різні боки, зачувши дзвоник, а коли чоловік у сірому костюмі проїхав, знову зійшлися і продовжили свою жваву, підсилену мімікою, розмову.

Невдовзі Ігор провів поглядом Івана Самохіна з матір’ю. Обоє несли великі важкі господарські сумки. Ігор навіть поспівчував їм, дивуючись їхній непрактичності: чому б не везти цей тягар на «кравчучках» або, як він бачив багато разів у провінції, в старих дитячих возиках?

Однак Іван і його мама, не зважаючи на тягар, пересувалися швидко і скоро зникли, звернувши за хвірткою наліво.

Ігор вийшов на кухню, подивився в квадратне, затиснуте в жерстяну рамку дзеркальце, яке висіло над рукомийником. Провів долонею по щоці — міліціонер має бути ретельно поголений, адже він — представник влади! Під рукомийником стояла на табуреті миска з мильною водою, на дерев’яній поличці, прибитій збоку, лежала бритва, якою голився Іван, помазок, обмилок.

Ці «вигоди» не спонукали ні до гоління, ні до інших косметичних операцій. Ігор вийшов у коридор, взувся, поглянцував шматком фетру — залишками фетрового капелюха — носаки чобіт. Вони відразу заблищали.

Біля хвіртки зупинився. Обмацав кишені галіфе. В кожній, як і раніше, лежало по пачці радянських рублів. В лівій, поряд з розпечатаною пачкою сторублівок, ритмічно билося механічне серце золотого годинника.

Вітерець, що дув в обличчя, свідчив про близькість моря і ледь солонив уста. Ігор пришвидшив ходу, ніби саме до моря він зараз поспішав Звуковий міраж прибою тішив його уяву. Але щойно почувся реальний гамір базару — «голос» моря щез. Ігор пройшов у знайомі ворота, не дивлячись на овочі і фрукти, розкладені на прилавках. Рушив уперед, до серця приморського базару, до рибних рядів.

І почув вже реальні голоси торговок, які розхвалювали здобич своїх чоловіків: оселедців, мідій чи інший витягнутий з води товар.

— Чорт! — раптом зупинився Ігор, подумавши про те, що не взяв із собою жодного пакета, щоб донести додому свіжих глосиків. Роззирнувся. Побачив стару жінку, яка продавала знайомі йому за дитячими спогадами авоськи. Підійшов, купив одну. Знову озирнувся, тепер вже в пошуках Івана. Не знайшовши його поглядом, продовжив свій шлях до рибних рядів, тепер вже неквапом.

Руда Валька була на своєму місці. Коли побачила «лейтенанта», пожвавилась.

— Глосики залишилися? — привітно запитав Ігор.

— Залишила для вас, — солодко посміхнулася вона, а в очах засвітилися зухвалі вогники. — П’ять штучок вистачить?

— Вистачить, — відповів Ігор.

Валя спритно розстелила на прилавку газету, виклала на неї рибини і завернула завченими рухами.

— Скільки? — запитав Ігор.

— Десять.

— Сьогодні ввечері ви зайняті? — прошепотів, розраховуючись, «лейтенант».

— Що це ви приклеїлися до одруженої, — кокетливо зашепотіла вона у відповідь. — Якщо та сама лавка вас влаштовує, то о шостій вечора прийду!

Ігор спробував непомітно озирнутися, сподіваючись побачити об’єктив фотоапарату, спрямований на них з Валею. Проте нічого не помітив, поклав пакунок з рибою в авоську і, посміхнувшись Валі ще раз, не поспішаючи відійшов від прилавка. Затримався метрах у п’яти біля діжки з оселедцями, але не для того, щоб спитати про ціну на рибу, а щоб ще раз озирнутися і зрозуміти: фотографує його в даний момент Іван чи ні? Але й ця спроба знайти Іванка серед базарної людської пістряви результатів не мала.

Поблукавши ще з півгодини базаром, скуштувавши домашньої ковбаси, малосольних огірочків і свіжого сала, Ігор вибрався через бічний вихід на більш спокійну вуличку, зайшов у знайому чарочну, де випив склянку газировки, і рушив далі, до будинку Фіми Чагіна.

Ноги ніби самі вивели його туди, до цього дому. А може, це були не ноги, а чоботи, які виявилися разом з міліцейською формою в стіні будинку Фіми Чагіна? Може, чоботи захотіли «додому»?

Ігор усміхнувся. Він стояв на вулиці навпроти воріт, дивився на поріг дому, на двері. І раптом двері відчинилися, і на поріг з цигаркою в роті вийшов сам Чагін — молодий, напевно, ровесник Ігора. Вийшов і втупився в міліціонера, який стояв на вулиці навпроти хвіртки. Ігора ніби паралізувало. Він розумів, що треба йти геть, але ноги його не слухались. А Чагін тим часом підійшов до воріт, втупившись в обличчя Ігора гострим неприємним поглядом. Потім затягнувся цигаркою, демонстративно витягнув її з рота і загасив об стовпчик, на якому трималася хвіртка. Після цього двома пальцями — щиглем — метнув недопалок на дорогу.

Ігор нарешті прийшов до тями. Він опустив погляд, ховаючи обличчя, і пішов геть. Авоська з рибою гойдалась у правій руці й била по коліну. Він не обертався, відчуваючи спиною погляд Фіми Чагіна.

Тільки коли звернув за ріг на другу вулицю, сповільнив крок.

Пізнім вечором повернувшись із побачення з Валькою, під час якого лише мить відділяла його від першого справжнього поцілунку, він сів до кухонного столика і знову відволік Івана від підготовки до вступу на винороба.

Іван виклав на стіл п’ять касет. Обличчя виражало тупе самовдоволення, яке буває інколи у селян після продажу хворої худоби за ціною здорової.

Ігор видав Івану сто рублів на нову плівку і ще двісті «преміальних». Самовдоволення на обличчі Івана перетворилося на тихий захват і гордість.

— Я тепер тиждень буду на ранковій зміні, — промовив він, ховаючи гроші до внутрішньої, «напузної» кишені виношених спортивних штанів фіолетового кольору.

— Ти побільше фотографуй, — спробував Ігор остудити Іванів захват.

Іван кивнув, обличчя його посерйознішало.

— А можете принести кілька перегорілих лампочок? Бо я випадково розбив одну, яка в нас була…