Урізька готика - Пагутяк Галина. Страница 7

…За ніч Орися змінилася, пожовкла і стала ще мізернішою [79]. Орко сидів на лавці, впавши від утоми в якесь отупіння. Ніхто не заводив [80]. Бо не приходили свіжі люди, і вуйко Митро вернувся до Нагуєвич. Татове місце було порожнє. Мусив подбати про похорон, й з лиця йому зійшла чорнота. Усім наче стало байдуже до Орисі: берегли сили для похорону. Тому Орко, попри всі зміни, що зазнало тіло за два дні, не відпускав від себе жаль, громадив усередині й чекав, коли священик прийде на останній парастас. Надворі було темно від дощу. Коли жінки заспівали, те, що назбиралося, почало ворушитися і скубати за серце.

Хлопець всотував у себе ці прості й зрозумілі слова, заплющив очі, аби цілком віддатися тужній мелодії, навіть не почув, як біля нього сів тато, мокрий від дощу, війнувши запахом зле випраної сорочки. Петро щось хотів його спитати, але син був далеко від нього, ніби не Орко. На катафалку лежала істота, зовсім не схожа на його Орисю, якій він ще позавчора розчісував біленьке волоссячко, а вона терпіла, хоч, певно, боліло. Як померла Марія, Орко був просто настрашений, і навіть не плакав, а Орися сиділа коло мами, перекладала образочки й щось тихо говорила сама до себе. Збоку виглядало так, ніби вони обоє з мамою бесідують. Він згадав той рух, яким дитина подавала картку мертвій мамі, і щось аж хруснуло в його голові. Петро закусив губу, аби ніхто не помітив. Утім, за вчора й за нині всі вже встигли надивитися на нього, Орисю й Орка. Декому вони присняться вночі, і буде про що розказати: такі сни відхиляють двері до іншого світу.

Удень Петро пішов до стайні й виплакався добре Гривкові у шию. Стало легше. Вийшов надвір і стрінув єгомостя. Нахилився, щоб поцілувати руку, а той спитав:

— Як ся чуєш, Петре? А як твій малий?

Але Петро відвернувся, бо сльози знову почали його душити.

«А кажуть, що хлоп нечутливий, — подумав отець Антоній. — Чи то почуття вини, чи справді вони так любили сю маленьку дівчинку? Може, і те, і друге.»

Йому теж було неприємно, бо мав знайомого лікаря, котрий міг би подивитися Орисю. Але отець, зрештою, як казали тоді, належав до свого стану, й мусив не допускати фамільярності, не понижуватись до іншого стану й не заохочувати до свого. Бо з того нічого доброго не вийшло б. Культура не виростає на голому місці, а потребує праці кількох поколінь. Попри все те, священик ступив до хати трохи збентеженим. Його стосунок до Петра Безуб’яка був такий самий як, приміром, стосунок дідича до священика. На тім порядку трималася світобудова, де кожен мав власне місце й не потребував чужого. Про соціальний бунт, революцію отець Антоній мав лише приблизне уявлення, тому й боявся їх більше, ніж страшного суду. Зазвичай духовні особи вважають, що матимуть на ньому якісь пільги. Їм важко відмовитися від цієї думки, навіть виявити який-небудь сумнів. У єгомостя не бракло часу на роздуми і читання, хоча книжки купував нечасто, і щораз рідше вибирався до міста, Дрогобича чи Самбора. Чувся несвойо у чепурних панських покоях владики Інокентія. Йому більше подобались убогі монастирі, де все просто, де в садах, оточених розваленим муром, розкошують в густій траві старі яблінки, а по стінах в’ється дикий виноград, особливо гарний восени своїм пурпуровим листям. Коли все досконале, впорядковане, випещене, у ньому нічого не можна змінити. Попівський дім стояв у темному старому саду, посадженому ще дідом єгомостя, і отець Антоній не дав би зрізати жодної черешні, що з віком втрачала гілля і росла лише догори, а ягоди дрібнішали й дичавіли. Він не любив руйнувати, але й не будував нового, підправляючи те, що вважав за потрібне. Оскільки отець Антоній не любив змін, то чутливо реагував на небезпеку, хай навіть дуже далеку, і на чужих — незнайомців та гостей. І тим самим, не відаючи, уподібнився Урожу, тому темному старому організмові, що сам себе лікував, заривав у землю й оплакував. Увійшовши до хати, він поклав руку Оркові на плече і тихо спитав:

— Не будеш нині плакати?

Орко кивнув, що ні.

Отець Антоній подумав, як швидко в’яне у простих людях цвіт юності, і коли ламається голос у хлопця, грубшає душа і втрачається навіки краса, що мала би тривати вічно. Але не у всіх, ні. Орко довго відчував руку на плечі. Двоє людей, нагуєвицький багач і сам отець Антоній, звернули на нього увагу, тільки від вуйка Митра все стискалося всередині й завмирало, а від єгомостя йшло спокійне тепло. Він ще не розумів, що нині за нього змагаються дві сили, яких не повинно бути в тому світі, де панують сутінь, нужда й одвічна втома. Вважав це ознакою співчуття і вистояв парастас цілком спокійно, як по чужому небіжчику.

Уночі в хаті було зимно й неспокійно. Дяк читав псалтир, з якого ніхто не розумів ні слова, але цього потребувала душа, щоб могла приступити до вічного блаженства. Орко шкодував, що сестричка мусить бути тут, а не вже коло мами. Так буде й завтра. Люди кажуть, що душа мусить трохи побути на землі. Певно, Орися не може дочекатися, коли ангели заберуть її на небо.

Вважається, що небіжчика потрібно відпровадити, як годиться. Щось зроблять не так, і втримають його між людей, за що він може розгніватися. Це коли не покладуть до труни того, без чого небіжчик не обійдеться на тому світі. Тато кладе для Орисі образочки, трохи вже понищені, пару крейцарів, гребінець, писанку, аби інші діти на тому світі не дорікали, ніби не має нічого. Втішений, що про сестричку не забули, Орко засинає солодким сном, за спинами сусідів. Він став невидимий для них, розчинився у тій сумній ночі перед похороном, у якій більше втоми, ніж гострого болю втрати. Усе те відбувається з родичами небіжчика, і вони починають заповнювати порожнє місце іншим життям, дарма, що тіло, оточене шанобою і свічками, ще в хаті. І їм сняться гарні, віщі сни.

Утім, те, що приснилось Оркові тієї ночі, не було ні гарним, ні віщим. Він ніби йшов до школи, але чомусь повернув до панського дому, білого, доплеканого [81], з корчами руж на просторому подвір’ї. Брама була відчинена, проте він не насмілився туди увійти. У церкві озвався дзвін, ніби хотів його завернути. Хлопець знав, що пан дідич його кликав, і тому він тут. Але щось підказало йому, що вже запізно: пан щойно поїхав.

Чи можемо ми витлумачити цей сон за нього? Згідно теорії Фрейда, Орко прагнув змінити власне життя, перейшовши з-під однієї опіки під іншу, але не знав, як це зробити. Згідно ж учення Юнга, ворота означали вибір, ініціацію. Дім символізував розширення краєвиду, тобто світогляду, до чого хлопець не був готовий.

…Коли Орко прокинувся, був уже день. У хаті залишились тільки він, і Орися на катафалку. У цьому було щось страшне — сплячий хлопець і мертва дівчинка. Орко міг обізватись до сестрички, чия душа дивилась зараз на нього, але сама думка про таку можливість викликала в нього жах. Його заступив гострий жаль, як тільки хлопець згадав, що сьогодні Орисю віднесуть на цвинтар і закопають у землю.

Вікна позатулював сивий вранішній туман, з долівки тягнуло вогкістю. Орко був єдиною теплою субстанцією в нетопленій хаті, й ще більше скорцюбився під веретою, якою хтось укрив його вночі, заплющив очі. Боявся встати, порушити мить, що могла би з"явитись тільки у страшному сні. Щось тріснуло на всю хату і впало. Певно, глина відвалилась від повали [82], але до дверей було задалеко. Він знав, що мерці шкодять людям, бо самі вже не люди. Орко чув, як казала стара Петречиха, котра вмерла торік: «У мерців нема душі. Їхня душа на тому світі, і ними водить злий дух. Тому треба їх відганяти святим хрестом. То хіба подоба чоловіка, а не сам чоловік.» Орко вчепився обома руками в хрестик, що носив на шнурку, й почав затерплими губами мовити пацір [83], плутаючи від страху слова. Та наразі хтось увійшов до хати і перервав молитву.