Хліб із хрящами - Бриних Михайло. Страница 20

— Ти чула, що Дя-дятел розказував?! Там уже з-зняли один кліп, бляха, лю-лю-лю-людну сокирою з-зарубали!

Усі замовкли, хоча ідею кліпу вони обговорювали вже кілька разів. І хоч що би там верзла Ізіда, в одному вона не помилялася: кращого піару годі й шукати.

— Я знаю, як туди можна доїхати, — сказав Вася. — Та й із Дятлом було б прикольно познайомитися. Може, він нашу демку на своє радіо візьме.

— А про камеру я прямо зараз домовлюсь! — зраділа Ізіда.

Сатурнум лише знизав плечима. Щось підказувало йому, що план антихристового походу не скасовується — просто в нього вносяться незначні корективи.

Розділ 13.

Хліб

Віталій не зміг видзвонити Чвалова ні ввечері, ні зранку наступного дня. Секретарка, яка напередодні чемно відповідала, що Іван Петрович зателефонує, щойно звільниться, по обіді теж перестала брати слухавку.

Замість традиційного ранкового планування Шкурян тільки обвів своїх працівників тяжким, злегка каламутним поглядом, спробував закурити — й відразу ж загасив цигарку. Кузьма чомусь згадав запотілу пляшку горілки в своїй морозилці й подумав, що і шеф учора зазирав до свого холодильника. Вся різниця — у їхньому виборі.

— Значить так... Ці курви вирішили заховати голови в пісок, — прохрипів Віталій. — Ніби це все тільки наші проблеми.

Він подивився на Кузьму.

— Тому... Якщо протягом найближчих трьох годин ніхто не вийде на контакт... Поїдемо туди. Будемо брать завод приступом, сука. Я з них усі кишки витрушу... — Віталій знайшов нарешті в одній із шухляд пляшку мінеральної води.

— Кал, ти за рульом.

— Ну?

— Шо ну? Ти рєзіну поміняв? Зима надворі!

* * *

По дорозі до заводу Віталій двічі набирав директора, хоча прекрасно знав, що ніхто не відповість. Просто за ці дні він збагатився ще однією шкідливою звичкою. Ось і сьогодні: десятки дзвінків та мейлів — намарно.

Кузьма, напівлежачи на задньому сидінні, теж втупився в телефон — грав у "Тетріс".

Двічі — й щоразу вже на восьмому рівні — йому псував гру Єгор, який кричав у слухавку, що засудить всіх: і завод, і "Лінію Шолє", і цього сільського придурка, а з селом зробить те, до чого не додумалися монголо-татари. Він із самого ранку був п'яний у дим.

Кузьма покірно вислуховував його ескапади, радив заспокоїтися, хоча ці дзвінки його теж добряче нервували. Але тільки тому, що змушували починати гру спочатку, з нульового рівня.

— А що міліція каже? — Кал завжди цікавився діями слідчих органів.

— Нічого не каже. Опитали свідків, загребли цього бєшеного, — і адью. А що вони можуть сказати? — Віталій ковтнув мінералки. — В кожному селі живуть такі дурачки. Ніхто ж не знає, що там у їхніх головах робиться. Побачив страшидло — і перемкнуло.

— А те, що він про мертвих казав?

— Да воно ж малахольне, яка різниця, що він там молов?

— Та цікаво просто. А раптом воно щось значить.

— Ти про що?

Кал кивнув на заднє сидіння:

— Ну, Кузьма ж розказував, що коли той Василько накинувся на Зінченка, то кілька разів прокричав: "Сам собі хліб, сам собі хліб!"

— І що?

— Звідки ж я знаю?

* * *

На заводі їх ніхто не чекав. Попри те, що ворота були відчинені.

— Так, де там твій друг? — запитав Віталій.

Кал висунув голову з машини, роззирнувся.

— Я вже й сам починаю переживати, куди це Коля пропав.

— Хто такий Коля? — поцікавився Кузьма.

— Охоронець.

Машину залишили біля входу. На прохідній перелізли через заблоковану вертушку. Двері в сторожці були відчинені. Кал зазирнув усередину й присвиснув:

— Дивно.

— Що там таке, Шерлок? — підійшов Кузьма.

— Пластиліновий ведмедик. Минулого разу він стояв на вікні. А тепер — сам дивись.

Те, що залишилося від ведмедика, було відбитком ноги в пластиліні. Босої ноги.

Крім перекинутого стільця й розчавленого ведмедика на підлозі, більше нічого цікавого в сторожці вони не побачили. Кал затримався біля стінки, де висів графік чергувань, щось мугикнув собі під носа, проте нічого не сказав.

Від прохідної до головного корпусу вела майбутня алея — забетонована доріжка, обабіч якої зеленіли півметрові ялини.

— У них сьогодні знову вихідний чи як це розуміти? — Віталій, уже на автопілоті, набирав телефон приймальні.

Потрапити до кабінету директора їм так і не вдалося.

Ліфт не працював, а двері на сходовий майданчик були замкнені.

— Що ж, давайте влаштуємо собі хоч якусь екскурсію заводом, — підсумував Віталій. — Зрештою, це треба було зробити раніше.

Всі приміщення на першому поверсі виявились або замкнені, або ж порожні. За винятком відділу кадрів, де Кал знову сказав:

— Дивно.

На перший погляд,усе було на своїх місцях. Великий стіл при вікні, очевидно, належав начальнику відділу: ближче до лівого краю рівненьким стовпчиком були складені особові справи працівників. Праворуч — письмовий набір, відривний календар та інші аксесуари сумлінного бюрократа.

— Кажи вже, що тобі тут "дивно", — і валимо далі, — не витримав тривалої паузи Віталій.

— Ґрати на вікні.

— І що? Нормальні ґрати. Не виламані, навіть ніде не пошкоджені, — придивлявся Віталій. — Чи тебе дивує, що на заводі вікна першого поверху заґратовані?

— Дивує. Бо минулого разу їх не було.

Кузьма запропонував оглянути інші будівлі. Зрештою, їх було не так і багато. В заводському дворі шугав вітер, час од часу дзвінко деренчала якась відірвана бляха, — улюблений музичний інструмент усіх вітрів світу та послідовників Тома Вейтса. Кал швидко знайшов, звідки лунали ці литаври: це був лист обшивки на стіні одного зі складів, єдиного, який більше нагадував сарай, ніж бункер.

— Це ж у цій конюшні нам пропонували відео знімати? — запитав Віталій.

— Здається, — відповів Кузьма. — Зайдемо?

Захисні ролети були підняті до половини. Всередині панувала напівтемрява.

— Наче все так, як і було, — кивнув головою Кузьма. — Конюшня та й годі.

— І це теж було? — Кал показував на бічну стіну.

Кузьма похитав головою. Він хоч і не міг похвалитися такою ж спостережливістю, як Кал, проте був переконаний, що цього напису не було.

На стіні метровими чорними літерами було написане одне-єдине слово: ХЛІБ.

— Хліб — усьому голова, — повільно прохрипів Віталій і прокашлявся.

Кал підійшов ближче, щоб краще роздивитися напис.

— Якщо зараз знову скажеш своє "дивно" — приб'ю, — попередив Віталій.

Відтак протягом хвилини чути було тільки бляшане скреготіння.

— А давайте заїдемо до баби Ніни, — раптом запропонував Кузьма. — Ну, до моєї сусідки. Принаймні будемо знати останні новини.

* * *

— Радіо Живих Мерців — перше в Україні радикальне сільське радіо! З вами ді-джей Дятел і прямий репортаж кінця світу з села Міцне, що на Київщині. Попри те, що я не полишаю надовго своєї радіостудії, кожен день додає нам із вами дедалі більше незрозумілих і зловісних подій. Почну з того, що сьогодні вранці приперся власник приміщення, в якому обладнана наша мобільна радіостанція, й попросив забратися звідси протягом 24 годин. Цей собака жіночої статі зіпсував мені настрій із самого ранку, тому в нашому першому випуску — тільки погані новини. І поки я буду думати, куди мені подітися з цього підводного човна разом зі своїм ефірним барахлом, і де шукати в цьому переляканому селі ще якийсь гараж, пропоную послухати вам тематичну композицію. Група "Металліка", "Кіл зем ол". Після чого ще буде "Дай, мазафака" моїх улюбленців "Сіх Фіт Андер", і ми повернемося до новин про апокаліпсис.

* * *