Григорій Квітка-Основ'яненко - Ушкалов Леонид. Страница 13

У всякому разі, Петербурзький цензурний комітет схвалив до друку й цю частину. А вже наступного року в санкт-петербузькому альманасі «Новогодник», що його видавав Нестор Кукольник, з'явився уривок з роману під назвою «Скупец». Однак враження, яке справила ця публікація на публіку, було аж ніяк не тим, на яке розраховував Квітка. Щойно альманах прочитали в Харкові, як усі, за словами Квітки, почали думати-гадати, «кого це я описав». Письменника це страшенно збентежило. Він навіть прохав Плетньова припинити друк роману, а якщо вже запізно, то принаймні видати його без зазначення імені автора. Квітці здавалося, що сатиричні образи «опікунів, дворян, суддів, предводителів, поліцейських, радників, скарбників, власників пансіонів» місцева публіка неодмінно сприйме на власний рахунок і тоді він ніде не знайде від неї спокою. «Жах, жах і жах!» – писав він Плетньову 28 квітня 1839 р. Квітка, поза сумнівом, мав підстави для хвилювання. Йому й раніше не бракувало недоброзичливців. Скажімо, коли ужовтні 1834 р. його обирали на посаду совісного судді на шестирічний термін, частина харківського дворянства була категорично проти. Урешті-решт Квітку-Основ'яненка таки обрали, але перед цим, як згадував він сам, «галасували, сперечалися, явно ставали на заваді…». Отож, письменник був упевнений у тому, що «заздрісники й наклепники» після публікації «Пустолобова» неодмінно помстяться йому на найближчих виборах. «А, між іншим, вибори будуть наступного року, – писав він Плетньову 21 червня 1839 p., – і мені хотілося б іще послужити, поки є здоров'я та сили». Щоправда, ситуацію могло змінити на краще високе покровительство, тож Квітка мав намір присвятити роман Жуковському й навіть недвозначно натякав Плетньову, щоб той замовив перед імператором слівце за «Пустолобова»: «Звісно, схвалення государя, бодай словом, дуже б мене підбадьорило й зупинило б подальші місцеві балачки, але я не смію на це сподіватися». Сподівання письменника справді були марними. І Жуковському, і Плетньову роман не сподобався. Принаймні 28 лютого 1940 р. Квітка писав Плетньову: «Я дуже розумію, що вам у ньому не подобається, і, погоджуючись із вами, готовий переробити… Надішліть його мені… Я відразу ж візьмусь за нього…». Письменник мав намір щонайперше скоротити текст до трьох частин. Уже на початку серпня 1840 р. він надсилає Плетньову першу книгу третьої редакції роману (тепер він мав назву «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова, помещика в трех наместничествах. Рукопись XVIII века»), через місяць – другу, а 19 жовтня 1840 р. – третю. Якраз у цей час – 25 вересня 1840 p. – Квітку було обрано головою Харківської палати кримінального суду на шестирічний термін, з 1841-го по 1847 р. До затвердження на цій посаді він продовжував виконувати обов'язки совісного судді. Утім на цей раз затвердження на посаді якось надто вже підозріло затягнулося. У тривожному чеканні пройшов майже цілий рік – затвердження не було. 13 вересня 1841 р. Квітка писав Плетньову, що спекотне літо вони з дружиною прожили в неспокої: «Затвердження мене на новій посаді немає й до цього часу, хоч ми й чекали на нього від травня кожну пошту». Зі зміною посади, каже Квітка, довелось переїхати в місто, і тут ми почуваємось незатишно, бо це «тоскне очікування доволі прикре». А трохи перегодом, 29 жовтня, він писав тому-таки Плетньову, мовляв, затвердження мене та інших голів на посадах – процедура, звісно, марудна, бо справа розглядається в багатьох інстанціях, проходить через сенат, але на цей раз вона рухається аж надто повільно, бо «ось уже другий рік, як ми, усі представлені, не отримуємо затвердження, а старі чиновники служать ні за що, проти волі, весь час чекаючи на зміну».

Оце напружене чекання, зрештою, призвело до того, що старий письменник (Квітці на той час виповнилось шістдесят два роки) почав панічно боятися виходу в світ свого роману. Крім того, були й інші обставини, які вивели Квітку з рівноваги. По-перше, на нього став нападати Василь Каразін. У листі до Плетньова від 5 лютого 1841 р. Квітка писав: «Тут напав на мене відомий Каразін і подав на мене доноси, мною, звісно, заперечені, але все ж такі, що потрясли мій спокій. Тепер віднайшов „Кобзаря“, де є малоросійські вірші до мене [23], розглядає їх і хоче довести, що вони шкідливі, прагне підвести їх під заборону». 1 березня 1841 р., в іншому листі до Плетньова, Квітка говорив про це докладніше: Каразін, «чоловік, якому я не заподіяв жодного зла», «заходився письмово порочити мене з найболючішого боку. Подав мерзенні наклепи стосовно моєї честі і тут, і навіть верховному уряду. Я виправдався в двох словах, але змушений був виправдовуватись, і це так сильно потрясло все моє єство, що я був у надзвичайному стані. Усе було мені підозріле, усе бентежило мене: двійко людей, що розмовляли собі окремо, наводили мене на думку, що вони змовляються шпигати й ганити мене, а кожен одержуваний папір породжував неспокійну думку, що це новий на мене донос». І ось тоді письменник із жахом уявив, що буде, коли вийде «Столбиков». По-друге, саме в цей час у першій книжці «Библиотеки для чтения» за 1841 p., з'явився знущальний відгук Осипа-Юліана Сенковського на роман «Пан Халявский», над яким Квітка-Основ'яненко працював упродовж 1838—1840 pp.

Судячи з усього, ідея цього роману була підказана Жуковським. Принаймні в листі до Плетньова від 13 травня 1839 р. Квітка писав: «В „Отечественных записках“ незабаром з'явиться „Пан Халявский“… Він був розпочатий за дорученням Василя Андрійовича, переказаним мені через тутешнього чиновника графа Паніна, щоб описати старовинний побут малоросіян, спосіб життя, виховання, заняття та геть усе, аж до найменших подробиць. Я зрозумів, що йшлося про вищий стан…». Можна сміло стверджувати, що Квітці вдалося це зробити, нехай і в сміховинному ключі. Досить пригадати хоч би чудесний опис гомеричного бенкету, на який прибуває лубенський полковник: «Уже так ближче до полудня, годині об одинадцятій, сурмлять сурми, б'ють бубни – їде сам, їде вельможний пан полковник у своєму берлині; машталір раз по раз цвьохкає батогом четверик вороних коней у сріблястих шорах, а коні самі без фореса… йдуть на одних тільки віжках машталіра, який сидить на правому корінному. Вбрання на машталірі й шкіра на шорах зелена, адже й сам берлин був зелений». А далі письменник змальовує пишний бароковий посуд на столах, численні напої та страви. Потім черга доходить до старовинних ігор: Квітка розповідає про те, як панночки гралися в «креймашки», паничі – у «скраклі», а всі разом – у «короля». Він не залишає осторонь навіть невинних еротичних сцен: «…Панночки, награвшись у короля та не знаючи, чим би його ще зайнятися, ідуть собі, „щоб розважитись“, до річки, яка протікає за садком, і там купаються. А паничі „заради забавки“ і собі чимчикують було на прогулянку в чагарник, який ріс за річкою якраз навпроти купальні, і там розважаються спогляданням натури, чи то пак, природи». Словом, українська старовина постає тут цілком живою в предметах, звуках, кольорах, характерах, звичаях… Недаром із таким захватом читав «Пана Халявского» ще в рукопису Євген Гребінка. «Та й реготався, – писав він Квітці 13 січня 1839 p., – реготався, аж плакав та реготався! А далі ухопив його під пазуху та й дернув до Краєвського. Приїхав. Він сидить та пише, а я й кажу: „А що дасте, добродію, коли вам привіз таку штуку, що ви й зроду не читали“, а він усміхнувсь та каже: „Навряд чи знайдеться така мудра річ“ – він чоловік письменний, а я знов питаю: „А вгадайте, що в мене отут сидить у пазусі!“ – „Коли б ви дівчина, простіть у сім слові, то я б знав, що таке“. – „Бог з вами, що це ви мелете! Тут у мене „Халявський“.“ – „Йо?“ – „Далебі!“ Він так, сердешний, і зскочив з дзиґлика…». Невдовзі перша частина роману побачила світ у четвертому томі «Отечественных записок» за 1839 р. А вже наступного року повна версія роману з'явилась у Санкт-Петербурзі окремим виданням. Роман дуже подобався і звичайним читачам, і таким вибагливим поціновувачам літератури, як Бєлінський, Гребінка, Краєвський, Плетньов та інші. Утім «Барон Брамбеус», тобто Сенковський, до них не належав.