Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь. Страница 31

А як інакше, приходив до тями й Самоплатов. Попереду – Коновалець. А от за десять метрів ще далі він – чудовисько в людській подобі… Отямившись від сходження мало не на небо і повернувшись у Берлін, він пробував вийти на зв’язок, але «перший секретар» не з’являвся в домовленому місці. То були дні в очікуванні вироку, цілком можливо, смертного. Не туди його занесло, і знав він тепер більше, ніж може знати рядовий шпигун.

Нарешті, у сквері, вже третього дня перед ним знову воскрес Климов.

– Не надо нам прятаться, мы же среди друзей, – розпочав один із ключових чинів НКВД розмову просто посеред парку навпроти рейхстагу. – Раз ты уже оказался там, то есть два варианта – убрать тебя или посвятить в то, что ты не должен знать. Впрочем, вопрос о твоей ликвидации можно поручить тебе же. Надо быть мужчиной.

– Я готов исполнить любой приказ, но Коновалец, везя меня в Нюрнберг, не сказал мне, куда едем. Если бы я сбежал после встречи с вами, это был бы провал.

Обмін думками потребував осмислення. Климов заїкнувся про те, що варто Самоплатову розповісти найбільшу державну таємницю, але все-таки не зробив цього. Більше до розмови – як він опинився там, став своїм у спілкуванні з найвищими чинами нацистського режиму і був прийнятий самим Гітлером – вони не поверталися. Самоплатов розумів, що не те що оприлюднення, а навіть саме згадування про це отак, подумки, є для нього смертельно небезпечним. Він мимоволі став свідком того, як на з’їзд німецьких націонал-соціалістів був запрошений представник російських інтернаціонал-соціалістів. Таємна місія Климова означала: Гітлер і Сталін постійно контактують. І на той час – вороги вони в майбутньому чи союзники – питання залишалося відкритим. Цей постій ний контакт обумовив підписання пакту Ріббентропа – Молотова, а відтак кількаразові спроби з боку Сталіна примиритися вже в ході війни.

А тоді Самоплатову було наказано непослух із несанкціонованим гостюванням на бенкеті в Гітлера змити кров’ю. Ліквідацію Коновальця більше не відкладати. Указівки вже з українського центру довелося чекати недовго. Оунівський зв’язківець повідомив, що його сам Коновалець хоче бачити 28 травня у тій же кав’ярні в Роттердамі, навпроти поштамту неподалік вокзалу.

Самоплатов розповів Климову про зустріч зі Сталіним перед від’їздом на «роботу» до штабу ОУН. Після вбивства Троцького одразу на друге місце ворогів СРСР кремлівський горець поставив Коновальця. Український генерал настільки в’ївся йому в печінки, що Сталін продемонстрував не тільки досконале знання його біографії, характеру, а навіть уподобань. Сталін знав, що Коновалець любить солодощі, зокрема шоколадні цукерки. Тому саме йому належить ідея вмонтувати бомбу в коробку з цукерками.

Коробку із солодощами в Нідерланди терміново привіз начальник спецлабораторії НКВД, із яким вони й зустрілися вперше. Міна, вмонтована в картон, мала годинниковий механізм. Самоплатов просив Лавриновича встановити не менше півгодини. Бо знав: Коновалець чомусь мав його за сина і любив із ним поговорити навіть більше, ніж цього вимагали справи.

Самоплатов поставив коробку перед вождем зі словами:

– Вам солодкий подарунок з України.

Коновалець поклав руку на подарунок і пильно дивився у вікно, за яким мирно гуляли безтурботні голландці.

– Добре жити у країні, свобода якої нікому не заважає. Коли так буде в Україні? Ти молодий, ти доживеш, а мені тяжко дочекатися свободи тут, на землі.

На прощання він не лише, як завжди, потиснув руку Самоплатову, а й по-батьківськи обійняв і неначе не хотів випускати його з цих обіймів. Розпрощавшись навіки, ліквідатор прожогом кинувся з кав’ярні. Глухий вибух застав його за рогом поштамту. За кілька хвилин він сидів уже у вагоні паризького поїзда.

Неподалік Єлисейських Полів знайшов дешевенький готель і вперше в житті напився до нестями, видудливши літр французького коньяку. Напій був добрий, але кілер мало не вмер, так його вивертало. Звичне діло для душогуба. А його чомусь мордувало. Мабуть, усе-таки коньяк був якийсь неякісний. Хоча на Париж це не схоже.

Наступного тижня він уже стояв перед очима у Сталіна. Миршавий вождь аж сяяв від щастя. І коли кремлівська аудієнція закінчилась, уже у дверях він раптом гукнув:

– Павэл, а Павэл! Как тебе Гитлер?

Звичайно ж, Сталін знав про його гостювання в Нюрнберзі. Але мовчав. Розпитував наче лише про Коновальця. Але от не втримався, аби не порушити головного.

– Чей вождь лучше: наш или их? А, Павэл?

Самоплатов не мав права думати і випалив миттєво:

– Страшный он, этот их фюрер, товарищ Сталин. И глупый какой-то.

Сталін посміхнувся, крокуючи поволі в бік шпигуна.

– Это ты зря, Павэл. Вождей глупых не бывает. Иначе как бы их любили народы? Глупых-то? А любят вождей люди очень сильно. И правильно делают. Ну, ладно. Иди отдыхай. Ты хорошо поработал.

Це було перше «мокре діло» Самоплатова. І скільки ще потім він отак банально й пекельно рвав на шматки політичних лідерів по всій планеті, які стояли на заваді сталінській експансії.

І є в тому персональному мартиролозі політичного кремлівського кілера ще один брат по крові. Антипод. Його ім’я переступить межу тисячоліть і ще довго буде наганяти жах на все нових і нових адептів московської імперії. Ім’я крокуватиме крізь віки, а життя Степана Бандери зупинить рука найманого вбивці, так само яничара з галицького села Сташинського. Селекціонером цього чергового каїна був усе той же Самоплатов. Операцію з ліквідації лідера українського руху опору вже після Другої світової війни розробляв і керував нею особисто все отой же незамінний у мокрих справах кремлівський терорист. За особистим розпорядженням самого Хрущова тоді, у 1959-му. А тепер, через десятиліття, дзвінок Микити Сергійовича й цього разу підняв заслуженого, але все ще глибоко засекреченого агента з пенсійного ліжка:

– Сколько лет прошло с тех пор, как мы Бандеру убрали? – розпочав розмову глава СРСР. – Я-то хорошо помню. А вот бандеровщина до сих пор жива, дорогой мой. Не буду тебе рассказывать. Поезжай немедленно во Львов. Я хочу от тебя услышать, что, как и к чему. Волнует меня эта бандеровщина. Сам знаешь. Не могу я быть равнодушен к ней.

Отак і опинився раптом пенсіонер союзного значення в карпатському селі. Коли він уже в’їхав до Кедрівки, принишклим селом сновигали заклопотані люди. Що в них у душах коїться? У тих душах, видно, вічно житиме цей Бандера, такий собі скромний чоловічок, що під чужим прізвищем жив із сім’єю на Циппелінштрасе в Мюнхені. Пішов одного разу без охорони і зовсім не як жива легенда та ідол мільйонів на звичайний німецький базар купити свіжих помідорів.

Ох уже ці гастрономічні слабкості творців історії! Повертався на обід додому. А в під’їзді його чекав землячок Сташинський. Вистрілив в обличчя зі штуковини, виготовленої у спецлабораторії Підмосков’я. Стрельнув кількома краплями отрути просто в очі. І жертва померла за кілька секунд. Розтин – інфаркт. Нащо в серце посилати кулю, коли можна вбити краплею? Отрути від диктатури пролетаріату? Чиста робота. Вищий пілотаж. Почерк терориста № 1 на планеті Самоплатова.

Якби ці селяни знали, що за дідок виглядає з особівки. Зупиняється. Виходить з машини. Про життя питає. Про Бандеру не наважується, але так кортить поспілкуватися з цими бандерівцями.

Не знали, хто особисто до них завітав, і учасники екстреної наради в сільраді. Й добре, що не знали. Якби вони знали, що дідусь, який присів собі в куточку, – убивця Коновальця, їм би й отрути не треба було для того, щоб улаштувати йому природну кончину і розрив серця. Від страху. Іноді цей страх, коли не знати його зсередини, може виглядати таким безневинним пенсіонером, що змушений відкласти свою риболовлю і їхати ні світ ні зоря за наказом генсека в «гарячу точку».

– У нас є доповідач? І мені буде цікаво послухати. Прошу-прошу. Не звертайте уваги. Я от посиджу, послухаю, – дідок присунув собі вільний стілець і сів.