Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич. Страница 22

I Козак Мамай подумав:

«Прокинеться вранці оцей гемонський шляхтич (сучого сина стерво!) та й скаже січовому товариству, буцім перепив самого Мамая».

Ото й пішов Козак шукати свідків, а не знайшов, бо всі на Січі вже були в ту пору п'яні.

Тоді й узяв Мамай зі столу отого червоного шпанського воску, що з нього печатки прикладає генеральний писар до гетьманських універсалів чи й до листів султанові турецькому або королеві польському, та й на свічці той цупкий віск, що його ми звемо сургучем, розтопивши, приварив до столу великою печаттю Війська Запорозького обидва Однокрилові вуса, бо ж вони були тоді в нього довгі-предовгі.

Та й пішов собі спати, кудись до Дніпра, в очерети.

А щоб генеральний писар не обрубав собі вуса передчасно та не втік од прилюдного вранці глуму, Козак Мамай посадив над ним, на тому ж таки столі, свого Песика Ложку та й звелів пильнувати.

От прокинувсь Гордій Пихатий, аж голови ніяк не підведе.

Поки він розшолопав, у чім річ, то вже й ранок благословився над Дніпром.

Хотів був пан писар чим-небудь обрубати собі вуса, так і до шаблі ж не сягне рукою, та й Ложечка на нього, на тім же столі сидячи, над самісіньким носом, гарикає, як біблейський лев.

На крик зійшлися вранці до намету генерального писаря добрі люди, мало не вся Січ зібралася, реготали, реготали, а теж нічого вдіять не могли, бо Ложка до столу нікого ж не пускав, а зброї на Мамайового Песика, звісна річ, ніхто не зніме ж!

То реготали всі, а то бачать, же генеральному писареві вже й непереливки, кинулись були шукати Мамая, та хто ж його так зразу знайде в плавнях.

А прийшов сам він уже чи не в обід.

Отоді лише й зліз вірний Ложка зі столу.

Обрубали тоді сокирою нинішньому гетьманові вуса так незграбно, що від правого — сливе нічого не лишилось, а лівий був ще досить довгий.

Всі дожидали грози, коли пан писар опиниться біля свічада й уздрить свою пику з нерівними вусами, але, на превеликий подив, гроза минулася, бо пан Гордій Пихатий мав од природи одну потаємну ваду: в нього в очах з постійного перепою завше все двоїлося, — так уже йому бог дав, — і, коли він дивився на себе в дзеркало, то бачив два носи, чотири ока, чотири вуса, чотири вуха, і він це розумів, і все, що бачив, ділив на два, а тоді, помітивши, що в нього чомусь — не чотири вуса, а тільки два, він подумав, що все двоїться, як двоїлось доти, а вуса двоїтись чомусь перестали, і був з того навіть вельми вдоволений, бо ж йому набридло та остобісіло все ділити на два, і його тішила змога не ділити бодай свої вуса.

А й справді, подумати тільки: не завше ж приємно, коли в очах усе двоїться.

Коли двоїться щось хороше, то нехай собі й двоїться.

Коли ти даєш кому червінчик, а ввижається, буцім даєш ти — два, — нехай! — а коли ти береш — один замість двох?.. Самі тільки збитки!

Про цю ваду пана генерального писаря не знав тоді ніхто, і добрі люди дивувались, коли він не помітив відсутності другого вуса, а тепер, коли Гордій Пихатий став гетьманом, всі думали, же так воно й треба, і по всьому гетьманству між полизачами та підлабузниками зайшла мода: наслідуючи Однокрила, ходили вони з одним вусом, і щирих гетьманців можна було будлі-де впізнати не тільки по жовтих жупанах, а й по одному врубаному вусу, — хоч і не тільки в цьому безсоромні приклонники наслідували пана гетьмана: і в одежі, і в особливостях мови, і в дудлінні оковитої з цебра, і в пихатому поводженні з підлеглими людьми…

Нахабне припечатання вусів пана Гордія Пихатого не поліпшило їхніх взаємин, але не це було головною приключкою до їх ворогування з тим гаспидським Козаком Мамаєм, не це стало найпершою причиною до того, що наш Козак Мамай, потрапивши до рук гетьманцям, зразу ж таки був приречений на страту.

Була причина страшніша.

Така страшна, що й не дай бог…

Опинившись під десятьма замками в камінній цюпі з вірним Ложкою, котрий в скрутну хвилину, звісно, був при ньому, Козак Мамай перетрусив зопрілий сніп соломи в мокрому кутку та й ліг собі на бік і зразу ж укинувся в сон.

Та й спав спокійнісінько.

Не чув і німецького гелготіння рейтарів — біля дверей та під вікном.

Не чув і цюкання сокир коло шибениці, яку найманці-угри майстрували на майдані проти каземату.

Не чув, як у соломі шаруділи пацюки.

Не чув і того, як Ложка, з діда-прадіда звикши до полювання по норах на харсунів та лисів, розгрібав кривими короткими лапами пацючі діри під стіною, шукаючи виходу на волю.

А Козак Мамай спав та й спав, ніби в Святвечір наївся шуликів.

I снилась запорожцеві одна дівчина… в городі Мирославі… котру він міг приголубити тільки вві сні: вона саме скаржилась на нього, гончарівна Лукія, непевному Козаковому побратимові, нормандцеві де-Бопланові, ідо його повернення на береги Дніпра, не знаючи про його смерть, Козак Мамай чекав увесь цей час.

Бо вірив: коли живий, француз додержить слова і знов повернеться на Україну, де прожив мало не двадцять років, будуючи проти сили козацтва фортеці, дбаючи про розширення польських володінь на Україні, про вигоду й славу королів, — це все по службі! — а по дружбі вболіваючи за трудящий люд країни, тішачись її краєвидами, приятелюючи з козаками, упадаючи коло українських дівчат.

Він тоді полюбив Наддніпрянщиму і мріяв, уже не служачи польській короні, сюди повернутись. Він надрукував у Франції «Опис України», випустив і вісім карт, гравірованих відомим голландським художником Гондіусом, а наш Козак Мамай якийсь примірник тих карт, помальованих барвисто, відняв колись у польського воєначальника в бою на Жовтих Водах: панство з тими картами в руках гарбало багатства України.

Бачив колись Мамай у покійного Богдана й велику Бопланову карту Польщизни: її тримав перед собою гетьман, приймаючи королівських послів, і карта ця лежала перед ними, як погроза…

Але Боплана в ту пору коло Дніпра вже не було: облишивши службу в війську польському, де був капітаном артилерії, він повернувся до Франції, в Руан, бо, можливо, передчуваючи близький на Вкраїні початок нової визвольної війни, воювати проти народу нашого більш не хотів…

А тепер, у гетьманській хурдизі, він Козакові снився.

Ще молодим, моторним і дотепним снився, як був тоді, коли, для вигоди поляків, мурував у Калиновій Долині дві фортеці, які мали замкнути вхід і вихід з міста Мирослава.

Вони вві сні й зустрілись ненароком.

Вже скинувши одежу капітана артилерії, в трикутнім капелюсі з кольористим пером, у зеленім французькім каптані, в жабо, в червоних панчохах, в довгогривій перуці «алонж» — Боплан повертався з відправи в домініканському монастирі, що з гори хижо навис над містом Мирославом, і затримався серед калини.

Було йому либонь приємно подивитись на зарості калинових кущів, на білі кетяги, на супротивне черешчате листя, на білі, круглі, п'ятикутні пелюсточки, цнотливі й зимні, з діамантами роси на всіх суцвіттях.

I снилося Мамаєві, що він сказав:

— Цю квітку змалювати б на гербі України: в деяких народів суцвіття калини означає мир.

Збоку поглядав Козак Мамай на круте французове перенісся, важке підборіддя, і раптом побачив у сні, що то й не Боплан, а молодий запорожець при степовій хвигурі, Філіпп Сганарель чи Пилип-з-Конопель…

I, до світанку ще, прокинувшися в цюпі, Козак очей не розплющував, лежав на соломі, а йому ввижалась звичайнісінька біла квітка, яка щойно наснилась йому.

Тамуючи жаль за минулим, а про близьке майбуття нітрішки й не думаючи, Мамай лежав і прислухався до Ложчиної шамотні в норі, і думав про Пилипа…

Чому не розпитав про втраченого друга?

Про його життя в Руані?

Про його останній день?

Не встиг же навіть розпитати: чого прибув сюди той Пилип-з-Конопель? Чому покинув рідний край, свою прекрасну Францію?

Про того ж таки Пилипа-з-Конопель, чвалуючи з ним поряд на дикім тарпані, думав і Михайлик, бо ж чимось таки привабив нашого коваля цей чудернацький запорожець — з його блискучими очима, хуткою й трохи кумедною мовою чужинця, з його книгами, від котрих віяло чимось таємничим, з магічним образком тої панни Кармели, що не йшла Михайликові з думки, мовби він уже встиг за ці години зустріти її, збагнути й полюбити.