Подарунок для Аяти - Марковская Алла Анатольевна. Страница 14
— Чому я повинна вам вірити?
— Тому що це правда, — відповіла я.
Вона засміялась і склала руки на грудях, точнісінько як Аята:
— Яка смішна відповідь… А ви хто?
— Калтокійці, - сказав Гел.
— Ваші медальйони… — Іол простягла до нас маленьку долоню, вимагаючи доказів.
Я витягла свій медальйон з-за пазухи, і Гел також. Дівчинка підійшла, заклавши руки за спину і уважно подивилась на трикутні відзнаки:
— Шість камінців. Ви офіцери?
Ми кивнули головами. А принцеса простягла до мене руку і сказала:
— Тоді відвезіть мене до матусі.
— Добре, дитинко, — я посміхнулась.
— Я принцеса, — ображено присадила мене Іол, та відразу ж ніби вибачилась, — але ти ж калтокійка і не моя піддана, тому тобі можна мне так називати.
— Тоді я маю надію, вас не образить те, що до матусі вас відвезе мій брат?
Вона здивовано подивилась спочатку на мене, потім на Гела:
— Але ж хіба можна довірити мою безпеку чоловікові?
— Він також калтокіець, а не інотець, — пояснила я. Чомусь мені було аж моторошно від цієi дорослості в малій дитині.
— Добре, я довіряю вашому рішенню, — вона зітхнула, змиряючись, і доповнила, — я дуже хочу до мами і сестрички. А ви знаєте, що мене вивіз Дайкеро?
Я кивнула головою. Звичайно, знаємо.
— Він пообіцяв прогулянку… обманув мене.
У ту мить я вперше захотіла убити Дайкеро.
Гел мав вивезти принцесу, а я залишалась на базі, тут були наші хлопці, iх потрібно звільнити. І Летос я вже викликала.
— Ти залишаєш ii тут саму зі мною? — здивовано запитував вожак.
— Так, — відповів Гел, — вибач.
— За що? — здивувався юнак.
— За те, що залишаю ii тут, — сказав Гел і посміхнувся.
— Я тебе не розумію, — хлопець подивився на Гела, як на божевільного.
Маленька Іол сіла на гравітатор попереду Гела, вхопилася за руль. Вона досить серйозно попереджала мого брата:
— Тільки уважніше, будь ласка. Я знаю, які чоловіки бувають роззяви.
Гел тільки посміхнувся і плавно зрушив гравітатор з місця.
Я подивилась йому в слід, а тоді повернулась до вожака:
— Як тебе звати?
— Юреди Ороног, — відповів він.
— А якось коротше…
— Юре.
— Юре, покажіть мені, де утримують аджарів.
— А чому на ви? Ти мені подобаєшся, ти гарна, — він посміхався, як досвідчений спокусник.
— Ти мені теж подобаєшся, але не так, як ти хотів би.
— Отакоi, ми залишились тут у двох, твій супутник тебе тут покинув, а ти мене відштовхуєш, вважаєш, що я не підхожу для тебе, не те походження? А може — я принц-вигнанець?
— Взагалі, я набагато старша за тебе, і до того ж заміжня, — відповіла, я відштовхуючи його руки.
— У тебе є чоловік? — розчаровано запитав хлопець і відразу відступив. Напевне, йому хтось вклав поняття про вірність у шлюбі.
— Так, — стверджувала я.
— А хто твій чоловік? Також перевертень? — ця дитяча і безпосередня цікавість…
— Так. Дракон, — добивала я малого.
— Може й збрехала, але гарно, — він посміхнувся, я бачила, що не повірив, але як усі діти, казки любив, — Добре, йдемо, я проведу тебе до твоiх аджарів.
— Чому ви iх не випустили? — запитала я у малого перевертня.
— Ми не самовбивці, - скупо і сумно посміхнувся він.
— А нас не злякались, — здивувалась я цій дитячій алогічності.
— Ви якісь не такі страшні, - простодушно відповів він, та помислив і сам здивувався: — Хоча дивно, ви страшніші, ніж вони, просто коли iх привезли, вони так кидались на всіх, що ми побоялись. Надіюсь, вони на тебе не кинуться… якісь скажені.
Летос викликав космічний патруль. А я витягала з герметичноi камери своiх аджарів, вони, перевтілені у звірів, напевне, надто довго тримали оборону, бо коли побачили мене, дуже зраділи. Але, тільки впевнившись, що я то я, повернули собі людську подобу. Два здорованя-безсмертних: халкеєць і леліт, один смаглявий, рудий, другий білошкірий зі світло-жовтим волоссям. З радості ледь не задушили мене в обіймах. Юре аж відскочив до протилежноi стіни, коли вони вискочили зі своєi камери, а потім ладен був мене захищати, не розумів він, керуючись досвідом свого короткого життя лабораторного невільника, проявів братніх почуттів, обіймів і веселих жартів.
Саме тоді закінчилось пальне у генераторі бази і замість яскравих сучасних ламп увімкнулися затишні блідо-жовті, наче «сонечко» у тіні. На цьому тедролі ще була енергія, а крім цього, тут було щось незвично живе, споглядаюче, спостерігаюче, присутнє, розумне, але не людське… От що не давало мені спокою, я тут була під чиiмось наглядом, ніби на долоні когось незвичного, таємничого.
Діти-перевертні втратили до усіх нас цікавість, (у iхньому житті були подіi і цікавіші), і розійшлися по своiм справам — гратися, спати, iсти. Поряд залишився тільки вожак, він настирливо ходив за мною, наче приблудний пес. Торкнувся моєi руки і несподівано пошепки запитав:
— Ти хочеш з ним поговорити?
— З ким? — здивувалась я.
— З моiм перетворювачем.
У його голосі була така ненависть, що я відчула на потилиці подих морозного вітру.
— Ти надієшся, що я його вб'ю?
Він кивнув головою, а очі променіли надією помсти.
— А якщо я не буду його вбивати?
— То хоч би відправ його туди, де він нікого не буде мучити.
Ніколи я не зможу бути байдужою до страждань. І навіщо мені цей вчений-маг? Залишити його б тут, до скону, серед ненависті творінь…
Маг сидів за великим мармуровим столом, схиливши голову. Витончена рука з довгими тонкими пальцями музиканта підтримувала високе чоло. Сиве волосся, зібране у довгу косу, світлий одяг, і кров на рукаві. Почув, що двері відчинилися, повільно повернув голову, подивився уважно, підвівся здивовано, з придихом промовив:
— Тейл…
Я не заперечувала, підійшла до нього, він вивчав мене, як рідкісну тварину, цього типа я зацікавила тільки як об'єкт. Небезпечно потрапити до такого фаната у ролі лабораторного пацюка, у нього немає співчуття, почуттів, людяності. Особливо до таких цікавих екземплярів, як я.
— Навіщо вам ці експерименти з перевертнями? — запитала я.
Він не відразу зрозумів про що я питаю, а коли зрозумів, ого, очі запалали фанатичною відданістю справі:
— Якщо ми зможемо відтворити у звичайній людині здатність до перевтілення, і корегувати форму, ми будемо контролювати природу цього явища.
— Навіщо?
— Аби створити перевертнів, потрібних і підкорених нам, і не дозволити iм народжуватися вільно, як то було раніше. Ми мусимо зробити світ безпечним для людськості.
— Хіба народжені звіролюди небезпечні?
— Вони вільнодумці, iх використовують для зла.
— А ваші творіння хіба не вільнодумці? Чи не вони зачинили вас тут, аби ви більше не завдавали iм болю?
— Так, це моя помилка, я мушу у майбутньому розібратися у цьому, треба починати перевтілення ще у утробі матерів.
Я подивилась на Юре, розвела руками… Він мене не зрозумів, звичайно, малий перевертень бажав справедливості, а ще більше бажав, аби цей бездушний вчений зрозумів, що накоiв… Вчений не розумів, і не зрозуміє, бо впевнений у своiй правоті. А може, Юре чекав, що я розірву вченому горлянку? Та я сьогодні не хочу вбивати, я по іншому вирішила долю цього фанатика, буде він вирощувати рослинки на віддаленій фермерській планеті серед колег-злочинців, буде думати над тим, де помилився, і шукати способу утекти:
— Ви будете мати час на роздуми явища вільнодумства у ваших піддослідних, — закінчила я уголос свою думку.
Він мовчки спантеличено дивися на мене, і тільки коли я вийшла, зачинивши за собою двері, закричав:
— Ти дурна, темна тварюко! Я геніальний вчений!..
Юре зачинив ще одні герметичні двері лабораторіi, і самовихваляння вченого більше не досягало наших вух.
В очах хлопця тремтіли сльози образи і розчарування.
У коридорі вже чулися кроки космічних черевиків, прилетів патруль. Діти-перевертні побачивши військових, щезли в глибинах старого тедрола. Я замислилась над тим, що робити з цими дітьми, адже залишати iх тут не можна, а як вмовити iх, недовірливих, зібратись і сісти на корабель?