Ольга Кобилянська - Вознюк Володимир. Страница 25

Складні шляхи долали листи й гонорари зі Сходу, доки потрапляли за призначенням. Із Харкова чи з Києва їх надсилали до Львова на адресу Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка, а вже звідти, зазвичай, К. Студинський, відомий учений-філолог, академік АН УРСР з 1929 року, переадресовував їх О. Кобилянській. Надсилали кореспонденцію та гроші також через Прагу. Приємно було письменниці довідуватися, що її твори видрукувані в низці журналів, у багатьох збірниках та хрестоматіях, виходять окремими книгами. Особливо багато місця творам О. Кобилянської, статтям про неї надавала на своїх сторінках радянська періодика в 1927—1928 роках, коли громадськість (окремі документи свідчать, що з ініціативи Олени Пчілки) широко відзначила сорокаріччя літературної діяльності письменниці з Буковини.

Тоді О. Кобилянська відчула справжню шану рідного народу. В кінці 1927 – на початку 1928 року ювілейні врочистості відбулися в Чернівцях, Коломиї, Львові, Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Відгукнулися на них діячі культури і преса в Чехословаччині, Болгарії, Польщі. Професор Богдан Мельничук у своїй праці «Серце, що вмістило Буковину і світ» акцентує: «Закономірно, що центром пошанівку великої письменниці стали тоді Чернівці. Другим за розмахом і урочистістю було відзначення ювілею в Коломиї, де, як і в Чернівцях, взяла участь О. Кобилянська. А крім того, урочисті зібрання, літературні вечори і концерти відбулися тоді майже в сорока населених пунктах Європи і Північної Америки. Славетну письменницю вшановували не тільки на західноукраїнських землях і у Великій Україні, а й у Празі, Кракові, Бухаресті, Відні, Парижі, в містах Канади і США.

А листовних віншувань і телеграм надійшло до Чернівців більше трьохсот, під багатьма було по кілька десятків підписів. О. Кобилянську вітали товариства, організації, установи, окремі шанувальники майже із сотні міст і сіл Буковини, Галичини, Волині, Закарпаття, Радянської України, а також із 22 міст Заходу – Варшави, Брно, Берліна, Відня, Белграда, Брюсселя, Парижа, Льєжа, Філадельфії, Детройта, Вегревіля та інших. Притому вітали люди різних станів, належні до різних політичних організацій і партій – від «Союзу націоналістичної молоді» до КП(б)У».

Привітання надходили й на адресу ювілейного комітету в Чернівцях, і на домашню адресу письменниці, частину з них надіслали до редакції чернівецької газети «Боротьба».

У привітаннях домінувала думка про те, що для багатьох О. Кобилянська стала зразком жертовності заради свого народу, духовної незламності й витривалості. З 27 привітань з Великої України особливо цікавим стало поздоровлення від народного комісара освіти М. Скрипника, що закінчувалося словами: «Ми певні того, що письменницька діяльність Ваша і далі буде присвячена інтересам трудящих мас. Бажаючи Вам сил і успіху в дальшій роботі, Наркомос для забезпечення проводить через уряд України призначення Вам постійної пенсії».

Фінансово підтримали тоді О. Кобилянську й буковинці. Ювілейне видання «Ольга Кобилянська. Альманах у пам'ятку її сороклітньої письменницької діяльности (1887—1927)» завершували слова вдячності членів ювілейного комітету: «А Тебе, Дорога Вчителько, прохаємо: прийми цей зверхній спомин про Твій ювилей як висказ любови й поважання всієї України. Нехай ювилейні Твої свята й ця книжка стануть Тобі хоч за дрібку дяки, яка Тобі належиться за плодовиту Твою письменницьку творчість для рідного народу на цім нещаснім клаптику землі нашої». Увесь тираж альманаху був переданий О. Кобилянській. На кошти чернівчан видали і двотомник творів славетної буковинки, майстерно проілюстрований відомим художником Пантелеймоном Видинівським.

Ювілей засвідчив: О. Кобилянську шанують і люблять. Шануватимуть і любитимуть письменницю також у наступні роки. В 1931 році з нагоди десятиліття Українського Вільного Університету у Празі їй нададуть почесне звання доктора цього закладу. Не дуже гучно, але поважно, урочисто відсвяткують у 1937 році 50-річчя її літературної діяльності. О. Кобилянська буде бажаною гостею в родинах Бобикевичів, Бурачинських, у сім'ях багатьох буковинців і галичан. До неї приїжджатимуть дорогі їй Олена Кисілевська, Іванна Блажкевич, Лідія Бурачинська-Рудик, Ольга Дучимінська. Письменниця матиме постійних щирих друзів і на Буковині, і за її межами.

Так, О. Кобилянська бачила й відчувала негаразди, болі, тривоги і сподівання всієї України. Спілкуючись із нею, люди здебільшого відзначали особливий вплив доробку письменниці на їхнє моральне та національне формування. Зрештою, таким було майже все її тогочасне громадське оточення і дружнє коло. О. Кобилянська, хоч значно менше, ніж у попередні десятиліття, і не завжди вдало, шукатиме нові сюжети, творитиме, адже вона постійно відчувала, що потрібна співвітчизникам, що вони прагнуть її слова. Очевидно, саме усвідомлення цього спонукало О. Кобилянську взятися за написання роману «Апостол черні». Праця над романом була надзвичайно складною не тільки через фізичне недомагання авторки, а й через неоднозначність і певну обмеженість розуміння українського буття. Твір у повному обсязі побачив світ 1936 року. До проголошення незалежності в Україні його не видавали.

Дехто говорить про «Апостола черні» як про вершину творчості О. Кобилянської. Ні, це не була вершина, швидше – вже сходження з неї. Роман став найбільш значущим її твором того періоду, вершиною національної ідеї в інтерпретації письменниці. Його актуальності для українців, особливо в період між світовими війнами, коли вони опинилися в різних державах, заперечити не можна. Авторка показує складний шлях головного героя роману – Юліяна Цезаревича – до усвідомлення необхідності присвятити своє життя, свою долю служінню рідному народові, Україні. Недвозначне завершення твору: спочатку з мечем треба завоювати свою державу, а вже потім, як священик Захарій, із хрестом і словом Божим вести народ.

О. Кобилянська писала роман тривалий час, писала важко, використовувала в ньому окремі деталі життя своїх знайомих, ураховувала поради багатьох приятелів, але, осмислюючи особливу місію головного героя в долі українського народу, чи відчувала, що й сама вже стала знаковою особою для співвітчизників? Ось як згадувала чернівчанка Анна Стратійчук про початок однієї з імпрез, присвяченої видатній землячці: «Цей концерт був даний в честь Ольги Кобилянської 3 травня 1932 року, а відбувся в залі теперішньої філармонії. На концерт шановна письменниця не могла самостійно прийти – її боліли ноги. Тому в ложу занесли її на руках два студенти – один з студентського академічного товариства «Чорноморе», а другий – з студентського академічного товариства «Запоріжжя». Коли в залі сповістили, що приїхала Ольга Юліанівна, ми, молодь, повставали з місць і зробили «шпалір» [утворили почесний живий коридор. – В. В.] при вході до залу і поклоном вітали її, а письменниця усмішкою і кивком руки відповідала на наше вітання».

Ні, О. Кобилянська ніколи не спочивала на лаврах, переймалася, природно, насамперед літературною працею. Духовний світ збагачували читання, театр, концерти, кіно… Щодо кіно, то письменниця, за свідченням родичів, не пропускала екранізацій творів письменників-класиків: І. Тургенева («Весняні води»), Ф. Достоєвського («Раскольников», «Брати Карамазови», «Ідіот»), Л. Толстого («Отець Сергій»). Цікавив письменницю не тільки сюжет кінофільму, але й гра виконавців, музичний супровід та співи. Мала своїх улюблених кінозірок, наприклад, шведку Грету Гарбо, відому глядачеві за роллю Анни Кареніної. Захоплювалася, як ми зазначали, грою Асти Нільсен, яка вражала виконанням трагічних ролей («Примари» Ібсена). О. Кобилянська надавала все-таки перевагу «німим» фільмам, мотивуючи це тим, що в них краще сприймається внутрішній стан героїв, розмови не затінюють виявлення глибоких душевних переживань.

Звісно, опікувалася власним здоров'ям: неодноразово виїжджала на курорти до Наугайма, Франценсбада (Франтішкові Лазні), Дорну-Ватру; строго дотримувалася лікарських приписів удома, використовувала методи народної медицини. Постійно турбували її проблеми рідних, а по-справжньому відчула сімейний затишок завдяки племінниці Олені, зятеві Ельпідефору, який з 1925 року став ще й особистим секретарем письменниці, внукам Ігореві та Олегові. Однак 1936 року її вдруге вразив інсульт і знову – частковий параліч. До 1938 року ступала кілька кроків уздовж стіни кімнати, а в наступні роки пересувалася тільки за допомогою рідних. Довелося родині навіть придбати спеціальний інвалідний візок. Е. Панчук, однак, принципово спростовував вислів «письменниця була прикута тяжкою хворобою до ліжка», розповсюджену окремими літературознавцями: «О. Кобилянська не лежала прикута до ліжка, а весь час сиділа, навіть тоді, коли вже не могла ходити. Самотності не любила. Весною, літом і осінню в погідні дні виносили письменницю на веранду або в садибу, де вона в оточенні рідних або в товаристві друзів, які її відвідували, любила перебувати. Часто виїжджала за місто, менше літом, а більше зимою, коли можна було саньми їхати. Кінь візника обов'язково повинен був мати дзвіночки. З візником був договір, і день у день у післяобідню пору приїжджав до помешкання письменниці і питав: «Чи, пані, поїдуть сьогодні на спацер?» Любила і зимову тишу, і бурхливу заметіль. Такі прогулянки відсвіжували її душу, скріпляли її хворе серце».