Вогненне око - Ульяненко Олесь. Страница 34

Місто різонуло вичищеними вітринами. Лютий мороз перебирав на весну. У під'їзді, переламавшись у шиї, обіпершись плечем об одвірок, кволо відриваючи шматки хліба, годуючи хлібом голубів, стояла жінка. Обличчя не виказувало, скільки їй років. Зелене, пооране безліччю зморщок. Вона, по всьому, брала хліб для себе. Голуби клювали одне одному голови, скубли крила за шматок скоринки. Жінка бездумно сипала крихту за крихтою, тоненька цівочка слини спадала з підборіддя, замерзаючи на зашмульганому комірці. Родик, увіходячи, побачив у цьому недобрий знак. Він стріпнувся. Невиразна тривога про щось попереджала, і чи не вперше він спробував дати раду думкам. Він ішов у невідомість, скнів не знати чого, стримуваний чимось всесильним і невідомим, тримаючи в пам'яті досить приблизне уявлення про світські візити. І він пригадав: коли таксі повернуло, сліпнучи на сонці, до задубілого, в білих кахлях, з рожевими відсвітами на вузьких вікнах Хрещатика, то зловив тоді себе на думці, що ніяк не може пригадати обличчя жінки. Останні кілька тижнів він згадував – із сонною нудотою, човгаючи довгим коридором, залитим яскравим, під сонце, люмінесцентним світлом, ледь переставляючи налиті втомою і сивухою варикозні ноги; тремтячими руками він тримав незмінний пакуночок зі смаженою кукурудзою. Дивлячись ізгори на події, досі не знаю, – може, там, у холодному просторі чиєїсь уяви, куди не слід підніматися нікому, навіть мені, – загубили ще одного Моцарта. Коли на душі світло, то люди бачать у тобі темряву; цим мучилися всі святі і пророки. А небо? Небо повинне мовчати. Люди тільки запитують, а не отримавши відповіді, чинять на свій розсуд.

Власне, перебіг тих днів виповзав із нього вже гнилими непотрібними шматками, – це хурчання голубиних крил, відтак перспектива віддалилася, сфокусувалася на тонкому обличчі дівчини, яка несподівано назвалася Лілою, але до кінця він її пам'ятав як щось безіменне, а далі – і зовсім безтілесне.

Що воно таке – радість? Він, напевне, подумав серед юрби строкатого люду, що розкуто рухалася, мов механічні іграшки. Він згадає, напевне, обов'язково розітре на порох останню спробу відшукати мрію, десь далеко, на засніжених, виповнених убивчою чорнотою березня, синіх до щему просторах своєї батьківщини, дивлячись крізь туман минулого на високе сонце. А зараз вона відкинулась на спинку м'якого крісла, затиснувши пальцями довгу ментолову сигарету, слухала, не приховуючи захоплення, повнявого чоловіка, ректора університету, автора збірки віршів і трьох романів. Досвід говорив їй більше, ніж Родику. Вона відчувала силу і владу. Він спостерігав, умлілий од приязного тепла, що його випромінювали люди; дивився на благодушно-розіпнутого перед публікою чорнобрового чоловіка. У нього прямий, стрілою ніс, м'ясисті широкі ніздрі. Чоловік має прізвище Любомир. Він виливає слова. Його сміх підтримує, захоплює, проводить вас між заплутаними лабіринтами слів, посилає далеко, щоб не поверталися, а насамкінець, точніше, перед тим – підтягнув, висмоктав до краплі. Живе слово тріпоче в тонких гарних вустах. Для чого Господь дав людині мову, здатність відтворювати звуки? Щоб перетворити їх на помиї власної зарозумілості; щоб звести не один десяток трохи дурніших, ніж ти? Дари Господні, дари ангелів? Існують вони?

Погляд Ангела губиться на засніженій рівнині в рожевому від морозу полудні; помах його холодного крила зупиняє Родика на половині шляху. Його повертають назад, доводячи до епілептичного нападу, від дому, від чогось далекого, куди він ховається, мов у мушлю. Проте не зовсім пам'яттю керують ангели. Погляд зупиняється, холонуть сфери, невидний рух, відкрутивши назад годинника, застає Родика біля вікна зі злиплим, густо пересипаним лупою волоссям, кролячими, червоними від безсоння очима, щоб бачив, давлячись смаженою, ще гарячою кукурудзою, схлипуючи, перебиваючи цей дитячий плач раз по раз ідіотським хихиканням, розкидані на килимі міста людські долі, де його пришпилена доля відходить вулицями в чорному венеціанському човні, під сухотний кашель музики за вікнами. Зачаклований строкатістю публіки, Родик думає про незнайомку.

Це вже наповнює його, провіщає серед пасом диму і випарів дорогого вина велику удачу. Шкода, що сни тільки глупої ночі прекрасні, а ранок блідий і приносить зовсім інше. І Родика роздвоює тривога. Ангел, дмухнувши прохолодою, розсипавши дріб'язком золото пір'я, йде з цього місця. Може, він полишив цей дім задля сатира.

За сусіднім столиком розвалився Лящ. Лящ говорить, високо скидаючи руку: «Що таке мистецтво? Ти думаєш, коли вліпив пару слів на папір, то здобувся на щось більше, ніж отой бродяга на вулиці? Навряд. Бродяга живе за своїми законами, ти спонукаєш вселенські сили давати тобі те, чого не треба… Але ти щодня настирно виводиш кривульки, і дивись – небо зглянеться, сипоне тобі пригорщу щастя… А жебрак, злидень… Той набагато щасливіший від тебе. У нього ясний розум, від голоду, від клопотів, де вкрасти кусень хліба. Ти думаєш, як ухопити кінець розтріпаного всесвіту, мов наречену, спійману на зраді перед шлюбом, а голод тебе прощає, виганяє на вулицю. Тоді з'являється віра. Віра, згодьтеся, це не що інше, як невідомість. Неохопність. Якби повірив раніш у Бога, або якби батьки твої не були дешевими зарозумілими виродками, якби дали тобі мінімум виховання, то ти став би чудовим альфонсом, а в найгіршому випадку цієї інтермедії – менеджером. Мистецтво дурити людей – теж мистецтво. Мрія і справедливість – дві неспростовні і неживі речі, що про них знають тільки там, нагорі…» – Лящ замовкає, вихиляє чарку. Беззубий рот його розтягується, розмикається, щоб проковтнути шматок вареної ковбаси. Скинувши дзьобастого носа, Лящ за кухлем закидає назад голову, показуючи вулкани чорних ніздрів. Любомир, навпроти малинового тла нової картини, оточений, мов у труні, квітами, японською ікебаною, вбирає якось налякано голову в плечі, звужує щілини очей, дивиться на Ляща чіпким поглядом. Одним порухом, різким, непомітним, підкликає чоловіка в окулярах, який, похитуючись, підскакує до свого шефа: «Ви щось хотіли?» – «Хто запросив це бидло?» Це його помешкання – з рядами книг у золотих оправах, власноруч намальованих картин; в перерві між чаркою гості підходять до одного з шедеврів, голоси їхні деренчать, мов жерстина високого полудня в місяці серпні. Любомир підскакує, проте його чомусь більше дратує поява Ляща, який швендяє між столиками, женучи смердючі хвилі засмальцьованими обшлагами малинового піджака. Ліла, ніби не чуючи останньої фрази хазяїна, довгим поглядом змірявши відстань між черговими картинами, тягне м'яким голосом: «Боже, яка краса! Розкажіть, розкажіть…» – і змовкає. Очі волого, снопами іскор бахають на Любомира, зайнявши колючий його вираз драглистою радістю. Родик бачить лишень збудженого чоловіка. Тільки закінчений олігофрен, останній отупілий сексуальний збоченець або тріснутий з п'ятого поверху вниз головою романтик не почує прілоти подиху з уст люду, що оточує його. Невже вам заціпило, чи ви оглухли навіки, чи повилазило, а мабуть, ви такими вродилися, забрели ж недаремно до цієї скотарні…

Тутки все присутнє: нирки, гумовий шлунок, задубілий від коньяку і кави, залози внутрішньої секреції працюють з перебоями, але справніше, ніж у народженого після атомної аварії малюка, посинілий стручок спроможний ще задовольнити таку собі дурепу-гімназистку з недорозвиненим задом та нероздовбаним передком; воно все якось в один клубок, але немає одного – духу, замість того позичена у праски електрична іскра, що може торохнути всією силою в 250 вольт… Лящ одхекується після чергової чарки, лупає банькатими очима в густий морок ночі, підсідає до Родика: «Це я тобі, старий, товкмачу, щоб написати щось, треба обов'язково забути, що ти живеш…» – Любомир озирається через плече, бере Лілу під лікоть. Темне пасмо спадає на рожеву шию. Лящ цмокає повними губами. Любомир зі злістю пса, що не може одірватися від кістки: «Цей чоловік уміє робити тільки гроші! Облиш його». – Родик відчув небезпеку. Любомир проти малинового панно. Руки, як для його віку, злітають птахами, усмішка ріже жуванину кімнати, де перевальцем, п'яні в дим, сновигають запрошені. Лящ вкидає чарку за чаркою, наливається сивушними випарами його тіло: я ассирієць, клянусь усіма богами і музами, – прийдіть, і я вас зігрію, я прийму вас, як коханець, витисну, вичавлю з вас, що зможу, що мені до вподоби, що мені потрібне… Повірте мені… від цього прибуде у вашому домі щастя. Для чого вам носити, мов кенгуру, те, що непотрібне. Воно якраз до речі мені, щоб зайняти пожежею мізки вам подібних, нехай летять сюди, хай лускотять крильцями… Кажете, що це боляче…