Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич. Страница 23

Йому кортіло бодай словом перемовитися з Пилипом, але не дуже ж набалакаєшся, галопуючи без відпочинку — охляп на дикім тарпані, бо ж вони поспішали до Мирослава, до міста, котре лишалося вірним народові, до міста, де вони мали згодом зустрітися з Мамаєм, де жила та дівчина, Кармела Подолянка, на яку чигало десь страшенне лихо, що про нього міг попередити панну лише оцей француз, — і ось тепер, до того міста кваплячись, вони вже встигли за ніч відмахати чимало довгих і трудних верстов.

Ніч була хмарна, безмісячна, глупа, вже й ані зірки не лишилось, і загін, під невтомним проводом Явдохи, замалим не змиливши з путі, мчав далі не так, може, впевнено й швидко, але й не безбач, бо те жадане місто, Мирослав отой, воно вабило до себе цих. людей дужче та дужче, еж вони були потрібні саме там.

Десь річечка зашаруділа очеретом по лівій руці, а річки на їхнім шляху чекати було не слід, і Явдоха звеліла взяти ледь праворуч і їхати ще тихше, потім сказала спинитись і завмерла, прислухаючись до чогось непевного.

Вона вже хотіла була рушати далі, та стиха заіржав поблизу чийсь коник.

Ледве чутно десь брязнула шабля.

Глуха в досвітньому тумані, мов з-під землі, долинула чужинна мова.

Аж раптом зовсім близько хтось пугукнув по-козацькому, по-наському, ось так:

— Пугу-пугу!

— Козак з Лугу! — не стримавшись, звично відповів на запорозьке привітання старий Петро Гордієнко, як приговтався він за десятки років козакування одвічати на поклик «пугу-пугу!»

— Який козак? — запитав той же голос, і був він такий високоносний, що матінка Михайлова шепнула:

— Однокрилівці!

— Який козак? — перепитав той же настирний голос. Гордієнко відмовив:

— Наш козак, пане-брате.

— Яке сьогодні гасло?

— В печі погасло! — огризнувся Гордієнко, бо ж сьогоднішнього умовного гасла однокрилівців вони, звісна річ, знати не могли.

I тут же гримнув постріл.

— До зброї! — гукнула матінка.

Без жодного пострілу, бо віддаль до нападників була надто мала, наші подорожні кинулись на ворога і аж тоді в нічному тумані побачили, що то не чати гетьманців-жовтожупанників, а чималенький затяг найманого війська, німці, серби, а може й поляки, — з кількома лейстровиками-однокрилівцями на чолі.

Тікати було пізно, сили зійшлись нерівні, отож і бій мав затятись на смерть, це кожен з наших зрозумів швиденько, і в сутичку поперли, як сто чортів, бо ж безвихідь відважним додає снаги й звитяги, допомагаючи верха здобути навіть там, де й натяку на перемогу не було.

Вихопивши з піхов шаблю-блискавку, помчав у святе діло француз Сганарель, за ним у ту ж мить, охляп на шаленім тарпані, з короткуватою, як на його руч, шабелькою — кинувся в січу й наш Михайлик, за ним старий Петро Гордієнко з криком: «Береженого бог береже, а козака — шабля!», а за ним і всі інші. Орудувала своїм кривим турецьким ятаганом і Явдоха.

Впав з коня в смертельнім льоті один із наших козаків, із тих джур пана Пампушки, що вчора поїхали з матінкою.

Стало наче трохи світліше, бо вже благословлялося на світ, і матінка бачила кожен рух Михайлика, і намагалась бути коло нього, але щоразу в січі відбивалась геть.

Поранило старого Петра Гордієнка в праву руку, але він, шаблюку вхопивши по-татарському, лівицею, хоч і не був шульгою, рубався люто, забризкуючи ворогів не тільки їхньою, а й власною своєю кров'ю.

Двоє жовтожупанників кинулись були на Пилипа, але меткий француз-рубака поклав обох.

Тоді рвонулись до нього ще якихось двоє, а третього він не помітив, і був би тут йому каюк, Філіппові, коли б не наш Михайлик: вчасно прискочивши, одним махом він розтяв навпіл того третього гетьманця, хоч ледве й сам не наклав головою, коли б не виручив його Гордієнків товариш, довготелесий і рудий козак, Панько Півторарацький, поклавши в ту мить якогось німця, котрий напав на Михайлика ззаду, і той рейтар, одбиваючись, в останню мить так рубонув рудого по руці, аж його шабля, засвистівши, блисконула геть і з льоту вгризлася в шию чиємусь коневі.

Якби було бодай трохи видніше і хтось міг би все те осторонь спостерігати, можна було б у тій хвилинній січі вбачити, же проти наших друзів б'ються не всі: самі лише жовтожупанники, десятків зо три німців, кілька сербів чи поляків, а решта навербованих чужинців, якихось слов'ян либонь, немовби й не січуться зовсім, чогось чекаючи, і що був у тім якийсь обміркований умисел, а не притаманне воякам-найманцям боягузтво.

Скільки вже тривала сутичка (хвилину чи годину), ніхто не знав, та коли матінка, в запалі боротьби одбившись од Михайлика, раптом загледіла в світанні його видиму смерть, вона страшенно зойкнула:

— Михайле!

Та було пізно.

Сама вона вже не поспіла б йому на поміч.

Нікого з товаришів поблизу також не було.

Він рубався з гетьманським хорунжим, здоровим, як ведмідь, і хутким та моторним, як гедзь, з одним коротким вусом, що означало особливу любов до одновусого гетьмана. Михайлик рубався з хорунжим, а ззаду підступали двоє метких, а не вельми сміливих чужинців, і наш коваль, не бачивши їх та й по молодості не чувши їхнього наближення спиною, як те буває в козаків досвідчених, не постерігши й зойку матінки, доживав, певно, останню хвилину свого надто вже короткого життя.

Один із тих двох, що підкралися ззаду, товстенний кірасир у безрукавій япанчі, замірився був важким шестипером, уже й рубонув би, коли б в останню мить вперед не вихопився на коні якийсь чужинець, ставний і сивий, у чорній цивільній одежі.

Він устиг ударити кірасира шаблею по руці, і шестипер тільки зачепив Михайлові плече, а сам нападник з диким зойком упав з коня.

Тимчасом другий кірасир, що теж нападав на Михайла ззаду, в наступну мить поклав би коваля шаблею, коли б з протилежного боку не наспів Пилип-з-Конопель та не збив кірасира додолу.

А тимчасом Михайлик порішив, нарешті, того одновусого гетьманця, що з ним рубався до появи товстого кірасира. не бачивши, що сталось перед тим у нього за спиною, хутко обернувся до сивоголового, замірився і вже рубонув би свого рятівника, та між ними виникла ненька на своїм тарпані, скаженому від крові й шарварку, і спинила руку.

Та сивоголовий і не помітив заміру Михайлика не бачив і того, лк матінка схопила руку синову, бо вони з французом зненацька опинилися ніс до носа, дивились один на одного пильно й стурбовано, ніби намагаючись важливе щось і гостре пригадати.

В ту ж мить ті самі чужинці, котрі чогось очікували, кинулись на кількох лейстровиків, що гарцювали ще на конях, і на свого одновусого сотника та й хорошенько постинали їх, і блискавичний бій затих так само раптом, як і виник, бо ті чужинці, слов'яни, видно, порішивши кількох німців, покидали зброю, не витерши й крові на ній.

48

А Пилип-з-Конопель і той сивоголовий, що з ним разом вони врятували життя необачному ковалеві, спішившись, стояли один проти одного.

Пилип уже знав — хто такий перед ним, але не міг здобутися на слово.

А сивому й на думку не спадало в молодому запорожцеві впізнати торішнього обшарпаного вантажника з амстердамського порту, котрому вони з панною доручили однести Рембрандтові дорогоцінний портрет Кармели.

Явдоха також придивлялась до обличчя поважного пана, зодягненого не по-вояцькому, в усе чорне, як тоді ходили самі лише лікарі, ченці й попи, і вся його постать виглядала так лагідно та мирно, аж можна було з певністю сказати, що й шаблюку свою, яку він тримав у руці, порішивши того кірасира, старий либонь підняв оце тільки-но, вихопивши ще з теплої руки в котрогось із забитих жовтожунанників-лейстровиків.

Пилип і той сивий мовчали, а паузу, як ми тепер сказали б, порушила згодом Явдоха.

— Хто ви? — спитала вона в сивого. — I всі ці люди з вами? Хто вони такі?

— Найманці гетьмана Пихатого, — відповів сивоголовий по-українському ж, але з такою вимовою, немовби говорив гуцул. — Оці серби й поляки вже не хочуть з вами воювати, і я їх веду в Мирослав.

— Та хто ж ви?