Марко Вовчок - Панасенко Т. М.. Страница 7

У цей час у Петербурзі самотній Опанас Васильович часто зустрічається з давнім знайомим Тарасом Шевченком. Маркович завжди любив музику й запрошував до себе друзів, що розділяли його уподобання. Пізніше, вже після смерті Тараса Григоровича, навесні 1861 року Опанас Васильович влаштує в Петербурзі концерт української музики, весь збір з якого піде на придбання земельного наділу для родичів Шевченка. У Парижі Марко Вовчок знайомиться з медиком Карлом Бенні (1843—1916), який там навчався, й з російським студентом петербуржцем Володимиром Чуйковим (1839—1899), які стали її близькими друзями на довгі роки.

Італія

На початку 1861 року Марко Вовчок ще в Парижі – працює, спілкується з І. Тургенєвим, листується з чоловіком. У письменниці виникає бажання поїхати в Італію. У лютому І. Тургенєв знайомить Марію Олександрівну зі Львом Миколайовичем Толстим (1828—1910). У розмовах з нею Л. Толстой викладає свої педагогічні ідеї, розповідає про організовану ним школу для селянських дітей і запрошує до участі в журналі «Ясная Поляна». З Л. Толстим Марія Олександрівна надалі буде листуватися й обговорювати педагогічні питання, які її хвилюватимуть, письменник надсилатиме їй перші книжки «Ясной Поляны» з проханням написати відгук про них.

Врешті-решт Марія Олександрівна з сином і Олександром Пассеком їде в Італію й оселяється в Римі. Листи від Опанаса Васильовича отримує І. Тургенєв і регулярно пересилає письменниці. Мати Олександра Пассека, намагаючись розірвати стосунки Марії Олександрівни з сином, просить допомоги в І. Тургенєва. У листі до друга Марко Вовчок дивується, що він так швидко змінив свою думку про неї і вдався до звинувачень.

Не знаючи про смерть Тараса Шевченка, Марко Вовчок пише йому про свої римські враження, запитує про його поїздку в Україну, радить берегти своє здоров’я і прислухатися до порад людей, які люблять його: «Мій друже дорогий, Тарас Григорович! Чую, що ви усе нездужаєте та болієте, а сама вже своїм розумом доходжу, як-то ви не бережете себе. Прошу вас дуже: бережіть себе. Чи таких, як ви, в мене поле засіяне?» Коли звістка про смерть Поета дійшла до далекого Рима, Марія Олександрівна у розпачі писала чоловікові: «Я ні об чім не можу думати. Боже мій! Нема Шевченка. Се я тоді з ним навіки попрощалася – чи думали ми, прощаючись… Тепер у мене душа болить, болить, і ніколи не побачу його!»

У Неаполі Марія Олександрівна познайомилася з Миколою Олександровичем Добролюбовим (1836—1861), який приїхав до Італії лікуватися від сухот. Вони часто сходилися для тривалих розмов. Пізніше Марія Олександрівна згадувала: «Він повертав мене <…> в свою віру <…>. Особливо гірко й дошкульно висміював І. Тургенєва… Відкрив мені очі на багато що і багато кого». Зустрічі з критиком наблизили письменницю до гуртка «Современника». Однак розповіді М. Добролюбова про Івана Сергійовича не давали Марії Олександрівні спокою і вона у першому ж листі до Тургенєва попросила розповісти про справжні причини його розриву з журналом. Микола Олександрович познайомив її заочно з Миколою Гавриловичем Чернишевським (1828—1889); обидва вони, як і Тарас Григорович, клопоталися про видання її творів. Через місяць Марія Олександрівна повернулася в Париж і більше не бачилася з М. Добролюбовим: невдовзі він помер.

Знову Париж

Опанас Васильович, пропрацювавши якийсь час у Петербурзі на посаді з невеликим окладом, повернувся в Україну й проживав у Чернігові. Міністр внутрішніх справ за поданням чернігівського губернатора затвердив Опанаса Васильовича членом від уряду в з’їздах мирових посередників Стародубського, Новгород-Сіверського і Глухівського повітів. Листування з дружиною не переривалось, Марія Олександрівна розповідала чоловікові про свої мрії повернутися в Росію і заснувати школу для дітей, надсилала Опанасу Васильовичу свої твори для друку в Росії, розповідала про цікавих і видатних людей, з якими їй пощастило познайомитися. Також виданням творів Марка Вовчка почав опікуватися Микола Чернишевський, який домовлявся з видавцем, робив грошові розрахунки, добирав твори для видання. Марія Олександрівна була дуже вдячна йому і розповідала І. Тургенєву: «Справи мої поліпшилися, як то кажуть, бо за них узявся М. Чернишевський. Я його ніколи не бачила, але з усього він має бути дуже доброю людиною». Продовжуючи (листовно) спілкуватися з М. Добролюбовим, Марко Вовчок співпрацює й з журналом «Современник», в який надсилає свої нові твори.

Рішення повернутися в Росію, здається, було остаточним, і ніщо не могло стати на заваді цьому поверненню. Марія Олександрівна повідомила чоловікові, що приїде з Богданом у Петербург, звідти – в Чернігів, перед тим зазирнувши в Орел. Опанас Васильович уже потурбувався про навчання свого сина: він мав намір віддати Богдана на виховання в Київський кадетський корпус. Маркович навіть найняв для дружини квартиру в Чернігові.

Листування Марії Олександрівни з М. Добролюбовим тривало до самої його смерті, навіть у свої останні дні критик турбувався про новий твір Марка Вовчка для «Современника», сумував, що досі ще немає грошей для письменниці. У 1862 році був надрукований роман І. С. Тургенєва «Батьки й діти», який обурив М. Чернишевського й, з його слів, призвів до серйозної розмови між Іваном Сергійовичем і Марією Олександрівною. Нібито письменниця дорікала І. Тургенєву, що він помстився покійному М. Добролюбову, вивівши його в образі Базарова. З живим критиком І. Тургенєв не спілкувався, а мертвого ганьбить. Однак І. Тургенєв заспокоїв Марію Олександрівну, що коли він зображував свого Базарова, М. Добролюбов йому на думку не спадав. Але щось зруйнувалося в їхніх стосунках. Якщо раніше І. Тургенєв писав, що спілкується з письменницею мало не щодня, то тепер сумно зауважував: «А проте я бачу її дуже рідко…» Однак довгі дружні стосунки й добре ставлення одне до одного зберігалися, й І. Тургенєв звертався до Федора Михайловича Достоєвського (1821—1881) з запитанням, чи не бажає той вмістити у «Времени» повість Марка Вовчка. Декілька разів І. Тургенєв, прекрасно знаючи, як швидко письменниця витрачає гроші й що вона перебуває у всякчасній скруті, просив видавців надіслати гроші як гонорар за її оповідання. А якщо їх з якихось причин не надрукують, – рахувати борг за ним. Завдяки Івану Сергійовичу письменниця познайомилася і з класиком чеської літератури Яном Нерудою (1834—1891).

Добрі стосунки зберігалися у Марії Олександрівни і з чоловіком. Письменниця завжди цікавилася долею Опанаса Васильовича, листувалася з ним. Вона радо зустрічалася з людьми, які могли розповісти їй щось про життя Марковича. Дізнавшись про перехід Опанаса Васильовича на роботу в акциз, Марія Олександрівна щиро обурилася і навіть висловила чоловіку своє незадоволення.

У 1862 році І. Тургенєв побував у Москві й надіслав звідти Марку Вовчку лист, у якому розповідав про опублікування її творів у російських журналах. Письменник дуже наполегливо радить товаришці: «Повторюю ще раз на прощання: не приїздіть у Росію». І Тургенєв не помилявся: через деякий час було закрито журнали («Современник» і «Русское слово»), в яких друкувалися твори Марка Вовчка. Але для влаштування деяких грошових та видавничих справ письменниці все ж довелося приїхати на якийсь час у Петербург. Також ця поїздка мала з’ясувати, чи повернеться Марія Олександрівна в Росію, чи залишиться за кордоном. Повернення в Росію призвело б до розриву з Олександром Пассеком, про що письменниця відкрито написала йому. Вона вважала, що, залишившись із нею, він остаточно відірветься від рідного дому й не буде щасливий. Але Марко Вовчок не залишилась у Росії, вона повернулася за кордон.

Неприємною новиною для письменниці було закриття журналу «Основа», де вона друкувала свої українські оповідання, але ж Марко Вовчок, як і завжди, не тужила й продовжувала друкуватися в сербському журналі «Даница», львівському «Вечерниці» та ін. Не пориваючи стосунків із чоловіком, Марія Олександрівна просить його про допомогу, коли їй потрібен фольклорний або етнографічний матеріал (як це було під час написання казки про Кармелюка), турбується, чи вистачить чоловікові грошей, щоб навідати сина, який буде влітку в Швейцарії. У 1864 році було видано книжку «Українські приказки, прислів’я і таке інше, збірники О. В. Марковича і других. Спорудив М. Номис (М. Симонов)». Цей збірник став визначною подією в історії української етнографії, в ньому дуже часто згадується ім’я Марка Вовчка, оскільки багато прислів’їв та приказок узято з її оповідань.