Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович. Страница 42

І тут з воріт фортеці з’явилася чорно-зелена г?лова з оранжево-червоними очицями. Ще один змій? Ні, ця істота схожа на змію-удава, які інколи траплялися на болотах біля Півмісяцевого озера. Але там вони рідко коли досягали двох метрів у довжину, а голова цієї тварюки була розміром із Чисторосів будинок!

— Онда! — закричав Морфід й обернувся до Тайбе. — Звідки вона тут? Звідки у Прави болотна онда?

Голова онди шугнула під міст, а її чорне блискуче тіло кільцем обвило кам’яну арку. Відразу ж голова змії з’явилася з другого боку низького парапету й піднеслася на кілька метрів над варами, що криками захоплення вітали свою союзницю. Найдивовижніше, що трохи нижче зміїної голови сиділа дівчина з яскраво-синім волоссям і в шкіряних латах, що доходили їй до колін. Її важко було роздивитися з протилежного берега вогняного озера, але доріжани одностайно вирішили, що це спустився з неба ангел, щоб зупинити цю битву, яка ось-ось мала розправити криваві крила над вершиною вулкана. Одноокий змій ринувся головою до дивовижної вершниці, та онда ухилилась від прямого удару, схопивши натомість своїми зубами змієву шию. Тіла змії й змія петлями обхопили міст. Гірський ящер кількома кільцями обвився навкруг тулуба онди, втискаючи її в арку моста й намагаючись вирватися з пащі противника, але онда вперто хилила гребенисту голову змія вниз. Враз ящер заземельців відпустив міст і велетенським клубком накрутився на тулуб онди нижче її вершниці. Його голова могутнім ривком смикнулася до дівчини і з розкритої пащі вирвався зелений дим. Від несподіванки онда ледь не зірвалася в кипляче озеро разом із ворогом, але в останню мить двома кільцями встигла вчепитися за міст. Кам’яна споруда тріщала й гула від таких міцних обіймів. Окремі каменюки почали відламуватись від моста й падали в магму, здіймаючи хмари пекельних бризок. Синьоволоска ковзнула по тілі свого велета, тримаючи в обох руках меч, який з берега здавався блискавкою. Ось вона вже навпроти пащі змія, яку той розкрив, очікуючи на жертву. А далі все сталося швидко й несподівано — меч діви ввіткнувся між очі гірського ящера й ніби вибухнув снопом білого проміння, пробивши броню на змієвому лобі. Поранений змій відкинув голову назад, його кільця почали розмотуватися й через мить велетенська туша плеснула об розплавлену поверхню. Кратером прокотився передсмертний вереск, від якого ледь не тріснули перетинки у вухах. Тулуб змія спалахнув безліччю оранжевих язиків і повільно занурився в магму. В озері здійнялася кількаметрова хвиля. Онда різко піднялася вгору, забираючи з собою синьоволосу вершницю. Доріжани й заземельці кинулись бігти геть від озера, відчуваючи, як за спинами наростає спопеляючий жар. Лава хвилею вдарила об берег і феєрверками хлюпнула вгору. На щастя, вона не докотилася до мандрівників — лише гаряче повітря вдарило в спини. Почали тліти волосся й одяг. Та прохолодний гірський вітер швидко розвіяв жар над озером, і весь загін, збиваючи з себе іскри, обернувся, щоб бачити продовження битви першоящерів.

Три змії нерухомо застигли на мості. Без свого вождя вони не ризикували атакувати першими. Онда теж не нападала. Видно, перший бій відняв у неї багато сил. Вершниця знову була на лускатій ондиній шиї.

— Я сам уб’ю її! — раптом закричав Морфід і кинувся між димними лавовими калюжами до моста.

— Глянь, глянь! — Чисторос схопив за плече Ложкохляпа й показав рукою на мур над воротами фортеці. — Там же доріжани!

І справді. Дві маленькі фігурки махали руками й щось кричали з парапету оборонної стіни, проте їхні голоси тонули в шумі вогняного озера. Хто ж міг там опинитись?

— Це Правда! Це і є Правда! — долинуло з муру.

Доріжани морфідового загону розгублено роззирнулися. Як так? Невже цей ангел і є тією Правдою, до якої вони так довго йшли? І що тепер? Чому вона не відкриє прибульцям шлях звільнення від війни? Чому змії за наказом Шіти нападають на неї, чому людоїди-вари на її боці? Чому на стінах палацу Правди стоять доріжани, і чому Морфід хоче вбити цю священну істоту, яка щойно здолала велетенського змія?

— Нас обдурили! — раптом викрикнув Костогриз Горпа, який завжди був малослівним і говорив тільки щось дуже важливе. Тепер він двома словами розкрив сенс їхньої подорожі. Вони йшли зовсім не для того, щоб дізнатись, як зупинити війну, вони йшли, щоб допомогти заземельцям убити священну діву й таким чином раз і назавжди утвердитись на всіх завойованих ними землях. Вороги — не дикі варварські племена, а самі коти!

Шіта і Тайбе, почувши вигук Костогриза, повільно повернулися зі зброєю напоготові. Жінка-воїн зневажливо усміхнулася і сказала:

— Без нас ви загинете. Вони знають, що ви — наш загін, тому, якщо ми програємо цю битву, вб’ють і всіх вас.

— Ні! Там на мурах такі ж доріжани, як і ми. Можливо, це ті хлопці, які зникли під час подорожі! І вари в попередній битві намагалися не завдати сильної шкоди нам, а хотіли зупинити тільки вас! — Чисторос сам не йняв віри тим словам, які щойно промовив. Надто важко було визнати себе обманутими й відмовитись вірити такій людині, як Морфід. Може, вони все-таки не до кінця зрозуміли ситуацію? Може? Але…

Те, що відбувалося на мості, змусило усіх знову завмерти й забути про все інше. Два змія почали обережно насуватися на онду. Третій чекав своєї черги. Морфід уже вбіг на міст і перестрибнув одне кільце тіла ящера. Хоча зміїний тулуб і був товстішим за зріст чоловіка, але той завиграшки перестрибнув його й вибіг на наступний оберт лускатого тіла.

Вершниця велетенської змії враз зістрибнула на міст і легко, в один дотик, приземлилась на кам’яні плити. Меч в її руках зблиснув білим полум’ям. Два змії вдарили в тіло онди, вкриваючи своїми петлями поверхню моста. На мить здалося, що синьоволоска зникла під лускатими тулубами, але ось вона викотилася з-під чергового зміїного кільця й опинилася перед Морфідом. Обоє воїнів завмерли один навпроти одного. За спиною Прави онда билася зі зміями. Їй на допомогу кинулися вари, але двох волохатих здорованів гірський змій відразу ж зіштовхнув з мосту. Доріжани з жахом побачили, що бідолашні зараз потонуть у киплячій магмі, але вари прийняли іншу смерть. Їхні побратими вмить вистрелили в них, і в серці кожного збитого змієм засіло по три-чотири болти ще до того, як вони розітнули червону поверхню озера. Це було єдине милосердя, яке можна було їм виявити.

— Святоша чортова! — Шіта кинулась на міст слідом за своїм командиром. Тайбе побіг за нею.

— А ми? Що ми робитимемо? — Чисторос окинув поглядом своїх розгублених товаришів. Їм невтямки було навіть спостерігати за такою неймовірною битвою — не те, щоб самим брати в ній участь. Але раптом Плавт Моряний не витримав, натягнув тятиву й вистрелив услід Тайбе. Стріла увійшла в спину заземельця нижче лівої лопатки й воїн мертвим повалився на землю. Шіта, почувши передсмертний зойк Тайбе, крутнулася на місці, викинувши в бік лучника ліву руку. Наступної миті Плавт впав на коліна, відкинувши лук. З його рота потекли червоні цівки, а в горлі стримів держак кинджала. Це було останньою краплею для Болітника й він кинувся слідом за Шітою. Йому хотілося не вбити її, а притиснути їй до серця вістря свого меча й подивитися в її прекрасні й жорстокі очі. Хоча вбивство Тайбе призвело до вбивства Плавта, але їх ніяк не можна було ототожнювати. Плавт захищав Праву, а Шіта захищала страшні плани свого народу. Підбігши до мосту, доріжанин побачив перед собою кілька арок, утворених тілом третього змія, й без страху кинувся під них. Але тут арки тісно притиснулися до мосту, відрізавши Чистороса і від Шіти, і від берега.

Наче дві прекрасні статуї у червоних відсвітах магми стояли Права і Морфід. Меч-блискавка був опущений. Меч Морфіда застиг перед дівою. Змії відтіснили онду на острів, і тепер вона разом із варами відбивалася від них з воріт оборонного муру. Третій змій незворушно оберігав другий кінець мосту. Його тілом бігла Шіта.

Врешті Морфід наче ожив і, крутнувшись навколо своєї осі, націлив лезо меча в сторону своєї супротивниці. З вістря його зброї зірвався чорний клубок, схожий на дощову хмару, зіжмакану в кулаку. Права підстрибнула й клубок вибухнув позаду неї, розкидаючи навколо кам’яні уламки. Тоді чоловік щосили закрутив мечем довкруж себе. Вістря спочатку описало кілька вісімок над його головою, а потім сплело навколо воїна непробивну сріблясту павутину. Рухи заземельця були такими швидкими, що здавалося, ніби у нього виросло сто рук, які січуть повітря сотнею мечів. Права далі стояла нерухомо, опустивши меч додолу й чекаючи, коли противник підійде ближче. В одну мить обоє наче пружини зметнулися в повітря, їхні мечі зіткнулись один з одним, висікаючи снопи іскор, і знову воїни завмерли, помінявшись місцями. Позаду Прави зупинилася Шіта. Морфід поглядом наказав їй не втручатися. Зараз головним для нього був чесний поєдинок. Якщо досі він міг використовувати різні методи для досягнення своєї мети, то тепер і мови не могло бути про нечесний бій, адже головне в цю мить — честь воїна.