Вогненне око - Ульяненко Олесь. Страница 33

Одного дня вони полишили своє помешкання. Нітрохи не шкодуючи, пройшли вже сірим снігом на зупинку таксі, оддихуючись від важкої ноші манатків. Вона якось таємниче, як можуть тільки кохані жінки, підвела голову, тицьнула пальчиком: «Бачиш ту рекламу? Там моє ім'я». – Родик поцілував її, стиснув руку в червоній рукавичці. Вітер зняв сніжну пилюку, сонце різало з-за хмар. Спочатку видалося неймовірно гарним місто, що розкинулося золотоголовими куполами на жовтих пагорбах. Забивало дух, і вони дорогою жартували з водієм. Нещасні мої закохані, ви думаєте, що сховалися в цій людській пустці, – але сотні вікон, затемнених і заллятих світлом, пропікають рентгеном; чиїсь зведені у німому невдоволенні щелепи, напнуті під парусиною штанів прутні, – шпарина вуст щільнішає, туди пробирається гадюкою тупа заздрість, а руки до ранку невтомно мастурбують над вашими тонкішими від шовку, наче привиди, душами. Ось ви ховаєтесь, а над вами вже зависла злива, що віками збиралася в горлянках, носах, дітородних органах. Вас накрило й змело з цієї території, виплеканої їхнім зором і куцим розумом… Ти всміхаєшся, але ти ще не зрозумів, що повинен плакати. Сміятися дозволено тільки тим, у кого на лобі тавро. Яке? А невідомо…

Тривога ввійшла у прочинені двері нового помешкання.

Вони жили за містом, у тиші широкооких озер, одні, проти степу, засипаного рудим снігом, у двоповерховому домі. Тільки-но її нога ступила за поріг, як очі увібрали смуток. Це стривожило Родика, більше того, – жінка стала зносити до кімнат богемський кришталь, китайські вази, антикварні меблі, перські килими. Вона годинами розповідала, як їй дісталася та чи інша річ. Вона розбалакувала про речі, мов то були живі істоти. Попервах це забавляло його, він вибухав безтурботним сміхом, але далі його тягнуло в протилежний бік, навіть короткі спалахи пристрасті не могли відволікати од думок, од листів до невідомої пані, котра набирала дедалі живіших обрисів. Він навіть почав розмовляти з нею вві сні, так, що дівчина, прокинувшись серед ночі, заламувала ревниву істерику. Але що далі, то більше нагадувала вона порцелянову ляльку, що захоплено по десять разів на день протирає речі, забуваючи приготувати їсти чи привітатися. Родика не брала гризота доти, доки за місяць вона не придбала за божевільні гроші часопис світських зустрічей. Вона змінилася, скинувши джинси й зелену кофтину, – малинова сукня важкими тінями падала на підлогу, підкреслюючи напівтонами тонку поставу, дивись – налетить вітер, і вона переламається в стані; вона навіть ходила зараз по-іншому, – нахилившись, ледь похитуючись, наче від утоми, сонно затуливши віями щілини очей, піднімаючи руку до чола і враз безвільно її опускаючи; широкий розстебнутий комір відкривав частину порцелянової шиї, а очі, колись повні бездуму і тоскної порожнечі, набрали мрійливо-потойбічного, торкнутого зверхністю свого становища виразу, що готовий бризнути люттю, – але то лишилося з тих днів, він це розумів; навіть зачіска, зібрана до десятого поту не одним перукарем, говорила про її неспроможність боротися з усім світом – розсипалася десятками неслухняних кучерів по плечах. Нудьга, стиснута морозною до синяви зимою, змушувала її довго спати вдень, і вона блукала кімнатами з годину, безтямно беручи до рук то одну річ, то іншу, підступала до вікна, відтак по дві години, не зронивши слова, плюскалася у ванні, розчинивши двері, виходила і, не одягаючись, продовжувала блукати; ночами просиджувала біля телефону або телевізора. Це мало нагадувало мрію. Родик пробував поговорити з нею, та вона лишень огризалася, – так, мовляв, треба. Безглузді телефонні дзвінки до колишніх подруг навіювали на нього жах. Втома од життя, що пролітало повз нього, ламала кістки, розчавлювала груди. Ночами в нього боліли зуби – тупим, закрадливим болем. Коли в повітрі прокинулися перші голоси птахів, повіяло весною, вона примостилася біля нього, відкинувши кольоровий журнал: «Я хочу, перед тим як ми поїдемо… ми ж неодмінно поїдемо… ну… як тобі краще це сказати – подивитися на тих людей… розумієш… там мало що трапиться… от припустимо… заходить і знайомиться такий собі мен, папік, і говорить… чи знаю я такого-то…» – Родик знітився: «Ти знаєш, я не розуміюся на цих справах, але видається мені, хоч до Арктики доїдь, то навряд чи хто запитає про тих людей…» – Але він пригадав, що взяв у одного чоловіка, того, що стрижений, в окулярах, здається, ключа, – може, то і є нагода. Вперше за кілька тижнів попестивши її, він подався до схованки, зазирнути в брезентову торбу, – гроші й дорогоцінності на місці, мовби ніхто їх не торкався. «Ох ти, лампа Аладдіна», – подумав і всміхнувся. Нервово заходив по кімнаті; недбало, а більше чогось лякаючись, кинув, косуючи зором на оголені ноги: «Знаєш, давай таки виберемось на люди…» – зустрівся поглядом з її вишневими очима, побачив, як вони спалахнули зірками, провалюючись, тікаючи в ніч, заворушилися звірами, зачувши здобич. Йому потепліло, зробилося радісно. І вони провели весь вечір, довгу, натомлену втечею ніч за тихою розмовою, в передчутті маленького щастя, схлипуючи, як діти, оповідали нескінченні історії про людське щастя. Він, неспроможний відкинутися назад, бо так і не набув життєвого досвіду, а все прихоплював жадібно іскристу мрію; проте зберіг шляхетне ставлення до жінки, прищеплене матір'ю, і десь далеко-далеко в пам'яті його били дзвони на занедбаних, обшарпаних дзвіницях; інтуїція його десь підказувала, що це не може закінчитися добром. Єдиною втіхою серед острівців пекучого прозріння, віконцем у світ стали для Родика листи до незнайомки. І він ковтав дим, занурювався у списані каліграфічним почерком рядки, як у чарівний світ дитячої фантазії. Про що він міг розповісти гарній дівчині з вигаданим ім'ям, – дівчині, яка струменіла звіриною жагою до життя? Все лягало на листи. Родик і гадки не мав, та й не думав, чим це може скінчитися, – летів у широкий, безмежний простір. Пропала кудись дитяча злість, затамована на незнайомку. Спочатку силкувався поєднати дівчину і незнайомку в одне ціле. Але, окрім головного болю, мурашви безпорадних думок, нестерпної ядухи, – нічого з того не виходило. І вона не брала того близько до серця, траплялися дні, коли дівчина просто не звертала уваги. Мала здатність затирати минуле, чи воно вивітрювалося в неї з голови, не вихолонувши, перетопившись у думки. Чи вона робила вигляд, що того не існує? Іншому це надало б прозірливості, проте не Родикові. Вони завзято, кілька днів, ночей підряд планували, кому б нанести візит.

Він вигукував імена, сам дивуючись, звідки вони вилазять, мов ті почвари з прірви пам'яті; вона морщила лобика, затуляючи очі пухнастими віями, й недбало кидала слово. Вставала, розчепірювала пальці і перераховувала всі аргументи проти. І ось наступного дня, з легким запамороченням у голові, дбайливо, під жіночим оком одягнений, рубець до рубця, в чорний стильний костюм, довгополе пальто, при яскравій краватці, він мимоволі зачудувався собою в люстрі.

Місто відкрилося білими горбами; сніг прилипав до скла таксомотора, що ліниво тарабанив ожеледицею. Водій ремиґав жуйку. На розі, де очам відкрилася мокра пляма майдану перед Республіканським стадіоном, таксист натис на гальма. «Страйкують, тварюки. Перевішав би». – Сплюнув гумку. Родик нудно, поверх, глянув на сіру, одним шматком, масу людей з білими плакатами. Знову, наче навмисне, невидима міць, заповнивши кабіну важким духом, одвела кудись його погляд, рипнувши на шиї м'язами. Таксі забуксувало, харкаючи у снігу. Таксист сплюнув, на цей раз роздратований до злості. Припаркував авто до яскравих будиночків кав'ярень, що навпроти стадіону. Закурив. Людський вир заповнював завулки, перетинав шосе, притлумлено булькотів, знімаючи рвані простирадла пари на Червоноармійській. Чим більше спливало часу, тим більше таксист нервував, тримаючи на оці пасажира. Погляд його змучено шукав, на чому б зупинитися; розминаючи велетенські, мов у коваля, руки, він пробував завести розмову з Родиком: «Да, революціонерів у нас багато, а родіна одна – попробуй розділити…» – Родик одводив зір; йому нецікаво. Вони перекинулися кількома словами, заспокоїлися, неждано кожен сам для себе відкрив, що вони дивляться на жінок у кав'ярні, на їхні м'які котячі порухи, вуста, що тріпотять блідим усміхом… Вони шурхотіли сукнями, випинаючи стегна й сідниці, дрібочучи ніжками від столика до столика, серед яскравих вивісок і пишних східних декорацій проходили дикими кішками. Родик, дивлячись, відчув голод, звичайний фізичний голод. Голод дряпонув від шлунка до пахвини. Стримуючи нудоту, він прочинив двері, безпорадно розводячи руками, загубився всією істотою в жіночому царстві. Ніздрі вловили солодкий, нудотливий дух. Вирла натовпу отямили його на хвилину. Він покликав водія щось перекусити. Вони стояли майже пліч-о-пліч, наминаючи гарячі гот-доги, чвиркаючи соусом, дивилися бездумно, як топиться смалець у сріблястих тиглях, як ворушиться в розтопленій вогнем смолянистій масі акуратно посічене на дрібні шматочки м'ясо; тихенькі вигуки молодих офіціанток, що перекидалися поглядами з масними, роздобрілими добродіями, котрі зрідка сюди навідувалися, а тому плутали їхні імена, – переливалися разом, пробравшись тремом, з п'янкими бурштиновими напоями. І тихеньким лускотом, похитуючись, до нього підібралася порожнеча – невідомість уже не заворожувала його, поклавши тугу печать. Він, не озираючись, мов загнаний, віддався тому новому, що не вміщалося в його голові; нове розітнуло старе, вивільнивши далекі поклики пам'яті. Ці неозорі рівнини, підсвічені місяцем, простерті білими пісками безкрайньої втоми пошуку; далекі загиблі моря, звідки випаленим вічністю димом піднімалося майбутнє на каламуті хвиль його уяви. Але він не тямив назви, не знав, як дати раду тому, що ще має, – він обов'язково розповість дівчині про матіоловий вечір, а тоді – про високий, прогрітий смолою соснових дощок полудень, коли, наповнюючи спокій і тишу запахами небачених тварин, до їхнього містечка в'їхав мандрівний цирк. Як круторогі корови, оддуваючи боки, сходячи молочною парою, задирали до низького неба білясті лоби, скинувши вічно сумні очі, заліплені мушвою. Вони мукали так сумно, мов вибачаючись, слинячи терпужком язика руки дітворі, що висипала на дорогу. І він досі, принаймні зараз, пам'ятає той дотик, той запах. І про першу жінку, в яку закохався, – він угледів її в широке запітніле вікно містечкової лазні; він розгледів її серед десятка намилених жіночих тіл. Це коли відійшов од грудей перший звіриний біль, що поклав першу зморшку, луснув у білку ока червоним капіляром. То була вчителька співів. Солом'яну, трохи незібрану її зачіску, тонкий стан і повні, мов литі, ноги він міцно тримав у пам'яті – зараз навіть, пережовуючи гот-дог, заплутавшись у чужих іменах, він вловлював лишень запахи дитинства, ячання припеченої незрілістю юності відступало під невидимим крилом. У цьому нема нічого лячного. Він розповість їй про це. Навіть про велетенських слонів, – сині від ставкової багнюки, вони похитувалися в молочному полудні. Родик скидав оком: смалець бризкав на одяг дівчат-куховарок. Повні, заголені до ліктів розчервонілі руки, роквітчані брунатними плямами ластовиння, спіднички куці, округлі, засмаглі з літа литки подразнювали його голод. Очі обволікало сизим, і він відчув, як тремтить на грудях амулет, а натовп одним цілим, одним рукавом, однією кишкою стиснувся, підступив до кав'ярень, заполонивши шосе, відтиснувши промерзлих хлопчаків із «Беркута». Круглі, чорні від морозу й голоду дірки ротів, посірілі обличчя загрозливо ворушилися. Снігова кушпелінь січеться сонцем. Пастельні тони кладе голубе небо, прорвавшись крізь свинець дрімаючої негоди, на дахи, на широкі вилиці вулиць. День продовжує свій поступ вітринами, неначе іграшковими маркетами, смітниками, трупарнями, лікарнями, в'язницями, школами. Люди вже вишеренговуються. Крижаний удар вітру прориває рекламу. Блондинка говорить про сім'ю і статок, про Канарські острови, про теплі країни. Обірвані краї тріщать на протязі. Водій зайшовся безтурботним реготом: «Подивіться, пане, якщо їх нагодувати, то ці, як молитву на сон, будуть повторювати: дай, Боже, пам'яті, щоб нічого не помнити. Хто тут? Наш брат робітник? Хе-хе-хе – ні! Це суходрочна інтелігенція, професорішки, вчителішки, лікарішки. Це ті, котрі видавлювали з нас останні крихти людського. Це покидь, за якими плаче суха осика…» Родик нервово переступав з ноги на ногу. Його не дивувала обізнаність водія. Спробував заговорити з жінкою, що розносила на тацях напої. Та усміхнулась, тріпнула рудою зачіскою і лишила адресу. Водій із розумінням підморгнув. Родик зустрівся поглядом, злякано відсахнувся – чорні розірвані ями блідого видовженого обличчя, обтиснутого мереживними кучерями. Таксист протяжно, вимовляючи кожне слово, мовив: «Поїхали, нас чекають. Мене чекає багато справ. Поїдемо навпрошки. Зараз міліція зайнята зовсім іншим». – Юрма зліпилася, вуркотіла чим далі, тим загрозливіше.