Подарунок для Аяти - Марковская Алла Анатольевна. Страница 13

Пастки не було, люк був відчинений, я вимкнула двигун і зіскочила на землю і ми увійшли до тієi бази.

Коридор, ще коридор, наступний коридор, поворот, знову коридор: я зрозуміла, що знаходимось ми не у кораблі, а на гігантському стародавньому тедролі. Бо зараз не будують космічних баз у формі диску. Стіни у перших коридорах навіть пофарбовані, та іржа проступила крізь фарбу безформними плямами, вентиляція працювала, але опалення ні, апарати мікроклімату, напевне, давно розсипались на порох. Під ногами іноді бігали маленькі ящери. А ще щурі, досить великі, напевне, потомки тих щурів, які жили на цій базі, коли вона ще була у космосі.

Несподівано увімкнулися лампи, і ми побачили перед собою юрбу, чи то зграю страховиськ: різного кольору, розміру, статі, виду, одні схожі на облізлих котів, інші — на лишайних собак. Попереду зграi був досить великий звір (десь метр п'ятдесят у холці) з могутніми м'язами, великою головою і обдертими вухами. Сіра попеляста шерстюка росла тільки на животі, голові і лапах, а його світлі, майже прозорі очі не мигаючи дивились на нас.

— Ви хто? — запитав великий звір.

— Туристи… — відповів Гел.

Звір загавкав, і зграя вибухнула гавкотом, нявчанням, аж стіни здригалися від такого страхітливого сміху. Та вожак мотнув щурячим хвостом і знову настала тиша. Вожак тицьнув жовтим кігтем у Гела:

— Ти супроводжував головну тітку цієi планети, і вбив тих ідіотів, що на неi напали, — потім він подивився на мене, посміхнувся, — а тебе я побачив тільки біля поселення тих просвітлених дурнів.

Я із здивуванням і захватом подивилась на Гела, він у відповідь криво посміхнувся мені і розвів руками:

— Відвертість за відвертість… Де донька головноi тітки та чужі перевертні? І взагалі, що тут відбувається?

— Ми вбили охорону нашоi бази і половину тих клятих вчених, коли солдати полетіли атакувати поселення просвітлених дурнів. Вбили наших очманілих братів, які захищали виродків вчених, і вас вб'ємо… — лагідним голосом відповів вожак зграi.

«О Всесвіт! — подумала я, — Та це ж діти, спотворені діти! І ці діти граються у дорослих, так, як iх навчили безжалісні кати».

— Цікаво дізнатись, за що? — спокійно запитав Гел.

— Не за що, а тому, — відповів вожак, — тому, що ви не кращі за тих, хто привіз нас сюди, тому, що ми не хочемо, аби нас вбили солдати. Ми потвори, та як і ви — хочемо жити. Якщо більше нема де, то тут, у спокоi. Ви великі звірі, та нас багато, а зброi у вас нема. Безглуздо… У вас немає зброi…

І знову загавкали, занявчали, закричали, сміючись.

— Якщо я пообіцяю, що вас вивезуть звідси, поселять на повному державному пансіоні, будуть лікувати і піклуватися, і за вашим бажанням — навчати.

— Нам уже пообіцяли і житло, і iжу, і ліки, і навчання, і майбутнє, а привезли сюди.

І знову зграя закричала, загавкала, занявчала — обурено.

«Невже доведеться битися з ними усіма? — запитувала я у себе. — Дійсно безглуздя… Діти ж».

— Ви всі з бездомних?

— Не всі, деякі з бідних родин, вважали, що обдаровані, і iдуть до спеціальноi школи, — відповів вожак, криво посміхаючись.

«Добре, що він говорить, — думала я, — поки говорить, будемо говорити».

— А якщо я пообіцяю, що коли ми заберемо малу принцесу і двох наших солдат, ніхто ніколи не почує про вас?

— Звичайно, ви нас знищите і ніхто ніколи про нас не почує, - пожартував вожак, зграя знову загавкала, загарчала, але вожак помахом хвоста припинив той лемент, і запитав, — А ти хто? Як звір ти дуже великий. Ти калтокієць? Аджар? Бо тих, що сидять у клітці, ті вчені-виродки називали калтокійцями.

— Калтокієць. Командир корабля.

— А вона? — вожак тицьнув кігтем у мене, ніби великий пес хотів лапу подати.

— Штурман, — відповів Гел.

За спиною вожака повторяли пошепки одне лише слова: «Коло, коло… коло», попелястий прислухався до того шепоту, повертаючи одне рване вухо назад, дитяча посмішка з'явилася на його звіриній морді:

— Якщо ти калтокіець, доведи: вийди зі мною на коло. Переможеш — забирай дитину великоi тітки і своiх аджарів, програєш — ми тебе вб'ємо, а твоя Штурман залишиться зі мною.

У мене щелепа відвисла від його нахабства.

Гел провів долонями по своєму обличчі, затримавши пальці на підборідді, так він завжди реагував на подібні дикі пропозиціi:

— Інакше ніяк?

— Ти що, злякався? Калтокійцю, — підбурював вожак.

— Та не дуже… Коло, так коло. Веди, якщо вже так хочеш.

Знову всі загавкали, закричали, занявчали і поперли зграєю кудись углиб староi розбитоi бази. Вожак йшов поряд з нами, ніби ми були давніми друзями. Діти… граються… а про безпеку не думають. Та сьогодні нам потрібно зіграти чесно. Бо iх тут, тих дітей з іклами і кігтями, занадто багато.

Я зрозуміла, що вони називали колом. Це майданчик на шестиграннику бази. Шестигранником на таких базах називали пустоти — ребра жорсткості, які укріплювали всю конструкцію гігантського диску. Так вона ставала меш вразливою до вібрацій, як зовнішніх, так і внутрішніх.

Коли база ще була житлом і місцем праці для багатьох людей, коли ця база мала свою орбіту у великому космосі, тоді і дуже давно на балконах шестигранника були рослини і маленькі водоспади, працювали невеличкі магазини с усілякими дрібницями, ресторани, бари. Тоді у ті давні часи жителі бази гуляли по цих балконах як по парку у вільний час, та відпочивали, сидячи на лавочках, милуючись об'ємними краєвидами на настінних екранах.

Сьогодні тут холодно і темно, а майданчик у центрі велетенськоi шахти, що залишився без огорожі, став місцем поєдинків для створених безумними вченими перевертнів. До Кола йшли тоненькі містки, прилаштовані до товстезних тросів. Коло-майданчик було чорне від крові.

Коли я ступила на місток, мене зупинила дівчина, схожа на велику руду лисицю, пояснила, що коло — то священне місце для поєдинків. Зупинила обережно і навіть лагідно, ніби я вже була дівчиною iх вожака, а інша зачепила волохатим боком, боляче вдаривши хвостом, ніби хотіла скинути у прірву шестигранника. Вони поводяться і як діти, і як звірі одночасно.

На коло-майданчик вожак і Гел вийшли вдвох, iх ніхто не супроводжував. Назвавшись капітаном, Гел став для зграi вожаком могутніх аджарів, а вожаки вирішують справи сам на сам.

Тільки-но Гел ступив на майданчик, як вожак стрибнув на нього, та не спіймав. Гел миттєво перевтілився у звіра. І його супротивник на мить застиг ніби скульптура сюрреаліста: зблизька чужий виявився ще більшим, ніж здавалося здалеку, під час спостережень. Та не був би цей юний перевертень вожаком такоi зграi, опанував себе і стрибнув на чужинця. Не спіймав, загавкав:

— Бийся! Не відступай! — і знову стрибнув.

І на цей раз Гел його упіймав на льоту та приклав до залізноi підлоги лише в пів сили. Юний вожак на мить втратив свідомість. Отямився, підвівся, хитаючись на лапах, трусонув головою. Гел чекав.

— І що? Хочеш, аби я визнав тебе сильнішим? — з слабкою посмішкою запитав звір.

— Я хочу забрати дитину, в'язнів і піти… — відповів Гел.

— Немає у тобі духу суперництва, капітане калтокійців. Добре, хай буде як ти хочеш, — відповів вожак і повільно перевтілився у людину. Я бачила, як йому боляче, та, напевне, він звик терпіти ту біль. Вожак виявився блідим, довгим, сухоребрим хлопцем шістнадцяти-сімнадцяти років, з гарним, ніби дівочим обличчям і великими зеленими сумними очима. Волосся рідке, брудне, обскубане по плечі.

Зграя також поступово перетворювалась у людей. Страшне видовище, навіть мені у той момент закортіло заплющити очі, аби того не бачити. Та не посміла виказати неповагу до страждань цих бідних створінь.

Принцеса Іол гралася у коридорі зі своiми ровесниками. Діти бігали, верещали, билися, як усі нормальні десятирічні діти. Коли ми прийшли, малі бешкетники зупинилися і дивились на нас, зацікавлено та безстрашно.

— Ми за вами, принцесо, — почала я, — нас прислала ваша мати.

Іол вийшла з гурту дітей, погляд у неi був серйозний, як у дорослоi, вона запитала не по дитячому: