Григорій Квітка-Основ'яненко - Ушкалов Леонид. Страница 15

А все почалося зі славнозвісної «Марусі», яка стала справжнім архітвором Квітки-Основ'яненка. Недаром Квітчині знайомі казали, що йому не треба інакшої епітафії, ніж ось ця: «Він написав „Марусю“». Можна згадати й геніального поета Тараса Шевченка, котрий у листі до Квітки писав: «Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша „Маруся“ так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю». Історія появи цієї повісті така. Десь на початку 1830-х pp. добрий приятель Квітки Петро Петрович Гулак-Артемовський, що був на ту пору не лише професором словесного факультету Харківського університету, а ще й знаним українським письменником, пережив глибоку душевну кризу. Чудовий поет, який своїми романтичними баладами «Твардовський» та «Рибалка» прагнув вивести українську літературу за вузькі рамки «котляревщини», тобто за рамки бурлеску й травестії a la перелицьована «Енеїда», кидає поезію та й узагалі розчаровується в українському слові. Може, така радикальна зміна світоглядних настанов Гулака була пов'язана з одним дуже прикрим для нього інцидентом, про який розповідав Михайло Драгоманов у листі до Петра Лаврова від 5 лютого 1877 р. Мовляв, у 1830 р. князь Микола Рєпнін-Волконський, який був тоді військовим губернатором Малоросії, «пропонував зберегти козацькі полки, набрані в Чернігівській і Полтавській губерніях для війни турецької та польської» (вісім козачих полків по тисячі чоловік були сформовані передовсім з метою придушення польського «Листопадового повстання» 1830 p.). Тим часом імператор «Микола Павлович усіх їх відправив на кавказьку лінію, Рєпнін був відставлений (кажуть, у нього був обшук), а малоросійське генерал-губернаторство перейменоване в Чернігівське, Полтавське та Харківське з резиденцією в Харкові, а не в Полтаві. Тоді ж таки був обшук і в харківського професора Гулака-Артемовського…». Та й загалом, у той час Артемовський переживав чи не найважчий період свого життя. У листі до Михайла Погодіна від 2 липня 1832 р. Квітка писав: «Петра Петровича спостигло неймовірне нещастя. Його молода, прекрасна, добра дружина після перших пологів… була налякана, тому втратила розум у прямому сенсі цього слова. Ні допомога медиків, ні всі старання досі нічим не можуть зарадити. А що найгірше, так це те, що вона не впізнає знайомих та і його самого сприймає як свого найбільшого ворога. Яка ж мука для ніжного чоловіка бачити все це від тієї, котра досі любила його так пристрасно».

Отож, якось у дружній розмові Квітка попрохав Гулака написати по-українському «що-небудь серйозне, зворушливе». Але той почав стверджувати, нібито українська мова для цього не годиться. І щоб довести Гулакові, що по-українському можна написати «і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне», Квітка-Основ'яненко створює свою повість «Маруся». Анна Григорівна перегодом згадувала: «Артемовський казав, нібито українська мова груба, тож Григорій Федорович і написав „Марусю“». Зрештою, не тільки «Маруся», але й інші елегійні Квітчині повісті були ніби продовженням дружньої суперечки з Гулаком-Артемовським. У листі до Михайла Погодіна від 2 червня 1834 р. Квітка казав: «Вони написані, щоб розв'язати суперечку, нібито нашою мовою не можна написати нічого серйозного, ніжного, а одне тільки грубе, лайливе, блюзнірське». Саме так сприйняли цей твір і читачі. Наприклад, у своїй рецензії на другий випуск «Малороссийских повестей…», надрукованій у газеті «Северная пчела» за 16 листопада 1837 p., Євген Гребінка писав: «Давно хтось сказав, що українською мовою можна писати одне лиш комічне. Перед нами був факт: „Енеїда“ Котляревського, пародія в дусі фламандської школи, і люди, переконані цим фактом, сприйняли хибну думку за істину. Та варто прочитати „Историю Малороссии“, придивитись до характерів її героїв, прислухатись до їхніх пісень, щоб пересвідчитися, що народ з таким залізним характером, з такими глибокими почуттями може й не сміятись. Ще в 1834 році видав Основ'яненко першу частину своїх прекрасних повістей, з яких видно, що він не поділяв прийнятої всіма гадки. У його „Марусі“ лагідні почуття показані так добре, що навіть прибічники цієї гадки, котрі мали намір сміятись до знемоги при одному імені Марусі, під кінець повісті плакали». А за основу своєї повісті Квітка взяв мотив марності дочасного людського життя.

Зворушлива історія кохання та смерті Марусі й Василя, що розпочинається зі скрушного оповідачевого: «Чи ми ж на сім світі вічні?» – домежно виразно оприявнює найзаповітнішу думку елегійних Квітчиних повістей: цілковиту покору людини Божій волі. «Філософія Квітки, – як тонко запримітив колись Василь Бойко, – це філософія колискової пісні, щоб спало дитя без журби і турбот». І ця «філософія колискової пісні» віддзеркалює самісіньке єство старої української духовної традиції. Мабуть, якраз тому Квітчина «Маруся» така суголосна не лише переважно мінорній українській народній пісні, але й нашій старій літературі. Пригадаймо хоч би сповнену молитовного трепету картину вранішнього пробудження природи на початку повісті: «Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; піднялись стеблинки, розпукались цвіточки і, порозівавши ріточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе і тільки, здихнувши, подумаєш: „Боже милосердний! Отець наш небесний! І усе се, що тільки є на землі, у воді, під небесами, се усе ти тільки по єдиному милосердію своєму для чоловіка сотворив єси? А він, сеє мізернеє созданіє, ся билина, ся пиль і порошина, чи він же тобі благодарить?“.» У цих рядках виразно вчувається і прикметне для старого українського письменства величання Творця, і свідомість людської мізерності супроти нього (людина ж бо, як казав Сковорода, – «cinis, umbra, nihil» [24]), і благоговіння перед довершеністю й красою Божого творива, схоже на те, що його бачимо, наприклад, у «Перлі многоцінному» фундатора української «філософії серця» Кирила Ставровецького: «Поглянь-бо, чоловіче, на ті великі й дивовижні дари, що дав їх тобі Господь Бог. Чудовне та розцяцьковане зорями небо – покривало твоє. Пресвітле сонце – світильник у твоєму домі, а місяць міряє та показує тобі час. Вітри ж бо і гріють тебе, і прохолоджують. А земля – твоє підніжжя та скарбниця, та ще й турботлива мати, що носить тебе на своїх раменах. Вона годує тебе, немовби своїм молоком, усілякими розкошами й солодощами…». Може, якраз у цьому й криється секрет майже магічного впливу Квітчиної «Марусі» на душу простої української людини. Свого часу, читаючи селянам «Марусю», Борис Грінченко не без подиву спостеріг, що їхнє сприйняття цієї повісті посутньо відрізняється від його власного. «Те, що мені здається сентиментальним, чого не бува в житті, – писав він у книзі „Перед широким світом“, – те вони вважають за прикмети ідеалу, і се робить їм намальований образ ще кращим, ще ріднішим і ближчим до серця». Те саме казав також Іван Манжура. «Спостерігаючи за тим, як народ читає різні „метелики“, – ділився він своїми враженнями з Миколою Сумцовим, – я запримітив, що симпатичні твори, наприклад, Мордовцева „Дзвонарь“ і „Салдатка“, так само як оповідання Марка Вовчка тощо, при читанні навіюють на справжній народ мало не сон. Тим часом оповідання Стороженка та Квітки зворушують слухачів, примушують їх сміятися й захоплюватись». Недаром мало не всі Квітчині українські повісті та оповідання («Маруся», «Конотопська відьма», «Мертвецький великдень», «Салдацький патрет», «Сердешна Оксана», «Добре роби – добре і буде», «От тобі й скарб», «Козир-дівка», «Перекотиполе», «Пархімове снідання», «Купований розум», «Підбрехач») виходили «метеликами» для народу.

«Марусю» та інші елегійні Квітчині повісті історики літератури не раз пробували розглядати в рамках естетики сентименталізму, маючи на думці те, що Квітка-Основ'яненко талановито зукраїнізував поширений в європейській літературі XVIII ст. жанр сентиментальної повісті. Ще Микола Петров у 1884 р. казав, що «Квітка на манір Карамзіна брав сюжети своїх повістей із життя нижчих та середніх станів, наділяючи своїх героїв та героїнь піднесеними, шляхетними й ніжними почуттями…». Мабуть, найбільш чітко такий погляд висловив перегодом Агапій Шамрай. Мовляв, Основ'яненко змодифікував у «специфічних обставинах українського побуту» жанр сентиментальної повісті, який, зародившись в Англії (пригадаймо хоч би низку творів Семюела Річардсона: «Pamela, or Virtue rewarded» [25], «Clarissa, or The history of a young lady» [26], «The History of sir Charles Grandison» [27]), швидко набув популярності в усій Європі та знайшов відгомін на російському ґрунті у творах Миколи Карамзіна, Федора Еміна, Петра Шалікова й інших. А вже звідти, зі значним запізненням, сентиментальна повість приходить і в Україну. Вплив сентиментальної повісті на Квітку, каже Шамрай, – цілком очевидний і виявляється, по-перше, у прикметній сюжетній схемі (нещасливе кохання двох молодих людей); по-друге, у пануванні стражденної жіночої постаті (недарма Павло Филипович свого часу назвав Квітку «поетом жіночої душі»), тоді як, приміром, у творах романтиків панує сильний чоловічий характер; по-третє, у надзвичайній чулості персонажів, адже «Маруся чи Галочка накидають швидше на панночок, а не на простих дівчат». Очевидно, такі присуди доводилося чути й самому Квітці. Принаймні Анна Григорівна у вересні 1839 р. писала до Плетньова: «Чому ви гадаєте, що Галочка – неземна істота? Далебі, мені шкода, що ви думаєте, ніби в простому побуті не буває благородства душі й високих почуттів! Можу вас запевнити, що Галочка існувала і що тепер є в тому місці, де вона жила, люди, котрі розповідають про її розум та красу стільки похвал, що вона навіть у піснях збереглася…». Зрештою, і Шамрай відзначав, що Квітка-Основ’яненко далеко краще за Карамзіна знає реальне життя. Може, і справді, як казав Василь Бойко, Квітчина «Маруся» – то «реальна повість ідеальних характерів, ідеальної природи людської». Так чи ні, сам Квітка вважав себе реалістом. В одному з листів до Плетньова він спеціально наголошував на тому, що його «Маруся» та інші повісті «написані з натури, без жодного прикрашання й відтушовування». Крім того, Квітці навряд чи подобався сентименталізм. Так, у повісті «Украинские дипломаты» він іронічно змальовує коло читання провінційної панночки Пазіньки, де зринає не лише, скажімо, яка-небудь геть забута на сьогодні «Кароліна Ліхтфілд» Пауліни Ізабелли Монтольє, але й знаменита «Памела» метра сентименталізму Річардсона. А ще Квітка часом добряче-таки шкилював із суто сентименталістських кліше. «…Та й пишуть, і друкують московську нісенітницю, – писав він „по-козацькому“ до Тараса Шевченка, – як яка разляпушка вбивалася об своєму бахурові або як якийсь живжик одурив джинджигилясту панянку, що боялася і на людей дивитись, а тут… треба колиску дбати… Ось таке усе пишуть, – звісно, москаль: він по своїй вірі так і пише». А вже зовсім пародійно звучить тирада Квітчиного Євстратія М’якушкіна – графомана, що хоче задля втіхи публіки «брязнути» чимось «ніжним, sentiment’альним»: «А яка ж буде моя героїня Деньдроніада, так диво, розкіш, любо-дорого глянути; її обранець, чи то пак, „любчик“, буде Келюваліан, хлопець по-своєму неповторний: утілена чулість, пристрасть, вогонь!.. А їхній розлучник Тартартритан (та й імена ж я придумав! правда, на славу?) все буде їх гнати, розганяти; а вони, вірні коханці, усе будуть страждати, плакати, плакати… Начитаєтесь, панове, та й наплачетесь, пані!».