Вогненне око - Ульяненко Олесь. Страница 35

Зовсім ні: коли вам видалять те, що носите, – буде до одного місця найшанованішого предмета у вашому механізмі… Лящ зводить повні сліз очі на Любомира, котрий тремтить щасливою плямою проти сухих гіллячок ікебани, широких мазків картини. Погляд Ляща мужньо зустрічає свердлик погляду колишнього шефа. Ляща розпирає від випитого і сміливості: вам залишається діамант, коштовність – ваше лайно. Ним ви можете залюбки бавитися при світлі місяця у тихій божевільні… Але від мене так тяжко піти, бо я, як та нікчемна вічність натовпу, розпускаю мацаки, щоб вивільнити вас од необхідності думати… думати, спати з вами буду я… Ось, усі кажуть, що гомосексуалісти – нечисть, але придивіться: яка витонченість… чи спроможні ви так мислити… Тут чоловік з великими вухами, чогось судомлячись трохи збоку, зразу побіля Ляща, витягує хусточку, шмаркається: «Від тебе тхне пеклом, бидло…» – «Ш-а-а, я проводжу спіритичний сеанс…» Тиша шарудить комашиними лапками, тріскає гіллям ікебани, – Любомир вимучує на пророчому, жовтому, вижуваному лиці усміх, кислий і сухий. Родик бачить Лілу. Голова від утоми, як йому видалося, лежить на плечі їхнього нового друга. Вона, широко розкривши очі, прозориться вся невідомим йому щастям, химорода котрого висить над ним. Несподівано вона щезає, під рейвах, що зчинили сп'янілі гості, – вони лупцюють, мов м'яч, Ляща. Лящ мукає, крекче по-старечому, потім б'ється головою об стіну, і кров дзюрчить крізь злиплі од поту пасма волосся, чвиркає фонтанчиками, забарвлюючи жовті квіти ікебани. Любомир затуляється від цього пухкенькою долонею. Регіт гуготить, мов у казані, все гучнішає. Любомир набирає суворого вигляду – зараз у нього майже аскетичний, сповнений справедливості вираз на лиці: «Перестаньте, бо це гріх. Не займайте вбогого…» – Ліла сама, не знати чого, підсміюється. Вже опівночі, – ліхтарі беруть владу, вискочивши з освітленого кола, мчать засніженими, неприбраними рівнинами міста. Захмелілий Родик хапає густе, настояне на морозі повітря; випорскує на вулицю, щоб трохи протверезіти: від ситої їжі, від випитого, від солодкої втоми. Ось воно, пропечене безсонними пошуками, простягнуте, як одна мить, ось воно яке, щастя, мить його.

І він забуває про безіменну пані, лишень помста, підігріта вином, розповзається теплим клубком на грудях. Проти очей – золота свічка Андріївської церкви. Родик, сапаючи, кисло розтягує губи. Перед ним уже обличчя дівчини з оксамитовими очима. Позаду ніч. Йому ввижається, ні, він просто бачить став, літо, гума рипить у розігрітому повітрі, а надвечір тіла пахнуть мулом, комарі сірими грибами висять у червоній заграві заходу; і у мрії він притулився до слизького стовбура осики, притискає дівчину, – злякані криком сойки, вони храпасто втягують ніздрями. Оце як зараз, смакуючи запашний тютюновий дим, запах його розвіяний рукавами вулиць, завулками, розтягнутий майданами, туго встояний перед вітринами французьких парфумерних відділів; він повагом проходить кілька кварталів. Так роблять люди ситі, задоволені життям. Він цього ще не знає. І повертається назад, – Лящ, обтертий, вимитий чиїмись дбайливими руками, трохи прохмелений, починає накачуватися знову, базікати далі до посоловілих своїх колег, котрі не дивляться, не слухають, туманом повнять очі і пасуть хтозна-нащо за жіноцтвом. З'ява Родика викликає у Ляща крик щасливого павіана: «О, старий! Ти не зважай, не зважай. Тут ніколи не було культури. Взагалі на цій землі… Так. Культура – це не акуратно складати в пірамідку черепи своїх ворогів. А тут тим тільки й займалися. Азія. Нам говорять – побільше здорової злості. Це говорять християни. Це говорять уже буддисти. Колись, ще на початку, коли крокодиляча пітьма не проковтнула це місто, я говорив, що погано, якщо про Бога починають говорити в тавернах… Усі вони шолудиві конформісти, типові зрадники власної прямої кишки, хочуть переконати себе: як вони живуть, то справді й світ такий. Глянь на Любомира, – прізвище-то, прізвище… не те що моє – Лящ. До речі, до п'ятниці у тебе, старий, не знайдеться десятки? Дякую заздалегідь». – Лящ перевернувся повною діжею на лівий бік, простягнув лапище. Родик попорпався в кишенях і подав двадцять доларів. Лящ причмокнув, заговорив, пережовуючи слова: «Я тобі багато чого розповім про них, про себе, ти тільки тримайся осторонь усіх».

«Папір не має сорому, але недарма ж кажуть: папір – на те він папір…» – «Мені байдуже…» – Але Лящ загадково мурчить під ніс. З погано освітленого кутка вислизає тінь, за хвилину перетворюючись на жіночу постать. Постать зупиняється біля Родика, що намурченими від диму очима шукає Лілу. Постать, що перетворилася на пані, підходить до нього, проте важко визначити її вік, а самого обличчя не розгледіти. Вона, зупинившись, так просто кидає: «Ти схожий на янгола. Падшого янгола… Я сама не віруюча, але образ, образ до трагізму романтичний, напрошується сам по собі…» – Пані ляскає пальцями, екстатично закочує очі. Вона говорить про Фройда, про його непризнания в цій країні, де все просмерділося дешевою містикою, збочене чоловічою експансією. Лящ підхихикує, тупцює лошачком, перебирає ногами, одним закислим оком підморгує Родикові і, коли пані йде, розроджується новою тирадою: «Хляки. Убогість. Вона думає, коли натщесерце наїлася пиріжечків дядька Сема, то мислити почала інакше. Ех, лайно і так смердить цією земелькою, де чоловік вправду був-таки за сімейного бичка. Це ваше засране хвалене козацтво…» – Тут дві пари дужих рук підхоплюють Ляща разом зі стільцем, і він вилітає, блиснувши масним задом штанів. Родика нудить, голова розколюється, він ніяк не може знайти Лілу. І Любомир щез. Родик захлинається серед яскравих ікебан, тютюнового диму, жаского перегару, перемішаного з дешевими жіночими парфумами. Він блює на столик; йому хочеться розповісти хоч частку зі свого пережитого – ознака близької катастрофи. Проте ні Ляща, ні когось із знайомих не видно. Чоловік в окулярах, оправлених у важкий ріг, скляно дивиться на білі двері. Родик зводиться, розпихаючи дітей, жбурляючи стільці, кричить: «Я задихаюся! Задихаюся!» – Гамір не вщухає. Чоловік зупиняється перед Родиком: «Що? Гидко? Мені теж… Ходім звідси…» – «Ліла…» – «Для чого вона тобі… Ти що, сліпий?..» – Родик недоумкувато дивиться на нього; той кривиться: «Як кажуть, що Христос був Боголюдиною, то навряд чи я вірю тому. Од початку він був ізгоєм… І ти ізгой. І доки ти ізгой, то Велике Провидіння береже тебе. В тому твоя сила. Тікай звідси, з цього кошарища; облиш тут свою пасію. А сам – геть із цього кошарища, що самочинно назвало себе елітою, табун засранців. Хо! Чого вони й не люблять Ляща! За що їм любити подібних до себе…» – Двері риплять, прочиняються протягом; важко зупиняються, розгойдуючись на завісах, – Ліла лежить на брунатній, обтягнутій оксамитом тахті; мов кров, червона сукня закинута до грудей і вивільнює молочне тіло, а голова лежить безвільно, розкидавши на плечі крила вишневого волосся, підсвіченого нічною лампою; тіло легко тіпається в істериці, ліва нога зігнута в коліні, на правій лежить вощана, широка, з куцими пальцями, рука Любомира. Двері, ковтнувши сизого диму, зачинилися…

Він стояв лицем до стіни, вивчаючи, мов карту, шпарини, тремтячими пальцями стиснувши пакуночок із кукурудзою; зморшкувата шкіра на запалих щоках натягується, а нижня посиніла губа тремтить, очі, з розірваними часом капілярами, виточують дві сльози. Йому невтямки: хто, невидимий, явив печаль перед його зором. І він уже спокійніше подумує, як зустріти срібну старість, зазираючи в минуле, де золото його юності, розвіяне сірими попелищами, з блукаючими сірими привидами неприкаяних. Туди, холодом у чоло, дме вітер Провидіння. Засліплений яскравим спалахом, думав: чоловік, мандруючи, вирушає в минуле. Безпам'ятство того дня повернулося до нього посередині літ. І ніч виривається з-під коліс осоловілого ранку, – Ліла спить, зібгавшись на задньому сидінні, налякана до тваринячого. Перед дорогою вона розтрощувала на порох китайські вази, вибивала шибки в їхньому помешканні. Він відважив їй ляпаса. І, захлинаючись, вона оповідала з лускучою люттю про Гільмедова: так, їй було тринадцять років, коли він узяв її просто в туалеті; притиснув і взяв на унітазі. їй це навіть сподобалося. Він що, думає після цього, ніби вона любитиме мужиків, особливо його, Родика? Ха! Гільмедов подарував її своїм братам, а ще вона спала з його сестрою, з цією маленькою сучкою, котра й спровадила її у підпільний бордель. Цього досить? Скотина! Ти нічого не бачиш; тобі застелило очі; ти ніколи нікого не любив, окрім неіснуючих своїх мук… Так, їй мало одного мужчини. Ха! А він і не мужчина… Холодна криця ножа летить над Родиковим вухом. Коли тчеться олив'яний ранок, вони сидять по кутках, серед битої китайської порцеляни. Небо пекучим червоним мороком займалося в степу, їй подобається таке життя? Ліла схлипує. Вона нічого не пам'ятає; вона не хоче нічого пам'ятати… Ліла ламається в істериці, жбурляє на підлогу одяг, дзеркала… Ось, я б'ю, щоб нікому не було щастя! Нікому – ні тобі, ні тим сукам! Ти везучий, знаю, ти того не знаєш, ти викрутишся в будьяких обставинах, але Бог над усім стоїть… Так, так, так… вона повернеться до матері, вона піде в секту, там добре, там дуже добре… Ліла дрімає у бузковому світанні. Вона сидить гола, в одних чорних трусиках. Це найшло на неї, коли… Родик безвільно встромив обличчя в долоні; він шепоче, наче хоче спекатися болю, що роз'їдає потилицю: «Нам би тільки дочекатися літа…» – з кручі, підсвіченої сонцем, бачить широкі зелені долини, перетяті річками, залиті золотом кульбаб, снують небесну павутину птахи, і ліси зеленими серпами підтинають горизонт, – Ліла, розгрібаючи, шматує шовк шкіри, і черепки під її руками перевертаються, мов живі істоти, оливно блищать проти вибитих вікон; вона підповзає до нього, навіжено закусивши губи, постогнуючи побитим цуценям, каже у напівдрімоті тихого божевілля «так», стає на коліна, розстібаючи на його штанях ґудзики. Перший промінь пробивається крізь щербатий отвір у замерзлій шибці. Вологі од крові долоні лягають на груди. Родик пручається, але пекуча хвиля хіті, солодкий дух крові і жіночого, перемішаного з чоловічим, поту, витравленого за добу сімені, солодкого коньячного перегару, – б'є його, струшує його вихором неминучості, притягує, безвільно кинувши на підлогу, на запопадливо розкидану шовкову ковдру; голову розбивають невидимі удари, спалахами проходять, мигочуть тіні, мовби хто розідрав завісу ранку – чорна яма; заливаються червоним очі; давить груди – чорним крилом скинувся березень, косо січуть дощі, плутаючись у стовпах пари, що здіймається над коричневою ріллею, і грибоподібні привиди висять, а круторогі корови йдуть повагом вулицями, попід яблунями, зачіпаючи рогами саме небо; Ліла судомиться, заляпана брудом і кров'ю; він хоче вирватися, роззявляє безгучно рота; б'ють дзвони, налазячи один на одного, пугукають у рідних гаях пугачі, – вони повзають на підлозі, наче втікаючи; Родик затуляє ліктем обличчя, під ним, обпікаючи подихом пахвину, шматком м'яса стискається Ліла, але він у наготі бачить незнайомку – крик з горлянки виривається водночас в обох. «Падло…» – говорить вона, відповзаючи до канапи, й одразу ж засинає.