Григорій Квітка-Основ'яненко - Ушкалов Леонид. Страница 18

«Салдацький патрет» розпочинає шерег жартівливих українських творів Квітки-Основ’яненка. А продовжує його, зокрема, оповідання «Мертвецький великдень» – один із найраніших творів письменника українською мовою. Це оповідання Квітка присвятив «козаку Володимиру Луганському», тобто видатному російському прозаїкові, перекладачеві, етнографові й лексикографові Володимиру Івановичу Далю, який чудово знав творчість Квітки-Основ’яненка, а особливо високо цінував його українські повісті. «Я гадаю, – писав Даль 1854 р. Григорію Данилевському, – що Квітка – один з найперших і найкращих оповідачів своєю рідною мовою». Сюжет цього оповідання засновується на фольклорних переказах. Сам Квітка в одному з листів до Петра Плетньова писав: «Ця легенда – місцева оповідка, щорічне нагадування в сім'ї на заговини про „Терешка, який попався мерцям з вареником“». Мертвецьким, чи навським, Великоднем на Україні споконвіку називали Чистий четвер – найважливіший день останнього тижня перед Великоднем. Цього дня не можна було вживати гарячої страви, а пісну страву слід було неодмінно запивати, щоб «прополоскати зуби» від скоромного. Тому Чистий четвер називали ще «полоскозубом». Згідно з народними віруваннями, цього дня небіжчики сходилися до церкви. Переказ, сюжетно дуже підхожий до Квітчиного «Мертвецького великодня», записав перегодом відомий етнограф Василь Милорадович у своїх «Заметках о малорусской демонологии»: «Чоловік їв вареники з вечора на Масляне пущання й задержав сира у роті до дванадцяти часів. Вийшов з хати, світиться у церкві. Піду подивлюся, що таке? Пішов, коли собрались мертвяки у церкві і просять його: уділи нам того, що в тебе є. Він острахнувсь, каже: „Тут я вам не дам. Пойдем на кладовище, я вас там розділю“. Повів їх на кладовище, каже: „Сідайте у лави, малі до малих, великі до великих“. Поки він їх сажав, півень заспівав, вони по містах пішли»…

А найбільшим та найпопулярнішим серед жартівливих творів Квітки-Основ'яненка є повість «Конотопська відьма», написана в 1833 р. й присвячена Михайлові Якимовичу Бедрязі – доброму знайомому Квітки, майору, який у 1828—1831 pp. був членом ради Харківського інституту шляхетних панночок, а в 1828—1829 pp. – депутатом від дворянства Зміївського повіту Харківської губернії.

У «Конотопській відьмі», за словами Івана Франка, наш письменник подав «незрівняний майстерний малюнок старих козацьких порядків, може, з половини XVIII віку, в новочаснім сатиричнім освітленні». Ця, на перший погляд, неймовірна й безглузда історія купільного розпізнавання відьом, як підкреслював сам Квітка в листі до Петра Плетньова від 8 лютого 1839 p., засновується «на розповідях старожилів». Та й українські судові акти XVIII ст. переконливо засвідчують правдивість Квітчиного сюжету. Наприклад, у 1709 р. набожний люд добряче таки «покупав» шляхтянку Яворську, яка була запідозрена в чаклунстві. Бідолашну жінку роздягли догола, по-особливому зв'язали (великий палець правої руки було прив'язано до великого пальця лівої ноги – і навхрест), проділи між зв'язаними кінцівками мотузку та й почали опускати на блоках у воду. Оскільки жінка тонула, то «милосердні» судді визнали її невинною. Зрештою, топлення «відьом» не було чимось несусвітнім навіть за часів Квітки-Основ'яненка. Автор «Конотопської відьми» в тому-таки листі до Плетньова стверджував, що одна поміщиця із сусідньої губернії під час страшної посухи 1833 р. «на подив і навіть жах» відродила цей «обичай». Та й у Європі останні публічні процеси над «відьмами» відбувалися ще за життя нашого письменника, у 1782 р., а принагідні згадки про «інкубів» та «суккубів» є навіть у трохи пізніших богословських трактатах (зокрема, про них писав 1787 р. Пантелеймон Кульчицький у своєму виданому в Почаєві курсі морального богослів'я).

Отож, узявши за основу почуту від старих людей реально-фантастичну історію конотопської відьми Явдохи Зубихи, Квітка чудесно змалював у сміховинному ключі «труди та дні» козацької старшини часів Гетьманщини. Власне кажучи, на передньому плані перебуває тут не конотопська відьма, як можна було сподіватися, зважаючи на назву повісті, а пан сотник «прехваброї Конотопської сотні» Микита Уласович Забрьоха та велемудрий сотенний писар Прокіп Ригорович Пістряк. І оці двоє, і решта персонажів Квітчиного твору анітрохи не нагадують старих українських козаків-лицарів – залишилась одна тільки козацька машкара, за якою приховується як не «глумленіє пиянственноє», так «глумленіє з молодицями». Наприклад, «смутний і невеселий» після отриманого від хорунжівни Олени гарбуза конотопський сотник Забрьоха вперше постає перед читачем ось таким: «голова йому нечесана, чуб не підголений, пика невмита, очі заспані, уси розкудовчені, сорочка розхристана; край його на столі люлька і гаманець, каламар, гребінець і повна карватка ще торішньої дулівки…». Тож не дивно, що замість того, щоб вести свою «прехвабру» сотню до Чернігова, пан сотник за порадою хитрого писаря заходився топити в ставку жінок. Отак і розпочалась історія про те, як помстилася конотопська відьма Явдоха Зубиха своїм кривдникам – сотникові й писареві, пошивши їх обох у дурні.

У цьому динамічному й цікавому сюжеті неабияку роль відіграє народнопоетична фантастика. Тут і чаклування, і перевертні, і чудернацький лет пана сотника над Конотопом на манір гусака: «…Усі ж то позадирали голови і дивляться, як пан Забрьоха, мов птах який заморський, летить попід небесами: руками бовта, мов крилами, черкеска йому роздувається, ногами дрига, шаровари налужились, сам употів, ніби у гарячій бані, і летить, і кричить, і де заздрить на землі чоловіка, то скільки є голосу пити просить. Сеє бачачи, старі люди плюють, жахаються, жінки голосять з переляку, а малим дітям не одному довелося переполох виливати».

«Конотопська відьма» має дуже струнку композицію: чотирнадцять розділів та «закінченіє», тобто епілог. А кожен розділ повісті розпочинається підхожими фразами: «Смутний і невеселий сидів собі на лавці…», «Смутно і невесело було раз уранці…», «Смутний і невеселий, надувшись, як той індик перед індичками…», «Смутна і невесела ходила по своїй хаті…», «Смутна й невесела, прокинувшись, сиділа на ліжку…» тощо. Ця грайлива анафора не тільки надає тексту повісті змістовно-формальної єдності, а ще й виконує роль своєрідного камертона сміху. Зрештою, Квітка майстерно використовує найрізноманітніші засоби комічного, від промовистих імен головних персонажів (Забрьоха означає «захвиськаний, нечупаха», а Пістряк – «прищ») до блискучих стилізацій під барокову українську слов'янщину, тобто під «мову з письма». На «мові з письма» автор будує тут цілі сцени. Досить пригадати хоч би колоритний діалог Забрьохи та Пістряка про страхолюдну Солоху:

«– Що то за проява стоїть?

– Мню, – каже писар, – яко сія єсть єдиная із семидесяти дщерей царя Ірода, їх же він, окаянний, породи погуби ради рода християнського. Єдина суть лихорадка, другая лихоманка, третя трясця, четверта напасниця, п'ята поганка, і прочії, їм же ність числа. Аз же мню…

– Та ти не мни-бо, пане писарю, а кажи діло. Чи це перевертень, чи се вона справді така?

– Єй, господине! Єгда возрю на неї умними очима, то зрю… превелеліпную дівицю; єгда же разсмотряю її гріховними, плотськими очима, то обрітаю її з'їдомою паршами паче усіх мерзостей усього лиця землі».

У цьому епізоді Квітці вдається очуднити і характерні прикмети староукраїнського «високого» синтаксису з його повторами, градаціями, антитезами тощо, і моду наших барокових письменників говорити не «ясно», тобто не прямо, а «фігуратно», за допомогою всіляких «притч», повсякчас покликаючись при тому на Святе Письмо, і навіть звичку старих українських авторів дивитися на світ «очима серця»…

В останні роки життя Квітка-Основ'яненко все більше й більше віддалявся від світової марноти. Звісно, Григорій Федорович та Анна Григорівна й раніше любили самотність. Лише вряди-годи до них у гості приходив хто-небудь із родичів. Інколи в низенький основ'янський будиночок за кам'яною огорожею могли завітати й приїжджі письменники чи актори: Євген Гребінка, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Михайло Щепкін, Петро Григор'єв. Розказують, наприклад, зворушливу історію про те, як зустрічалися на Основі Квітка з Гребінкою. Візник зупинив дрожки, на яких приїхав Євген Павлович Гребінка, якраз перед вікном Квітчиного будинку. «А чи дома пан Основ'яненко?» – спитав Гребінка в літнього чоловіка, котрий читав за розчиненим вікном книжку. А потім придивився до старого пильніше й, упізнавши, привітавсь: «Здоров, батьку Грицьку!». Тоді Основ'яненко (це був він) повільно відірвався від книги, перехиливсь у вікно й спитав тремтячим від радості голосом: «А чи не Гребіночка?». Може, саме під час цих відвідин Квітка-Основ'яненко й запропонував Гребінці видавати при «Отечественных записках» україномовний додаток. Принаймні 12 жовтня 1839 р. Євген Павлович писав Квітці, що вже встиг переговорити про це із санкт-петербурзькими журналістами й переконав Краєвського видавати чотири україномовні додатки на рік при новому журналі «Отечественные записки», в якому будуть співробітничати «всі літератори, що мають у собі достатньо гордості й не можуть підкорятися деспотизму Сенковського…». Та й сам Квітка за тиждень до цього, 3 жовтня 1839 p., писав до Михайла Максимовича: «Ваша думка, щоб видавати що-небудь на „наській мові“, здається, з наступного року повинна здійснитися. Уже подана доповідна записка (так, у всякому разі, мені сповіщають), щоб було дозволено при „Отечественных записках“ на 1840 р. видавати 4, 6, 8 додатків українською мовою. Чекаємо на вирішення. Матеріали є, редактор – пан Гребінка… Ми повинні присоромити й примусити замовкнути людей з дивовижною гадкою, які вголос проповідують, що не треба писати тією мовою, якою розмовляє 10 мільйонів людей, яка має свою силу, свою красу, котру не можна передати іншою мовою, свої звороти, гумор, іронію…». Цей намір так і не був утілений у життя. На те були різні причини, зокрема й цензурні. 13 січня 1839 р. Гребінка писав Квітці, що на пропозицію видавати український додаток при «Отечественных записках» цензура «не каже ні те, ні інше. Усі як наче чогось бояться!..».