Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь. Страница 34

– Чим я можу допомогти тобі? – Ці її слова пролунали для нього, як розряд блискавки, що розвіяла надвечірні сутінки.

Боже, як він цієї миті пишався нею! Вона готова підставити плече. І цей її намір устократ цінніший, ніж його. Адже він із молоком матері вбирав безнастанно цілющий трунок віри. Ковток за ковтком. Це була невтомна батьківська праця у квітнику його душі, де найменший бур’ян сумніву виполювали ще в зародку. А вона громадила свої дні й роки в безбожному пустирі фальшивих марнот і войовничого диявольства. Вона не мала доступу до чистих джерел, і враз кристалічною чистотою промовила її поневолена юна душа.

– Справа легка і проста. Цього разу я впораюся сам. Але я схиляюся перед твоєю жертовністю. Перед Ним! Ти віриш у Нього?

– Не гони меня так быстро. – Вона вже майже перейшла на українську, але, ясна річ, їй легше було висловлювали найсокровенніше тією мовою, яку вона змалечку чула від батьків. – Я должна сама прийти к Нему. Но вернемся к делу. Если оно легкое и простое, то почему ты не хочешь дать мне шанс? Не будь эгоистом.

Тепер уже йому належало приймати рішення. Її участь у його плані справді могла виявитися не просто доречною, а навіть конструктивною, технологічною.

– Добре. Я беру тебе з собою. Тільки дозволь подбати про твою безпеку.

Було визнано доцільним зібрати разом усіх учнів 8– 10 класів. Зо три сотні. Сакраментальне число. Чи то спартанців, чи то крутян. І хоча витівка скидалася на пошук голки у скирті сіна, але іншого варіанта просто не було. Скиртою став шкільний спортзал. Техпрацівники, яких підганяв сам директор Юрій Юрійович, зносили туди парти. Учні гомоніли в коридорах, тішачись із такої смішної метушні дорослих.

З точки зору здорового глузду, а він, що людина молодша, то виразніший і живіший, усе це було маразмом. Але поведінка повнолітніх, коли на них дивляться діти з висоти своєї стерильної первозданності, дуже часто видається такою. Згодом, коли подорослішають, вони так само чинитимуть за неписаними правилами табу, умовностей і догм, а зараз просто виставляють себе на посміховисько, ці дорослі члени того, що вони називають суспільством.

Зранку гралися на втіху, особливо малюків із молодших класів, у війну. Дітлашня раділа, що можна було сачконути і не гнати корову пасти, бо на пасовисько їх не пустила армія. У кожному класі висів портрет, як навчали їх педагоги, «шановного Микити Сергійовича – керівника нашої батьківщини, першої у світі країни трудящих». Якби ж знаття, що армію проти їхніх корів наказав вивести саме цей фантомас. Коли саме так один урвиш назвав уголос керівника партії, уряду й держави, з району з’їхалося все начальство і цілий день чихвостило тата й маму третьокласника, якого ні з партії, ні з комсомолу виключити було неможливо, бо цей язикатий дотепник ще не перебував у жодних авангардних рядах з огляду на свої демографічні дані. Діло 10-літнього дисидента зам’яли, але пляма на репутації школи залишилася.

Те, що дітям на втіху – зганяють усіх до спортзалу не в баскетбол грати, а твір писати, – для педколективу тривога. Але Павло Семенович – «наш випускник і гордість школи» – про все не каже. Значить, не можна. Випитувати не личить. Не сам же вигадав таку дурню. Дурня надходить тільки з одного місця. Звідти. Згори. А обговоренню те, що згори, не підлягає. Підлягає негайному виконанню. Усі парти – у спортзал.

– Дається вам дві години. Твір на тему «Чи є Бог?». Три сторінки. Більше не треба. Здавати по одному. Мені в руки. За двері не виходити, доки всі не напишуть. Усе зрозуміло? Є запитання? – Сам заввідділу пропаганди й агітації райкому комсомолу товариш Харкавий проводив цей екзамен на зрілість.

– А раніше можна, ніж за дві години?

– Здавати можна, але виходити – ні. Що стосується теми, поділіться своїми роздумами про те, яку шкоду завдає справі будівництва комунізму релігія. Адже ви щодня вдома бачите, як свою сліпоту й неуцтво виявляють ваші батьки, коли моляться чи ходять до церкви. Напишіть про те, що вони силують вас іти до церкви, а ви цього не хочете, бо все те, що говорить піп, – нісенітниця. Ви повинні засудити їхній релігійний фанатизм. Ви мої земляки, і тому я не думаю, що хтось із вас вважає, що Бог є. Його немає. Тому напишіть, як ви це розумієте.

Паша вже навіть не радився з генералами, коли у слідчий процес вніс це уточнення. Твір не на вільну, а на конкретну тему. Атеїстичну. Той, що писав прокламацію і збурював посеред ночі село, навряд чи напише, що він не вірить у Бога. А це вже підозрюваний. Якщо й не сам злочинець.

Паша просто натішитися не міг, що він так блискуче надається до омріяної професії слідчого. І не міліції, яка шукає, хто вкрав мішок брукви, а бери найвище – слідчий КГБ, який виявляє ворога народу. І той ворог сидить тут, у спортзалі. І зараз сушить свою безталанну голову, як вибратися з кута, у який його загнав старший товариш Павло Семенович із райкому комсомолу.

Тільки-но розпочався цей чудернацький за формою і садистський за змістом іспит, як до спортзалу увійшов якийсь сивий товариш.

– Діти, встаньте! – миттєво скомандував Паша. – До нас приїхав інспектор райвно.

– Сідайте-сідайте, – проказав дуже мило дідусь. – Працюйте, дітки. А ми не будемо вам заважати. Ми підемо з Павлом Семеновичем і поговоримо про життя.

Вони пішли до каптьорки фізрука, яка тут же, біля спортзалу, і в якій він тримає м’ячі та всіляке інше спортивне причандалля.

– Ви як, зі спортом дружите, Павле Семеновичу?

– Та так, не дуже, все ніколи. Вибачте, а як мені до вас звертатися?

– О, справді, не відрекомендувався. Павло Михайлович. Тезки, значить, – виправив недогляд Самоплатов. – Але зі спортом треба дружити. Знайте: у здоровому тілі – здоровий дух.

– Та в мене такі ще роки, що ні на тіло, ні на дух не ображаюся.

– Це ви даремно. Тренувати треба і те, й інше. Бо якщо дух накаже тілу стати до бою, то треба бути готовим. А я бачу, що ваш дух такий непростий. Активний. Наступальний. Ви сміливий чоловік, бо ж полізли туди. Взагалі полюбляєте гострі відчуття?

– Хлібом не годуйте, – розсміявся Паша.

– Вы, дорогой мой друг, даже не догадываетесь, сколько в жизни есть проявлений этих самых острых ощущений. Аж этот самый дух захватывает. Главное – понять, что, как поется в песне, покой нам только снится. Что покой – это не для тебя, – Самоплатов відчував себе в ролі вчителя.

– Я более чем уверен, что он, этот покой, не для меня. Но как здесь, в этой глуши, найти место без этого сонливого покоя, в котором все кругом прозябают? Разве что на церковь взбираться, – наче жартома спрямовував Паша розмову, що її він одразу прочитав для себе як шанс. Один із тисячі.

Може, для того й варто було влаштувати це хрестоламання, щоб приїхав товариш із самої Москви й отут, у каптьорці, інтригував його. Зараз він має сказати, що в житті є завжди місце для подвигу. «Але я його випереджу, – подумав Паша, – і просто в лоб: більше місця там, у Москві, а тут, у захудалому районі, такому, як я, буревіснику ніде розвернутися».

– Оно, конечно, Павел Михайлович, в жизни всегда есть место подвигу, но чем выше, тем этого места больше. Здесь, в районном масштабе, негде развернуться.

– Ну, не скромничайте. Вы-то и здесь сумели развернуться. Сломать сотню крестов – это, знаете ли, настоящий советский Геракл. А не страшновато ли, молодой товарищ?

– Что вы имеете в виду?

– Ну, этот, с карающим мечом сверху, бородатый дедушка с икон, не грохнет по голове?

І обидва сміялися голосно й щиро, радіючи не так власній дотепності, як синхронності взаєморозуміння. Так тішаться люди власним спілкуванням, коли бачать одне в одному неначе власну тінь. Неначе відображення самого себе. Вони так довго й запально сміялися, що в бік каптьорки раптом спрямували свої погляди сотні пар дитячих очей, яким наказано доводити, що Бога немає.

– О, мы тут так расслабились в интересном разговоре, что мешаем деткам собраться с мыслями. Мы еще с вами потолкуем, дорогой тезка. Есть о чем. Непременно, – поплескав по плечу молодшого друга Самоплатов, що аж сяяв від грядущого, можливо, щастя.