Григорій Квітка-Основ'яненко - Ушкалов Леонид. Страница 17

Релігійно-філософський зміст своїх елегійних повістей Квітка-Основ'яненко любить подавати відразу ж на початку твору. Як писав колись Юрій Савченко, кожна Квітчина повість «розпочинається поширеною інтродукцією – філософуванням на різні теми людського життя. В будові цих інтродукцій видно засоби риторичних побудувань ораторських монологів…». Справді-бо, початки Квітчиних повістей підхожі до звичайних церковних проповідей. Принаймні їхня морально-дидактична спрямованість дуже виразна й сильна. А подальшу фабульну частину повісті Квітка розгортає як барвистий образок-ілюстрацію, свого роду риторичний exemplum [28], до висловленої на початку теми. Так, сюжет «Марусі» покликаний засвідчити ідею марності земного життя людини, його радощів, утіх і насолод; повість «Добре роби – добре і буде» ілюструє євангельську настанову любові до ближнього, а сюжет «Перекотиполя» потверджує думку про те, що муки совісті є не чим іншим, як внутрішнім Божим судом.

Оці одвічні питання людського духу набувають у Квітки-Основ'яненка напрочуд яскравого етнографічного колориту, перетворюючись на, сказати б, одвічні питання української людини. Заради цього Квітка використовує і все своє знання нашої старовини, її звичаїв та обичаїв, і всі засоби тогочасної української мови, починаючи від неймовірної експресії народних голосінь і закінчуючи прикметними для «котляревщини» школярськими мовними грашками. Ось, приміром, «і ритори, і хвильозохви» Харківського колегіуму разом зі «своїми спекторами, що ходять вже у довгополих халатах і вже з заплетеною косою», ідуть гуртом на Гончарівку, аби хоч краєм ока глянути на місцеву красуню Галочку Таранцівну А комусь із них закортить і «зачепити її, та й не сміє і соромиться, та й навчить другого край себе і скаже: „Доміне Кутієвський! Як буде Галочка бігти мимо мене, то ви пхніть мене на неї, буцім я нехотя її заняв“.

Так що ж бо: доміне Кутієвський пхне, доміне Пузановський поточиться, зачепить Галочку, а та швиденько одскочить, як муха відлетить, то доміне – плюхентус у грязентус і закаля свою пикентус (себто по-латинському, як вони, морочачи людей, говорять)». Але мовні грашки, звісно, аж ніяк не є тут основними. Глибина ідей, трагедіальність сюжетів, гранична емоційність, яка часом перехлюпує через край, наближаючи Основ'яненкову оповідь до форм чистої лірики, – усе це вимагало від письменника нового слова, порівняно зі словом «Енеїди» Котляревського та його послідовників. І, мабуть, головною заслугою Квітки, як казав Агапій Шамрай, «треба вважати заведення в українській літературі серйозної мови, що у нього прекрасна…». Це була справді прекрасна, органічно-народна мова, сказати б, щира слобожанська автентика. Вона, підкреслював Микола Сумцов, «відзначається простотою та чистотою, у ній нема нічого манірного, штучного, саморобного».

Слід ноголосити, що Квітка був не лише чудовим знавцем української мови, але й гарячим її оборонцем. Він був глибоко переконаний у тому, що намагання необізнаних із нею мудрагелів «довести десяткам мільйонів людей, які розмовляють, пишуть і з насолодою читають своєю мовою», нібито такої мови взагалі нема, приречені на невдачу. Більше того, Квітка радив видавцеві «Отечественных записок» Андрієві Краєвському подавати огляд новинок української літератури окремо від огляду літератури російської, десь «поміж німцями, французами тощо», себто визнати українське письменство за цілком самостійну галузку європейської літератури.

Якраз проти недоброзичливих російських критиків («цехових зубоскалів») з їхнім сакраментальним: «Штио да штио это невернякано? Мы не понимаем-ста ничаво», – Квітка-Основ'яненко спрямував і своє програмне оповідання «Салдацький патрет». Він каже їм те, що сказав маляр Кузьма Трохимович шевцю Терешку, коли той поліз не в своє діло: «Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!». Сюжетний та образний лад цієї «латинської побрехеньки» засновується на старих греко-римських оповідках про славетних малярів, зокрема на анекдоті про Зевксіїв мальований виноград, на який зліталися птахи, та на історії про Апеллеса й чоботаря («Ne sutor ultra crepidam» [29]). Як зазначав Микола Зеров, саме «ці два мотиви – мотив ілюзії і мотив дотепної відповіді майстра на некомпетентну критику – й поклав Квітка в основу свого твору». Інші коментатори, зокрема Агапій Шамрай, Євген-Юрій Пеленський, Дмитро Чижевський, Євген Кирилюк, так само вказували на ці два сюжети. Утім, розповідаючи про Кузьму Трохимовича, про його мальованого «салдата», про шевця Терешка й інших, Квітка перелицьовує на свій лад щонайменше чотири мандровані сюжети, які беруть початок у XXXV книзі «Природознавчої історії» Плінія Старшого: про Зевксіїв виноград, про Апеллесового коня, намальованого так ловко, що до нього іржали інші коні, про Парразіїв серпанок, а найперше – про суперечку Апеллеса з чоботарем. Оцю останню історію Пліній розповідав так. Апеллес – придворний художник Александра Македонського – мав звичку виставляти «свої готові вже картини на балконі на показ прохожим, а сам, сховавшись за картиною, слухав, які недоліки помітили прохожі, вважаючи, що народ кращий суддя, ніж він сам. Кажуть, начебто один швець зробив йому закид, що на сандаліях він зробив унизу на одну дірку для ремінця менше, ніж потрібно. Наступного дня, коли швець, гордий від того, що помічена ним попереднього дня помилка виправлена, почав глузувати з намалювання гомілки, обурений Апеллес виглянув і заявив, щоб швець не висловлювався про те, що намальовано вище від взуття…». За часів бароко ці Плінієві сюжети мали в Україні, мабуть, не меншу славу, ніж перелицьована Котляревським Вергілієва «Енеїда». Наші письменники XVII—XVIII ст. залюбки зверталися до них найперше тоді, коли мова заходила про зрадливість людських чуттів та марність видимого світу. «Люди, що гасають за розкошами цього світу, – писав у книжці „Вінець Христа“ Антоній Радивиловський, – схожі на тих пташок, що зліталися були до Зевксієвих мальованих ягід… та так без жодної поживи й летіли собі геть. Хіба ж не нагадує цей перелесний світ маляра Зевксія?» Трохи перегодом Іван Максимович тлумачитиме у філософському ключі сюжет про змагання Зевксія з Парразієм: «Була колись суперечка між Зевксієм та Парразієм про те, хто з них ліпший майстер. Зевксій намалював собі ягоди так гарно, неначе вони й справді на деревах ростуть, аж птахи сідали на них та клювали. Тим часом Парразій виніс картину, нібито накриту прозірчастим серпанком… Тоді Зевксій, що запишався був від поведінки птахів, попросив, аби Парразій зняв серпанок та й показав, що воно там намальовано. Осміхнувся Парразій, і Зевксій, зрозумівши свою помилку, вкрай засоромився й почав славити переможця… Тож не варто завжди довіряти почутому й побаченому, часом то тільки омана, адже чуття зраджують нас». А ось як була змальована суперечка Апеллеса з чоботарем у відомій почаївській книжці «Зерня Божого слова» (1772): «Славний маляр Апеллес мав звичку виставляти свої картини там, де збиралося багато людей; так він хотів дізнатися, чи нема бува в тих картинах якого ґанджу. І коли одного разу чоботар ганив щось у зображенні чобіт, Апеллес терпляче його слухав, але коли чоботар почав ганити образ, пішовши від чобіт угору, тоді Апеллес образився й сказав: „Чоботарю! не лізь вище чобіт“».

Як бачимо, для того щоб написати «Салдацький патрет», Квітці не конче треба було звертатися безпосередньо до Плінієвої «Природознавчої історії», як гадав Микола Петров, – він міг легко скористатися з популярних сюжетів старої української літератури. Письменник просто розмальовує їх соковитими фарбами слобожанського ярмарку. Тут ніби оживають колоритні персонажі вертепу. Ось моторна й завзята Явдоха Колупайчиха верховодить своїми бублейницями, палянишницями й тими, що «кухликами пшоно, а ложками олію продають», ось щасливий до нестями чумак Матвій Шпонь частує всіх горілкою й, наче мала дитина в калюжі, пританцьовує в шерітвасі з дьогтем, ось старий циган «знай божиться і жінкою, і дітьми та проклина свою душу, і батька, і матір, а усе затим, щоб стару, сліпу, сапату й з вибитою ногою кобилу продати замість молодої, здорової», ось москаль поцупив у роззявкуватих хазяїнів «повнісінький мішок груш та й преть його, мов своє», ось по-святковому вбрані дівчата вихиляються, «як тії пави», а ось і «парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалі, свитники, гончарі і зо усякого ремества бурлацтво»… А що вже добрa: тут – «терта кабака і тютюн у папушах; а там – залізний товар: підкови, гвіздочки, сокири, підіски, ухналі і усе, чого треба. А тут вже – лавки з красним товаром для панів: струковатий перець на нитках, родзинки, хвиги, цибуля, усякії сливи, горіхи, мило, медянички, свічки, тараня… кав’яр, оселедці, яловичина, ніжки, шпильки, голки, гаплики… А тут з Водолаги горшки, кахлі, миски, покришки, глечики, кухлики… Був і дівчачий товар: стрічки, скиндячки, серги, баєві юпки, плахти, шиті рукава і хустки; жіноцькі очіпки, серпанки, запаски, кораблики, рушники, і шиті і з мережками, щітки, гребні, днища, веретена, сіль товчена, глина жовта, запанки голов’яні; персні, черевики… аж утомишся, розказуючи. Чого то там не було!».