Славка - Ткачук Галина. Страница 12
Дурний! Біг сюди!
Ногою став на наші двері, зачепився, впав на них спиною і завалився просто у нору, зідравши дошкою шкіру на Лілиній щоці.
Вона зашипіла.
Хлопець лежав на моїх ногах між уламків дошки і мовчав.
— Тихо, Ліль, — кажу, — по-моєму, хтось сюди іде.
— А ну їх! Всіх! — із цими словами вона виштовхнула хлопця з нори. Він сповз спиною по пагорбу і ліг внизу. Очі тримав закриті.
— Чого він?
— Щось не те.
— Я збігаю по дорослих!
— Ні!
— Чого?!
— Треба завжди бути удвох!
— Ліль, я збігаю!
— Будь тут! А ти — відкрий очі!
Ліля сіла біля хлопця і потерла своїми брудними пальцями його повіки.
Очі відкрилися.
— Ну і все. Вставай — і давай звідси!
Хлопець встав і закульгав від нас, але швидко сів.
Ліля потерла зап’ястком свою роздерту щоку і розмазала кров усюди.
— Він не може іти! Ліль, я покличу когось.
— Покликати завжди встигнемо. Зажди. Вилізь із нори.
Я вилізла. За мною звідти Ліля викинула обидва сидіння від стільців. Під ними була велика дошка — дерев’яні двері, обламані знизу. Сирі і погані.
— Лягай на них! — Ліля смикнула хлопця за плече.
Той ліг.
— Славко, знаєш морські вузли?
— Я знаю свій вузол.
— Прив’яжи його до дошки оцим, — вона дістала із кишені і простягла мені свою скакалку із однією ручкою. Я прив’язала нею хлопця, і ця єдина синя скакалчина ручка стирчала у в’язня з боку, ніби відросток.
Хлопець мовчав.
— Тобі не душить?
Хлопець закрив очі.
— Ліль, чого він мовчить?
— На ньому закляття моєї здертої шкіри. І моїх брудних пальців на повіках.
— І моєї розлюченості.
Ліля кивнула.
Позакидала весь скарб назад у нору.
Яма виглядала нікчемною, її краї завалилися, всередині було повно землі. Закрити її тепер було нічим.
— Пішли додому!
Ліля взяла хлопця за ногу.
— Бери за другу. Та не тут! Тут у нього пошкодження. Бери вище. Потягли.
Ми обійшли пагорб. На квітництві не було нікого.
По земляній стежці ми потягли цього випадкового хлопця до дев’ятиповерхівок.
Раптом термін закляття закінчився, і лежень скрикнув:
— Ей!
Ми розсердилися і розвернулися.
Ні, цей мовчав.
Я нахилилася і штовхнула зап’ястком його підборіддя. Хлопець заснув.
Із посадки вийшов Заяча Губа, котрий живе на Полярній, і все сидить у дворі, і грає із хлопцями, хоча вже років сім одружений і має дочку.
— Дівчата, що з ним?
— Нічого!
Губа підбіг і поклав мізинця хлопцеві під носа.
— Дихає!.. Що ви з ним робите?
— Катаємо!
Губа смикнув за синю скакалчину ручку і розв’язав вузла.
— Що ти робиш?!!
— Зачекайте.
Він перев’язав скакалку так, що лишився довгий хвіст, який тягся від хлопцевого пупа і закінчувався синьою ручкою у Губи в руці.
Почало темніти.
Дядько став між нами.
— Я вам допоможу. Пішли.
Із його допомогою тяганина пішла значно швидше. Ми йшли скоріше і скоріше — і ось вже бігли, ніби взимку, катаючи когось на санках. Заяча Губа розреготавсь, але швидко закашлявсь:
— Треба покурити.
Уже зовсім стемніло. Губа чиркнув сірником, закурив і кинув сірник долі. Спалахнула якась газета. Губа присів біля вогню. Я сіла на землю і відчула під собою велику гілку, розламала її і кинула у вогонь. Ліля пішла у темряву і за три хвилини повернулася зі жмутом патиків.
Губа допалив цигарку на дві треті й забичкував її собі у кишеню сорочки.
Хлопець розв’язався сам і закульгав у ніч.
— Сьогодні було сьоме липня, — сказав Губа. — Можливо, цей день — день народження Іоанна Предтечі?
— Я не знаю, але зараз осінь, а Іоанна Предтечі — це на Купала, — сказала Ліля.
Губа витер долонею рота.
— Скажи краще, — сказала Ліля, — чому ти одружений, але ходиш по вечорах по всяких полях, по квітництвах?
— Ні, ні! — згадала я, — скажи краще, що у тебе із губою! Я пам’ятаю часи, коли твоє лице було ціле.
— Я теж пам’ятаю різні славетні часи, — сказав Губа, — дуже різні.
Він підсунувся до вогнища, і підняв свою губу, і показав, яка вона страшнюча знизу.
— Було це на Усікновення глави святого Іоанна Хрестителя одинадцятого вересня, біля темної річки у Києві.
Ми побились із Квіткою на площі перед Михайлівським Золотоверхим, і звідти я збіг до Дніпра на бетонну набережну.
Я ледве волік ноги, перекинув пластикову пляшку із гнилою водою, і весь берег засмердівся.
Я пішов уздовж ріки. Мене лихоманило і виснажувала втома.
Коли довго ідеш, є велика омана. Така, ніби коли сядеш — стане легше.
Але сідаєш — і так само, тільки хилить на сон.
Я зняв капці й поклав поруч себе на сходині.
У моєму роті все точно пересохло, так само і в голові. Усе навколо було — тільки цей величезний Київ.
Кажу ж, все всередині зсохлось і, либонь, навіть серце моє все тоді висохло — я підповз до темної річки, щоб попити з неї.
Та хтось ходив там, хтось дивився на мене.
І він мечем розсік мені верхню губу, щоб я не міг напитися з темної річки.
Тоді вся моя сорочка залилася кров’ю і я заплакав.
«Це темне твоє серце просило річкової води, — сказав він, — але тримайся і пильнуй. І серце твоє — це не ти.
Тебе просто оточили усім, і темні твої очі розбіглися хто куди.
Тебе, бідного, оточили всім, і ти не бачиш нічого, і очі твої розбіглися.
Хочеш, я теж оточу тебе всім?
Можливо, тоді ти повіриш. Можливо, тоді відіп’єш із цієї чаші, із цієї річки.»
І він зачерпнув води долонею у темряві, і приклав до моєї губи, і притис. І вода не тікала, бо вода була сніг.
І сніг розтав від моєї губи і від його долоні, і тоді все оточило було мене.
Увесь світ обійшов був колом мене.
Я бачив усе біля темної річки у Києві, і я не знаю цьому імені.
Бо я ж не бачив, із ким розмовляв тоді, хто усік мою губу, хто розгадав моє темне серце.
Я почав тікати звідти і зачепив ногою великого глека, і той покотився і впав у річку, а я побіг, побіг угору. А кров із губи вже не йшла. Кров моя лишалася зі мною.
У місті було значно тепліше.
На вулиці Сагайдачного зустріла була мене дівка моя Соломія.
«Послухай, ти ідеш босий і губа твоя розсічена! І вбрання твоє залите смолою, і весь вид твій страшний, а в кутикові рота лежить сніг.»
«Послухай, дівко, тримайся подалі від свого чорного і моєго чорного сердець. Бо весь світ, кажу тобі, щойно обійшов був мене. І я скажу, яка смерть від твого чорного серця чекатиме на тебе. Не пройде і півроку, як ти переходитимеш річку по льоду як по суху. І провалишся під лід у саме серце річки. І тільки голова лишиться на поверхні. І ногами у крижаній воді ти танцюватимеш так само, як танцюватимеш сьогодні, якщо не послухаєшся мене. І гострий лід усіче главу твою, як розсік був щойно губу мою. Сходи до річки. Там сидить дехто, усе ще чекає на тебе.»
ЙОНА
Я знаю цю рибину, у череві якої давно пребув праведний Йона.
Цю рибину.
Велику, банькату, утемрявну.
Боки її були обкусані, рухи повільні, очі окремі.
Довкола неї — глибини і темні плями. Сама була темна, срібна, сама відкривала та закривала рота, сама пливла у кожен бік.
Поки Йона був на кораблі, коли почалася буря, поки тягли жеребки, — риба плавала при самому дні, а очі її були такими ж її, а кістки її — прозорими і гострими її.
Але Йона стрибнув із корабля у море.
Але ніби чиясь шестиперста ніжна долоня торкнулася рибиних нутрощів.
Вона спинилася і повільно попливла вгору, куди раніше ані вода, ані навколишній світ не пускали. Рибина вперше почула про любов.
Це звелів Господь поглинути Йону; і був Йона в рибиному череві три дні й три ночі.
І молився Йона Господу Богові своєму із її черева.
І чула своїми м’якими вологими нутрощами рибина молитву Йонину, сильну молитву Йонину, бо вперше в житті чула молитву зі своєї утроби.