Григорій Квітка-Основ'яненко - Ушкалов Леонид. Страница 11

У деяких моментах друга частина «Выборов» навіть гостріша за першу. Особливо яскраво змальована тут повна безправність простого люду перед поміщиками. Недаром виборний, коли йому кажуть, що приїхали дворяни, бігає по хаті, як навіжений, не знаючи, куди сховатись, і лементує: «Оборони, Господи! (Визирнувши у вікно.) І правда! Дивись! Коляса? Свашечко Акилино Трохимівно! Не дай померти до часу; сховай мої кісточки, де знаєш, або покажи, куди його шмигнути». Квітка показує, що темне неосвічене дворянство поводиться з мужиками, як зі скотиною. Зрештою, й освічене дворянство при першій же нагоді дає волю рукам. Ось що розповідає волосний голова Трохимович про те, як зустрів його майор Семен Андрійович Скромов – утілення Квітчиного ідеалу дворянина: «Як розсердиться, як зареве, так у мене душенька й похолола! Як скрящить мене за бороду, як шваркне мене об двері, то вони й вилетіли! А кісточки ж мої – мов ті зерна на рахівниці: хря, хря, хря, хря! – так і загриміли. Я в сіни, і він за мною. „Це що за птиця?“ – пита. „Твоїй милості на поклон…“ Як схопить він качку, як зацідить мене по морді…». Про бідність і цілковите безправ'я селян свідчить і така колоритна сценка. Коли Мотря Спиридонівна питає Шельменка, чому це він привіз общипаних курей, той відповідає: «Се, добродійко, теє-то… подобіє… будучи… наших мужиків, що й вони, стало бить, так усі ощипані…». Може, Квітка в такий спосіб перелицював «грецьку побрехеньку» про те, як Діоген, почувши Платонове окреслення людини: «Людина – це істота з двома ногами й без пір'я», – приніс в Академію общипаного півня й сказав: «Ось Платонова людина!».

У цій драмі вперше у творчості Квітки-Основ'яненка з'являється один з його найколоритніших персонажів – справжній «український Фігаро» Кіндрат Шельменко. На передній край він виходить у комедії на три дії «Шельменко – волостной писарь». її сюжет такий: Шельменко хоче обманом, заради власного зиску, віддати в солдати сина-оди-нака вдови Степаниди Михайлової Микиту, записавши його в реєстри під чужим іменем; тим часом губернатор легко викриває підступ писаря й віддає в солдати самого Шельменка. Цей невибагливий сюжет дозволив драматургові змалювати доволі барвисту картину тогочасного життя. Наприклад, ставлення людей до солдатчини. Вірнопідданий Микита, який на початку першої яви каже про те, що ладен служити «Богові й государю вірою й правдою, з усією ревністю та бажанням», уже наприкінці другої яви неначе забуває ці слова й у відчаї вигукує: «…За що ж мене віддають, за що, як скотину на убій, ведуть на явну погибель?». Комедія «Шельменко – волостной писарь» була надрукована в типографїї Харківського університету 1831 р.: на першій сторінці автографа рукою ректора університету Миколи Івановича Еллінського написано: «Надрукувати 600 примірників». З успіхом ішла вона й на сцені – роль Шельменка блискуче виконували Іван Дрейсіг, Карпо Соленик, Михайло Щепкін та інші.

Очевидно, десь наприкінці 1820-х pp. Квітка написав також комедію «Ясновидящая» (перша згадка про неї зринає у Квітчиному листі до Сергія Аксакова від 28 вересня 1830 p.). В основу її сюжету покладено реальні події. Значно пізніше, у листі до Погодіна від 28 червня 1841 p., Квітка зазначав: «Десять років тому була тут одна історія, з якої я, узявши головні обставини, написав комедію „Ясновидящая“». її сюжет такий. Троє шахраїв, видаючи охочу до авантюр жіночку Оксюту за ясновидицю Євгенію, збагачуються коштом недалеких і марновірних дворян. Вони морочать людям голови, використовуючи їхню віру в месмерівський «магнетизм» – нібито наявну в тілі людини окультну силу, яка є частиною розлитої в космосі енергії, за допомогою якої можна змінювати стан організму, зокрема передбачати майбутнє, лікувати хвороби тощо. Та найбільший зиск шахраї сподівалися мати в тому разі, коли б їм удалось оженити Антипа Дрянева – племінника однієї з пройдисвіток – на багатій нареченій Настусі Дакалкіній. Утім їхня затія зазнає фіаско. Цей твір так і залишився в рукопису – цензура не дозволила друкувати комедію ані на початку 1830-х pp., ані в липні 1840 p., коли Квітка-Основ'яненко надіслав «Ясновидящую» Федору Коні для публікації в «Пантеоне».

Квітка й надалі не буде полишати драматургії. Так, у 1835 р. він, продовжуючи традиції «Наталки Полтавки», напише чудесну комедію «Сватання на Гончарівці», засновану на любовному трикутнику. Уляна – донька «обивателів із-за Лопані» Прокопа та Одарки Шкуратів – і кріпак Олексій палко кохають одне одного, але батьки дівчини хочуть видати її заміж за багатого дурника Стецька Кандзюбенка. Тут усе відповідає популярному на той час жанру «української опери»: простонародні персонажі-маски (закохані Уляна та Олексій, пришелепуватий Стецько, жвава бублейниця Одарка, безпробудний п'яниця Прокіп, бравий вояк Скорик), любовний сюжет, неодмінні танці й пісні (пригадаймо хоч би Олексієву пісню-елегію: «Чи се ж тая криниченька, що голуб купався? / Чи се ж тая дівчинонька, що я женихався?..»), яскравий етнографічний колорит, зрештою, щасливий фінал. Та в цьому розважальному сюжеті про вірну любов, яка долає всі перепони на шляху до щастя, звучить одна тривожна нота – кріпосне рабство. Мати не хоче віддавати свою донечку заміж за кріпака, бо, що б там не казали про «добрих панів», яке може бути щастя в неволі?

Тривалий час, із 1832-го по 1838 p., Квітка-Основ'яненко працював над своєю, мабуть, найпопулярнішою комедією «Шельменко-денщик», яка ще й досі з успіхом іде, зокрема на сцені Харківського академічного театру «Березіль». В основі її сюжету та сама любовна колізія. Капітан Скворцов, який не має за душею ані копійки, та Прісінька – донька гоноровитого й заможного пана Шпака – кохають одне одного, але батьки дівчини мають намір видати її заміж за багатія Лопуцьковського. Утім завдяки хитрощам Кіндрата Шельменка – денщика капітана Скворцова – все закінчується щасливо. Ця п'єса має динамічний і цікавий сюжет, в якому багато від комедії ситуацій (різкі повороти дії, quiproquo [21], несподіваний фінал), та й персонажі змальовані тут дуже яскраво: пригадаймо хоч би Кирила Петровича Шпака, який преповажно розводиться про тонкощі біжучої європейської політики на підставі торішньої газети «Московские ведомости», Тимофія Кіндратовича Лопуцьковського, в чиєму житті була одна-єдина пам'ятна подія – поїздка із Чернігова в Воронеж і назад, Аграфену Семенівну Опецьковську, якій щоразу стає зле, коли Фенна Степанівна Шпак на правах старої подруги називає її Горлинкою, або зманіжену панночку Евжені, яка просто марить заміжжям і говорить бозна по-якому, мішаючи гамузом російські та французькі слова. А особливої принади надає цій комедії образ Кіндрата Шельменка – симпатичного пройдисвіта, куди спритнішого й розумнішого за будь-якого іншого героя твору…

Коли в 1827 р. Квітка-Основ'яненко працював над своєю дебютною комедією «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», його службова кар'єра стрімко йшла вгору. За рік до цього він був учетверте поспіль обраний предводителем дворянства Харківського повіту, а коли Андрій Федорович Квітка став губернатором у Пскові, з 4 грудня 1827-го по 18 квітня 1828 р., за розпорядженням сенатора Брозіна, затвердженим міністром внутрішніх справ Російської імперії Василем Сергійовичем Ланським, навіть виконував обов'язки предводителя дворянства Харківської губернії. Та всього через місяць службова кар'єра Квітки-Основ'яненка нагло обірвалась. 18 травня 1828 р., за його власним проханням, він був достроково звільнений з посади предводителя дворянства Харківського повіту. Після цього Квітка-Основ'яненко тривалий час ніде не служив. Це не означає, що наш письменник не хотів служити – йому не давали цього робити. Сам Квітка в листі до Петра Плетньова від 21 червня 1839 р. пояснював ці доволі химерні колізії так: «Ревність у роботі, простота, скромність у житті звернули на мене увагу дворянства. Мене повсякчас обирали на почесні посади, тоді як дехто з найперших осіб не був удостоєний такої честі. Цілком природно, що це викликало заздрість і бажання нашкодити мені; на мене зводили наклепи, розсіювали про мене всілякі нісенітниці…». А значно раніше, 7 лютого 1831 p., він писав Сергію Аксакову: «Злість, заздрість, наклепи поставили мене в таку ситуацію, що я не можу шукати посади, оскільки боюсь незатвердження згори». Власне кажучи, цього року він сподівався отримати посаду, створену спеціально для нього, але аж ніяк не був упевнений, що його на ній затвердять. Як подумаю, писав він Аксакову 28 березня 1831 p., що затвердження залежить від волі найвищого начальства, «з оголошенням мого грізного імені, то трачу надію на одержання посади…». Квітчині побоювання не були марними: коли дворяни обрали його «предводителем палати», недоброзичливці, серед яких був, зокрема, дуже активний і впливовий Василь Назарович Каразін, домоглися того, щоб на цій посаді був затверджений інший претендент. Якраз тоді в Харкові почали ширитись чутки, нібито імператор Микола Павлович ставиться до Квітки-Основ'яненка прохолодно, а граф Олександр Христофорович Бенкендорф обіцяв зробити все від нього залежне, щоб не допустити Квітку до дворянської служби на будь-якій посаді. Тільки в жовтні 1831 р. письменника, незважаючи на спротив частини дворянства, обрали суддею Харківського совісного суду на трирічний термін (совісні, чи мирові, суди, засновані Катериною II в 1775 p., розглядали переважно цивільні справи, спираючись не лише на відповідні законодавчі норми, але й на приписи моралі та природне почуття справедливості). У листі до Сергія Аксакова від 17 жовтня 1831 р. Квітка писав: «Похвалюся вам, що обрання мене на теперішню посаду зроблено як сатисфакція за раніше вчинену щодо мене несправедливість».