Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь. Страница 28

– По порядку так по порядку. Вдосвіта, як сонце сходить, у село приїхала армія. А що в селі у таку пору робиться споконвіку? Чи на село йдуть татари чи турки, німці чи москалі, тобто наші рідні червоноармійці? Селяни женуть своїх корів на пасовисько. Тут війна не війна, а худібку годувати треба. Корівчина – вона ідеології не тямить. Вона встала, молоко дала. А у відповідь дай їй теж пожувати.

– Ты что, дебил несчастный? Ты что несешь? Я тебя пожую сейчас по башке! – вихопив генерал маузер. Вони так завше роблять, коли їм усупереч сказати.

– Та не гарячіться. Так-от, корівок люди женуть на пасовисько, а на пасовиську – армія. Зайняла, значить, територію. Воно-то створіння розумне, але шо таке оцеплєніє, не понімає. Звідкіля йому знати, що армію проти села послав сам товариш Хрущов, як ви говорили? Корівчина рветься до травички. А воєнні подумали, що то вони, корови, значить, на них наступають. І отак образовалась взривоопасна обстановка. Солдатня, як оце ви, – за ружжо, а селяни й пішли своїх корів визволять. Как будто би із плєна. Хоча ну шо вони, ну просто попастись хочуть. Яке там національне сознаніє в корови? Вони хоч і не колгоспні, але тварина, хоч селянська, хоч і колективного хозяйства, у політиці не тямить. А ми, значить, власть, проти неї, тваринки, армію. Нельзя так робить, товариш генерал. Ви самі, небось, у селі народились, раз такий розумний і так високо вибились.

Голова колгоспу валив правду-матінку, як на колгоспних зборах. І була в його доповіді така залізна правота, що начальник республіканського КГБ навіть не переривав його. Він таки справді походив із села, з-під Ку рська, але він д умав уже про своє. Що, вся його офіцерня не могла доладно доповісти, що там у полі за селом діється? А він мало не розпочав війну. Проти кого? Проти «бєссознатєльних елємєнтов» на чотирьох ногах? Добре, що хоч оцей один, дарма що з похмілля, виявився тямущим і все розтлумачив.

Генерал підійшов до Пшонка і подав йому руку.

– Какая же ты умница! Какая умница! Хоть и перебрал вчера.

– Було діло. Шо гріха таїть. Жнива на луках понад річкою закінчили. Як не відмітить?

– Ты откуда родом?

– З Полтавщини. Прислали колективізацію помагать братам-западенцям робить. Тут і остався. Народ, товарищ генерал, цей понімать надо. Тут уже так под ружжо не пойдьот. Тут умом брать надо.

– Я же говорю, что ты умница. Мы оба с тобой сельские парни, а земля дураков не рожает. Молодец! Зови всех этих начальников. Но разговор – между нами, понял?

– Мовчу. Як риба.

При всіх йому соромно було зізнаватися, що, по-перше, не знав, що на лінії вогню були корови, а не націоналісти, і по-друге, що селяни прийшли не окупантів бити, а корів додому забирати.

– Я посоветовался с центром. Москва очень ценит и уважает местных граждан, как и всех граждан Страны Советов. Поэтому насчет стрелять – отставить, – говорив такий враз добродушний від природи голова КГБ УРСР і словами своїми тішився. Як він уміло і переконливо подав цим наїжаченим аборигенам милосердя, виявлене метрополією. Хай знають нашу доброту. – Но вместе с тем просили мирным путем урегулировать конфликт. И потом виновных наказать. Кто там у нас участник событий, товарищ первый секретарь? – повернувся до Тропченка.

– Не просто участник, а главное действующее лицо. Инициатор акции, – спрямовував у правильному руслі хід думок керівник району у відповідь на команду начальника КГБ республіки «віновних наказать». – И потом, он единственный уцелевший.

– Единственный – это всегда интересно, – правильно вловив натяк райкому головний чекіст, оглядаючи молодого комсомольця, що блимав очима, не вмитими від сажі. Той скидався на недопалок, який раптом вирвався з пекла і повернувся назад на грішну землю.

– Докладывай, герой уцелевший.

Паша теж вловив підтекст. Але після пережитого вночі, особливо після навернення до Бога і знову на 180 градусів відвернення від релігійного опіуму, йому вже не був страшний цей грізний кагебіст, який збирався щойно розв’язати світову війну супроти сільської череди ВРХ. З того часу, як Паша віднайшов рідного брата в рядах членів ЦК КПРС, він уже під іншим кутом зору дивився на різних там «вищестоящих» начальників, навіть із самого Києва. Уже не під таким гострим кутом. Не так щоб уже надто різко знизу вгору.

– В соответствии с политикой партии на данном этапе коммунистического строительства и указаниями лично товарища Хрущева…

– Ты меня за советскую власть не агитируй, товарищ комсомолец местного масштаба, – перервав Харкавого Кушнірук, якому він одразу не сподобався.

– Если вы считаете, что события здесь разворачиваются малозначительные, то почему вы здесь вместе с нами, товарищ начальник Комитета госбезопасности Украины? Прошу дать мне возможность доложить в полном объеме. Тем более, что, действительно, больше некому.

Дуже доречне уточнення. Хай цей вискочка зі спецшколи не думає, що йому вдасться застосувати прийом альтернативного джерела інформації, на підставі чого буде зроблений об’єктивний висновок. Паша є єдиним живим джерелом, і об’єктивність буде забезпечувати він, і тільки він один у полі воїн.

– Повторяю: согласно указаниям товарища Никиты Сергеевича Хрущева, в области и районе осуществляется линия партии по материалистическому воспитанию трудящихся, что выливается на деле в освоение культовых сооружений. Наш район по праву считается правофланговым в этом очень важном вопросе. На сегодняшний день ликвидированы лично мной 63 креста на улицах и перекрестках населенных пунктов и вне них. Дальше начался заключительный этап ликвидации крестов, непосредственно находящихся на культовых сооружениях, то есть на церквях. По моей инициативе, одобренной бюро обкома и райкома партии, и при согласовании с управлением КГБ этой ночью осуществлялась ликвидация креста над церковью села Кедровка, в котором мы находимся. Хочу заметить, что это мое родное село и в этой церкви меня крестили. Поэтому я считал для себя особой честью процесс ликвидации крестов над церквями региона начать с родной церкви. – І Паша відразу ж себе сам виправив, бо щось погано прозвучало. Різонуло слух – «родная церковь». – То есть начать с родного села.

І в цей момент до кімнати ввійшов чоловік у цивільному. Він був уже немолодого віку. Акуратно зачесане сиве волосся та якась недоречна і єдина в цьому маскараді скривлених фізіономій посмішка.

Коли він увійшов, раптом схопився з місця голова КГБ УРСР. Звівся на ноги і скомандував:

– Всем встать! Разрешите доложить…

– Не треба, Віталію Михайловичу. Не треба. Продовжуйте працювати. Я, товариші, приїхав із Москви. На прохання вищого політичного керівництва нашої держави, подивитися, що тут робиться. Я з неформальними повноваженнями, тому прошу не звертати на мене уваги. Я так… посиджу, послухаю. Не буду вам заважати. А ви працюйте, будь ласка.

Тут був присутній єдиний чоловік, хто знав цього сивочолого дідка. Кушнірук слухав його лекції в «Акваріумі» – так називалася знаменита на весь світ спецшкола КГБ, яка готувала не менш легендарних шпигунів. І найвидатнішим професором тієї школи був цей дідок із зовнішністю шкільного вчителя історії. Не так знаменитий, як грізний і страшний – сам Самоплатов.

Ще з 30-х років, коли цей злий геній потрапив у поле зору Сталіна, йому доручали найскладніші та найкривавіші спецоперації по всьому світу. Особливо важливі серед них – ліквідація зарубіжних та емігрантських політичних діячів. В особовому списку зачищених його руками або бойовиками під його керівництвом і ним підготовлених в «Акваріумі» – керівники держав третього світу, конгресмени і сенатори, голови партій у західних країнах.

Арсенал цього віртуоза найгучніших мокрих справ був невичерпним. Від автомобільних катастроф до делікатного отруєння, а відтак до цілком природного інфаркту. Це був світовий рекордсмен у своєму диявольському ремеслі душогубів. № 1 у бойовому реєстрі КГБ. Про нього вдома знали лише дві особи – глава СРСР і глава КГБ. Про нього знали поінформовані президенти США й окремі керівники Західної Європи, які могли викликати в цьому питанні довіру господаря Овального кабінету в Білому домі.