Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич. Страница 21

— Але з ким?

— 3 нами. 3 ним і з ним. I з нею, з ковалевою матінкою. 3 тобою, хлопче. 3 Україною.

— Порушив-таки присягу, — сердито буркнула Явдоха.

— Яку присягу? — запитав Пилип.

— Переяславську, — сказав Михайлик.

— Порушив, сучого сина стерво! — і Мамай потяг з люльки, але вона, гаспидська, погасла, заярився, люто блимнув оком, а ми подумали: ніхто ж не чекав у цім сюжеті ні війни. ні крові, бо ж багнулась повість весела й легка, як же воно піде все тепер, коли, як і завше зненацька, грянула війна?

Щось дотепне й кумедне — на трагічному тлі чергової війни? Щось веселе в хвилину жалоби? Жарти — в травах, забризканих кров'ю?

Хай і так…

Саме так.

Тарас Григорович Шевченко говорив же колись про неприторенну вдачу своїх земляків, бо ж не можуть вони не прогаптувати порою й найсуворішу матерію бодай ледве помітним жартом: — Земляк мій часом, — мимоволі, звісно, і в потрясаючий фінал «Гамлета» абощо… вкине таке слівце, що й крізь сльози всміхнешся…

I оцей сміх крізь сльози — в горі, в лихолітті, сміх, що від нього легше дихати в лиху годину, легше боронитись від нападників, жарт і дотеп, і кепкування з ворога, і регіт, коли б'ють лихом об землю, коли й саме лихо сміється, завжди і всюди сміх: веселий і гіркий, добродушний чи їдовитий, але сміх, але жарт — навіть у горі, — і саме це на протязі століть ставало в житті України — чи не головною прикметою її національного характеру? — тож і тепер нам не буде, може, великого гріха — показати щось химерне, дотепне на трагічному тлі чергової війни, що початку її ми з вами не ждали в цю мить…

— Еге ж, — задумливо говорив Мамай французові, — кривоприсяжець-гетьман вирушив-таки проти народу.

— 3 яким же військом? — питав Пилип.

— 3 найманим, парубче.

— Хто ж там у нього?

— Крім українців, збитих з пантелику гидкою балаканиною, там і пани-ляшки з татарами, угри й серби з хорватами, німецьке рейтарство, що, як стара повія, продається кожному…

— Хто тільки добре платить… — додав француз, який уже й тоді чудово знав — що таке німецька вояччина.

Вони хутенько впоралися з кіньми.

Студений вітер подихнув зненацька, і стало зимно, а може, дрижаків хапали всі од напруження, що мирних людей охопило, як тільки спалахнув на дальній вежі вогонь небезпеки.

Коли прийшла пора рушати, Мамай спитав:

— Ти — небіж де-Боплана?

— Син його сестри.

— Рушаючи звідси в Париж, Боплан обіцяв повернутись на Вкраїну… років через три.

— А через два — помер.

Знявши свій шлик, Козак перехрестився, а щоб хто не вздрів супроти полум'я хвигури вологих його очей, Мамай хутенько підтягнув попругу і скочив на Добряна.

Кинулись на коней і всі інші.

Мамай сказав:

— Рушайте без мене. Поїду назад. Пильна справа.

— А де ж? — поспитала Явдоха.

— У гетьманському війську.

— Надовго?

— На одну ніч. А потім…

— А там вас не вб'ють? — стурбувався Михайлик, бо* не хотілося розлучатися з Козаком.

— А ти — куди ж? — посміхнувся Мамай.

— Ми — з мамою, — мовив Михайлик.

— Як ми, Козаче, й поспішали за тобою, — кивнула матінка. — До міста Мирослава.

— А ти? — спитав Козак француза.

— Супроти гетьмана, — сказав Пилип. — На Січ.

— До Січі, товариство, вам уже не добутись, — заперечив Мамай. — Схоплять однокрилівці.

Француз якось там по-своєму вилаявся. I спитав:

— Куди ж нам їхати?

— До Мирослава. Всі разом рушайте туди.

— А що там?

— Ті, хто не зрадив народу.

I додав задля самого тільки Сганареля:

— Там дівчина, що ти її шукаєш.

— Рушили! — хутко сказав Пилип. I поспитав у Козака Мамая: — Побачимось? У Мирославі?

— Будем живі, побачимось, — і Мамай з коня вклонився: — Прощавайте, панове-товариство!

I всі ці люди, як то буває в час війни, коли прощаються, не дуже й вірячи в майбутні зустрічі, всі почоломкались і обнялись

Поцілувавши руку ковалевій матінці і вже з коня не злазячи, Мамай сказав:

— Вам, ненько, в дорозі бути за отамана.

— Я ж — тільки стара жінка, голубе.

— Ви — мати. А мати ж на війні… — і попросив: — Доїхавши до Мирослава, тарпанів диких пустите на волю.

— Гаразд, — відповіла Явдоха.

— Найкраща путь проз річку Вовчі Води.

— Знаю. Прощавай!

I, обернувшись до Михайлика, до козаків, до вартових з хвигури, Явдоха наказала:

— Рушаймо!

Та, поки ще вони не рушили, Козак Мамай торкнув свого коня.

Довкола від полум'я на смоляних бочках видніло, як удень. Але Козак Мамай у ніч — шубовснув, як у море. I раптом зник.

45

Ось так він і зникав, коли йому було потрібно.

Але ж він був не дух безплотний, отже й таланило йому не раз у раз.

Коли його надвечір наступного дня схопили однокрилівські жовтожупанники, він з рук п'ятьох десятків гайдуків, звичайно, видертись не міг і опинився в казематі, в хурдизі, в холодній цюпі, за добрим десятком важких та кованих дверей.

Його продав Демид Пампушка-Купа-Стародупський.

Застуканий зненацька серед степу гетьманськими чатами, пан обозний, — а він досі був без штанів, бо ж не знайшов іще в степу свого голубого ридвана, де лишилась його Роксоланочка, — мирославський обозний зазнав чимало стиду й кепкувань від Однокрилових посіпак, а потім і від самого пана гетьмана, коли такого вельможного безштанька поставили йому перед очі.

Гордієві Пихатому, званому в народі Однокрилом, звісно, і на думку не спадало тоді, щоб отакий опецькуватий лисяк, що дістав од пана гетьмана чималий посаг за колишньою його ^коханкою, щоб отакий тюхтій та став одним із численних зазіхачів на булаву, що їх завжди було чимало на многостраждальній Україні.

Він поспішав до міста Мирослава, пан Пампушка-Стародупський, до стану Однокрилових ворогів, щоб звідти розпочати свої підступні умисли супроти гетьмана-кривоприсяжця: зрадник поспішав зрадити зрадника.

I ось тепер, ускочивши в лабети ясновельможного пана Однокрила, так би мовити, «родича» свого (через Роксоланочку), щоб піддобрити гетьмана, щоб відплатити й за вчорашню наругу Мамаєві, — за спаскуджене паленим пір'ям кадіння й за ганебно втрачені штани, — він виказав кривоприсяжцеві нашого Козака, бо щойно стрів його на околиці села Буряківки, де на ту ніч отаборився в поході гетьман.

Коли запорожця схопили, пан гетьман, зрадівши аж такому таланінню при самому початку війни, звелів мерщій укинути небезпечного ворога за грати й поставити навколо цюпи, крім варти звичайної, ще й десятків з десять німецьких рейтарів, бо він уже чував про всякі характерницькі штуки цього анахтемського Козака.

Гетьманові, правда, хотілось порішити осоружного запорожця негайно ж, але ясновельможний поклав собі до ранку трохи витверезитись, щоб уже на свіжу голову заходитись коло такого приємного діла, як страта богопротивного чаклуна і лобуряки, бо ж у Гордія Пихатого було чимало підстав — дихати на Козака Мамая чортом…

Велика ненавидь терзала душу гетьманові цілу ніч, а причин задля такої сили почуття у пана ясновельможного було аж-аж-аж.

Деякі причини були потаємні, і про них розповідати зараз трохи ще зарано.

А деякі були відомі всім, і, поки Мамай Козак ходив іще в живих, це применшувало славу владолюбного й справді-таки досить пихатого гетьмана.

Одного разу, приміром, — це було ще на Січі — в ту пору, коли нинішній гетьман ходив у генеральних писарях Війська Запорозького Низового, вони побилися з Мамаєм об заклад: хто кого переп'є.

Засіли вони в наметі в генерального писаря, поставили чималу куховку та й почали дудліж.

Уже й вечір минув, уже й ніч була о половині, а Мамай тільки й знав — міняти в шандалі свічку за свічкою та погейкувати на генерального, бач, писаря: ще коряк та ще коряк!

А перед самим світанням бачить наш Мамай, що Однокрил уже знемігся й заснув.

Аж голову схилив на свій писарський стіл, де каламарі, пера, печаті та всяка інша канцелярська справа ташувалась досить густо.