Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь. Страница 35

– Пойдем к юному поколению. Коммунизм – это молодость человечества, и его строить молодым. Вам и им, этим начинающим жизнь. Ведь именно это поколение будет жить при коммунизме.

– Совершенно верно, Павел Михайлович. Я знаю об этом, – відрапортував Харкавий. – Товарищ Хрущев назначил конкретный срок – 1980 год. Согласно программе партии и указанию лично Никиты Сергеевича, именно в этом году начнется в нашей стране коммунизм! – А потім уже особливо довірливо додав пошепки: – А в коммунизм никак нельзя, Павел Михайлович, с крестами. По пути надо их все убрать с дороги. Времени мало, а крестов еще много.

Поки однодумці гомоніли, як голуб’ята, дітки вже встигли здати роботи. На столі лежала ціла гора творів. Обом наставникам дуже кортіло зазирнути туди. Вони поділили купу навпіл і вп’ялися очима.

Але обидва і водночас побагровіли. Майже всі листки були чистими.

– А ну-ка пойдем! – зірвався з місця Самоплатов.

– Куда?

– Как куда? В каптерку. Всем сидеть на месте! – на подив дітей заговорив російською мовою «інспектор райвно».

– Ты знаешь, что это значит? Ты понимаешь, что это бунт? И это дети! Пересажать их! Или перестрелять бандеровское отребье! – Заслуженому серійному кілерові КГБ більше не хотілося грати роль доброго дідуся Панаса. – Получается так, что все они, все триста, писали и распространяли эти листовки. Поэтому и не хотят показывать свой почерк. Кстати, пока ты здесь партами командовал, нам принесли еще одну листовку. Совершенно другой почерк. Это не один какой-то умалишенный пацан. Это организованное восстание. Я бы поджег сейчас эту школу вместе с этим националистическим семенем. Как они подожгли и сожгли наших солдат. Вы меня склоняете к действию. А я по-другому не могу. Если враг не сдается, его надо уничтожить. Я, Паша ты мой, так живу всю жизнь. И поверь, врагам этим, ликвидированным этими вот руками, несть числа. И это не мои враги личные, а самые выдающиеся враги мирового коммунизма. Выдающиеся, чтобы ты знал. А здесь дети. И что делать? Это ты задумал этот чертов экзамен. Как заставить их показать свой почерк? Наши лучшие эксперты-графологи прибыли из Москвы. Ждут материала в сельсовете. И что мы покажем? Чистые листы, еб твою мать? – кагебешний кілер так вишкірив зуби, що навіть у відмороженого хрестолама затремтіло підборіддя з переляку.

Кортеж машин із секретарями обкому та райкому прибув під хату Харкавих, коли кандидат у члени ЦК КПРС, академік Академії наук СРСР уже був мертвецьки п’яний. Рапатий язик не слухався академіка. Він лежав на столі і ридав. Плакав, як дитина, але говорити не міг.

В Академії наук гарт щодо самовільного враження печінки сильнодіючою самогонкою значно слабший, ніж у райкомі комсомолу. Що й далося взнаки. Паша був як «стьоклишко», а москвич от зламався, діткнувшись спраглими устами до рідних пенатів.

– Що ж ти наробив, скотіна! – кинувся на Харкавого Тропченко. – Ти у мєня отвєтіш! Я тєбя із партії ісключу за врєдітєльство!

– По-перше, якщо ви думаєте, що я в нього вливав, то ви помиляєтесь. Якщо член ЦК КПРС хоче випити, то чи можу я, маленький заввідділу агітації і пропаганди маленького райкому комсомолу, дозволити собі не дати йому випити, Тімофєй Тімофєєвіч? А взагалі це є ваша наука. Приймать гостей на всю широту нашої відкритої душі.

– Шо ж ти умнічаєш, засранєц? Ти шо надєлав? Я тебе в порошок зітру. Старші тобі довірили товариша з Москви, а ти шо з ним зробив? Ти, Тімофєй, тоже будеш відповідать. Це ти пішов на поводу в етого екстреміста, – рвав і метав найвищий т у т начальник Яцків. – Завтра же собери бюро й ісключи його з члєнов КПСС. Поняв? – зарепетував він, аж стіни задрижали.

І раптом з-під столу долинуло:

– Молчать, чинуши окаянные! Не трогать моего брата! – Це академік зібрався на останній силі й на мить повернув собі дар мови.

– Шо він сказав? – примружився «бдітєльний» Тропченко. – Це який-такий брат?

Академік знову впав на стіл і солодко захропів. Паша приклав палець до рота і дав знак секретарям іти до іншої кімнати й не заважати членові ЦК спати. Ті не могли не послухатися.

– Так шо за брат, Паша?

– Не знаєте що? Усі люди – браття. Воно завжди при чарчині відбувається таке братання. Хіба ви не знаєте? Ну, сподобався я йому, то що тут поганого? Кому від того погано, що в нього залишаться гарні враження від нашої області й від нашого району? Він, до речі, за столом дуже хвалив вас, Микола Петрович, і вас, Тімофєй Тімофєєвіч.

Коли Тропченко приїхав працювати в район, до нього почали звертатися як належить, а він як накинеться на заврайвно:

– Ти шо моє ім’я іскажаєш?

– Та так має бути згідно з правописом, Тимофію Тимофійовичу.

– Повинно буть согласно, як мене мать назвала і всю жизнь звала. Не люблю я етот хохляцький говор. Зовіть мене Тімофєй Тімофєєвіч.

Так і зовуть.

– А, в етом смислє… А я подумав…Чого це він… Ну ладно. Випив чоловік малость. А чого це ти начальство не вгощаєш? Чи ти тільки москвичів признаєш?

– За нами не заржавіє! – зрадів Паша розрядці обстановки та налив секретарям гранчаки, що їх вони дружно й без пауз перехилили, ще й не раз.

Було вже по півночі. Вирішили, що хай уже член ЦК спить собі в селі. Чого його тарабанить у райцентр?

– А утро вєчера мудренєє, – обіймав на прощання Пашу керівник району, задоволений, що все добре, що добре закінчується.

А вранці Паша вже без розминки повів братську розмову:

– Давай, Веня, решим, как нам дальше жить.

– Да, жизнь новая началась. Но я очень рад, брат, – Цукерман продовжував обіймати Цукермана. В миру, виходить, Харкавого.

– Ты, брат, старший, тебе и решать. Но я всю ночь думал. Обнародуем мы нашу новость, да? И что дальше? Бомба. Ты человек всемирно известный, а я вот маленький райкомовец.

– Ну и что? Ты не маленький, ты большой человек, потому что ты – мой брат.

– Это верно. Но ты видишь, какая жизнь. Ты особенно талантлив. Гений. С тобой они вынуждены считаться. А я? Что я? Евреев у нас в райкоме и обкоме нет. Ты знаешь, какая теперь национальная политика. Преследуют они наш народ. Я горжусь своим происхождением, потому что я принадлежу к богоизбранной иудейской нации, но мы, люди, прагматичны. Поэтому в условиях гонения мне лучше будет осуществлять эту избранность, не открывая карт. Ты ведь по научной линии пошел. Проблем у тебя нет. Талант система ценить умеет. А я – по партийно-комсомольской. Талант здесь ни при чем.

Талант здесь не нужен. И здесь строго-настрого – евреев не брать. А я ведь не собираюсь в диссиденты. Мне в Израиль не надо. Мне здесь хорошо. Мне капитализм отвратителен. Он мой враг. Я буду строить коммунизм, как завещал еще один наш гениальный брат, товарищ Карл Маркс.

– Да, ты прав, – Веніамін Абрамович уважно слухав тривалу й логічну тираду брата. Усе, що той говорив, була, хоч і гірка, але правда. – Поэтому и принято двигать наверх славянских зятьев.

– Вот я и говорю. Сейчас наш брат, чтобы выше подняться над гоями и больше пользы принести собратьям, пытается скрыть свое еврейское происхождение, а я вот начну его показывать. На 30-м году жизни.

– Смотрю я на тебя, какой ты все-таки умный парень. Далеко смотрящий и еще дальше видящий. Ну и как же ты можешь не быть моим братом? Как можешь ты быть не евреем? – чомусь був і надалі веселим та радісним академік, хоча розмова велася не з легких. – Но, в самом деле, нет действительно никаких резонов открывать карты. Ни мне, ни тебе, ни нашему народу в целом от этого не будет пользы. Оставайся ты, как есть, хохлом, брат. Ломай свои кресты, а я буду двигать тебя наверх. А ты потом оттуда будешь помогать нашим братьям и сестрам. Идет?

– По рукам, брат. Ты вспомнил про кресты, и я вот о чем подумал. Иногда так себе размышляю на досуге: почему у меня такая ненависть, как ни у кого другого, к этим самым крестам? К этому самому Богу? Его нет, а я Его ненавижу. Как-то так или не так получается. И вот теперь все понятно. В моих жилах течет кровь иудея. И мои предки распяли этого самозванца. Мои единокровные предки. Вот почему кровь заставляет меня распинать Его снова и снова.