Ольга Кобилянська - Вознюк Володимир. Страница 27

Друковані та архівні документи 1940—1941 років засвідчують, що справді цей гість зі Східної України був тоді найщирішим (можна сказати, що й найактивнішим, а можливо, і найорганізованішим) помічником і порадником О. Кобилянської. До речі, він і майже всі письменники, які в той час побували на Одобеску, 3, залишили цікаві спогади про зустрічі з нею. Щоправда, найприродніше звучать слова Степана Крижанівського, який пригадував, як його рідна сестра Ліза після знайомства з О. Кобилянською розридалася на подвір'ї: «Я так собі гадаю, що сестру вразив контраст між тим уявним образом видатної письменниці, який вона собі подумки намалювала, і дійсним видом тієї виснаженої літами та хворобою жінки, яку вона побачила. Звичайно, у тієї хворої бабусі нічого величного не було, а жалького, жалісного – скільки завгодно.

В якійсь мірі таке враження було і в мене, але я бачив постать Кобилянської в часі, а крім того, Панчуки встигли попередити мене про стан здоров'я Ольги Юліанівни».

Мирне життя й усі плани-сподівання було затьмарено, коли 22 червня 1941 року смертоносний смерч світової війни сягнув України. Чернівці опинилися під подвійною, румунсько-німецькою, окупацією. Тривалий час О. Кобилянській приписували високопатріотичний заклик: «І сьогодні, коли ворог, мов хижий звір, напав на нашу Батьківщину, ми заявляємо на весь світ: “Здобутого щастя не віддамо нікому!”» – із відозви письменниці, що була опублікована в журналі «Огонек» (1941 рік, червень, № 18). Заклик промовистий, потужний, але автором його став знову ж таки Д. Косарик. У своїх спогадах про О. Кобилянську він описує, що в перші дні війни, а тоді він був у Києві, зателефонував на квартиру письменниці. Е. Панчук передав на його прохання телефонну слухавку господині. Коли Д. Косарик сказав їй, що на письменницьку реакцію, на її слово чекає народ, чекає вся країна, зв'язок обірвався. Однак відозва таки побачила світ. І міг написати її хіба що Д. Косарик. Зрештою, на таку думку наштовхують його слова: «Я прошу подати трубку Ользі Юліанівні, виразно, через простори і відстань, схвильовано гукаю: «Країна, читачі ждуть вашого голосу, дорога Ольго Юліанівно. Фашисти пішли на нас руїною й чумою…»

Але телефонний зв'язок раптом розірвався…»

До Чернівців повернувся старий поліцейський апарат – сигуранца. Фашистська агентура почала снувати свої чорні сіті й навколо чесного імені письменниці. Вже 3 серпня 1941 року таємний агент, який підписувався «агент-інформатор № 8», доносив чернівецькому інструкторату поліції, що за точною інформацією в Чернівцях на вулиці Одобеску, 3, проживає О. Кобилянська, котра була відомою комуністичною пропагандисткою та шпигункою і, мовляв, стільки написала на користь Росії, що з приходом руських на Буковину в неї був справжній склад російсько– і румунськомовних книг і брошур «про наше внутрішнє і культурне становище». У цьому документі зазначено, що за радянської влади письменниці приділяли велику увагу, іменем О. Кобилянської було названо в Чернівцях вулицю та кінотеатр. «Після її арешту, – переконував агент, – я наведу достатню кількість доказів, щоб констатувати вину».

Справа, заведена на О. Кобилянську, швидко поповнюється новими відомостями. Шпигували й за родичами письменниці, і допитували деяких її сусідів, поштаря, який приносив кореспонденцію. Одночасно частина агентури працювала над виявленням (приписуваних їй, як знаємо) статей письменниці, надрукованих у 1940—1941 роках.

Чернівецькій поліції довелося ще інтенсивніше збирати дані про О. Кобилянську після одержання з Бухареста наказу Генеральної дирекції поліції № 62572 (від 13 жовтня 1941 року) розслідувати діяльність письменниці та негайно повідомити про отримані результати. Хтось із інформаторів, очевидно, надіслав донесення безпосередньо Генеральній дирекції поліції, бо в наказі зазначено, що «маємо честь при цьому надіслати копію допису інформативного характеру в справі підривної діяльності української письменниці та поетеси Ольги Кобилянської». У доповідній Генеральній поліції від 5 січня 1942 року чернівецький інспекторат поліції наводить заяви інформаторів та провокаторів, статті, приписувані О. Кобилянській, і статті про неї, додає деякі фотографії, приходить до «ясного і безсумнівного висновку» про те, що О. Кобилянську, «котра діяла проти Румунської держави, необхідно передати до військового суду».

Але кого передавати до суду? Стару, немічну, майже нерухому людину? О. Панчук-Кобилянська, найрідніша тоді людина, зауваживши, що від 1933 року письменниця не творила, бо, казала, вже хоче відпочити та й тепер більше таких, які пишуть, аніж читають, пригадувала: «Останній піврік, коли дуже ослабла, мало читала і то лише дуже легеньку лектуру. Через склероз і ослаблення очей її все мучило. Нічого зовнішнього її не цікавило, терпіла на безсонність, а спала лише при допомозі порошків. Бажала сама вже вмерти, говорячи, що так лиш собі і другим тягарем, а головне, відчувала інстинктивно гидкий час війни і говорила все: «Який се неприємний час». Жила вона, власне, в уяві 19-го століття». За словами прийомної доньки, «12 марта 1942 року дістала Ольга Кобилянська мозговий удар, до того долучилось запалення легенів, і по 9-ох днях лежі [лежання. – В. В.] відійшла від нас всіми оплакана письменниця».

Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 року о пів на другу годину дня на 79-му році життя. «Всі її бажання, заповідані в тестаменті щодо її особи, як слід були виконані. Одягнено покійну в правдиве лляне білля, в оксамитову блузку і старинну шовкову спідницю (ще від її матері). Голова була оповита в шовкову з мережива хустину, далі укрито тіло квітами і одним лавровим вінком. Домовина була прикрашена вінками і один з них був останнім привітом з її улюблених гір, зв'язаний із смеречини і шишок», – читаємо далі в спогадах Олени Олександрівни.

Траурний катафалк, запряжений чотирма вороними кіньми, кожен із вмонтованою у збрую чорною китицею, що височіла над головою, 23 березня 1942 року відвозив О. Кобилянську з її домівки на Одобеску, 3, до місця вічного спочинку. Крім передбачених у той час похоронною процедурою специфічно, відповідно до траурної події, одягнутих чоловіків, як описувала Олена Тимінська, «українські жінки середнього віку, чотири по один бік каравана, який труну віз, чотири по другому боці, утворили їй почесну варту аж до могили».

Планували, що траурна процесія буде рухатися найошатнішою вулицею міста (в 1940 році перейменованою на честь О. Кобилянської) до Центральної площі, а звідти – Руською вулицею до греко-католицької церкви та на цвинтар, але сигуранца заборонила такий маршрут. Теперішньою вулицею О. Кобилянської дійшли тільки до нинішньої Вірменської, а потім, спинившись ненадовго навпроти Народного дому, до церкви Успіння Пресвятої Богородиці, довголітньою прихожанкою якої була О. Кобилянська.

Місцева преса відмовилася вмістити на своїх шпальтах повідомлення про смерть, а в посмертному оголошенні, видрукуваному на окремих невеликих аркушах, цензура зі словосполучення «українська письменниця» слово «українська» викреслила. Були затримані на пошті телеграми, що сповіщали про день похорону. Тож, коли буковинці прощалися з О. Кобилянською, в'їзд до міста окупанти заборонили, через що багато шанувальників таланту видатної української письменниці так і не змогли провести її в останню путь. Заборонила сигуранца також промови під час похорону, але прощальне слово все ж таки прозвучало. Виголосила його давня знайома письменниці, вчителька Олена Равлюк. Невеликий хор і більшість учасників траурної процесії співали над могилою пісні, які любила О. Кобилянська і які заповідала, аби пролунали над місцем її останнього спочинку на землі, – «Гуляли, гуляли» та «Чуєш, брате мій». Багатьом із присутніх на похороні незабаром довелось побувати в сигуранці. Найбільше прикрощів, зрозуміло, зазнала О. Равлюк. Спочиває письменниця в сімейному склепі на міському, Руському, як його найчастіше називають, цвинтарі, квартал № 72.

Українська земля палала у вогнях війни. Але звістка про втрату О. Кобилянської з часом дійшла до різних її куточків. Цікаві спогади залишив Андрій Малишко: «Під час війни мені часто доводилося сидіти з навушниками на так званому «перехопі», – ми перехоплювали брехні фашистської агітації. На всі ці сфабриковані ворогом нісенітниці треба було негайно давати в ефір відповідь гострим поетичним словом чи сатирою. Тоді я піймав звістку з Західної України, що Ольга Кобилянська померла. Мені було доручено написати некролог на її смерть, що я й зробив. А мені так хотілося написати про неї, цю орлицю і страдницю української землі, щиру поему, на яку вона так заслуговує, та тоді були гарячі часи, і я відклав це на більш спокійні дні».