Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович. Страница 8

— Так, — і розтягнув рот у широченній посмішці… Певно, вперше за останній тиждень.

Значно пізніше, повертаючись у думках до цього епізоду, я розмірковуватиму над тим, що найбільші авантюри нашого життя, мабуть, саме так і починаються — з однієї недбалої фрази, кинутої у, здавалося б, найбільш невідповідний момент.

— Це добре, — Алекс м’яко посміхнувся у відповідь.

— Коли летимо? — мої очі блищали, а у череві теплішало, наче хтось там усередині щосили роздмухував давно пригасле багаття.

— Давай десь у грудні. Підбереш якнайдешевші квитки — ти ж у цьому шариш.

— О’кей, — метельнув я макітрою. — Із радістю!

— Заодно подумай над маршрутом…

Тоді ми швидко розправились з рештками ленчу і залишили «Віолет».

На вулиці мене аж розпирало від щастя. Кудлаті хмарки радісно клубочились у вишині над головою. Свіжий осінній вітерець, безжурно посвистуючи, пустотливо бриньчав шибами печерських багатоповерхівок. Кожен автомобіль на стоянці біля банку весело шкірився до мене решіткою радіатора. І навіть з придорожніх калюж, здавалося, лилось сонячне сяйво, утаєне там після останніх погожих днів бабиного літа.

— Що з тобою? — спитав Алекс, ховаючи в голосі незлостиву насмішку.

— Ми їдемо… ми їдемо в Бразилію, чувак… — мов зачарований прошепотів я.

Тож на перший погляд у нас із Санею все якось легко і славно нарисувалося: я посварився з дівчиною, аж тут примчав Алі-рятівник і запропонував чкурнути до Бразилії. Я постав, неначе Фенікс із попелу, і ми з друзякою бадьоро помарширували бешкетувати в Бразилію. Але то тільки на перший погляд усе так просто. Насправді життя надто складна штука, аби вдовольнятися нехитрими рішеннями. Та й узагалі, Амур — ця волохата римська потвора — ще зроду-віку по-доброму мене не відпускав.

Я вже, здається, десь писав, що у будь-якої події, котра трапляється у вашому житті, є ціла купа об’єктивних та суб’єктивних передумов, а також одна-єдина безпосередня причина — такий собі поштовх, котрий і призводить до того, що подія врешті-решт відбувається. Так ось, безпосередньою причиною всіх наступних подій (читай — неприємностей) став я сам.

Хоча, нічого, мабуть, не скоїлося б, якби у мене не було блогу, а заразом і дурнуватої звички записувати до нього все, що треба і не треба.

Справа в тому, що я, як і багато хто з нинішньої молоді, веду публічний інтернет-щоденник на порталі Живого Журналу [12]. Зрідка, маючи вільний час, настрій та натхнення, я занотовую туди цікаві факти та кумедні історії зі свого життя-буття. Тільки не подумайте, що я є блогером у повному сенсі цього слова. Повірте, панове, я дуже далекий від того, аби змальовувати особистий побут з усіма його нудними та нікому непотрібними подробицями, як це роблять деякі сучасні «герої» блогосфери: «Сьогодні зранку встав, пішов у ванну. Пісяти не хотілося, а потім я чистив зуби. Перед виходом з ванни почухався під лівою пахвою, а снідав яєчнею, приготованою за таїландським рецептом…» і т. д. і т. п. Я завів свій щоденник, коли виїжджав на навчання до Швеції. І головною його задачею в ті часи був односторонній зв’язок із батьками: раз чи два на тиждень я писав розлоге повідомлення або, висловлюючись по-блогерськи, ліпив пост про важке й непросте життя у заграниці, після чого одна моя знайома в Рівному роздруковувала його у себе на роботі і відносила батькам. У такий спосіб мої предки мали чудову нагоду дізнаватись про те, як я поживаю, не витрачаючи скажені гроші на телефонні дзвінки. Згодом мене всерйоз захопили подорожі; відтоді Живий Журнал (далі — ЖЖ) став тим місцем, куди я вивантажував фотографії та записував коротенькі історії про свої поневіряння далекими краями. Нині я пишу лиш тоді, коли дійсно відчуваю в цьому потребу, цебто, коли душа співає і хочеться від радощів пускати бульки носом.

Після розмови з Алексом у «Віолеті» затяжна дводенна депресія закінчилась, і я бадьорим маршем повертався до повноцінного життя.

Забігши назад до офісу, першим ділом засів за комп’ютер і поліз у папку «Music», наміряючись запустити у «Winamp’і» якусь бравурну й життєствердну пісеньку, котра б сповна відповідала моєму теперішньому бойовому настрою. Перебрав кілька альбомів Bon Jovi, Bryan Adams, Avril Lavigne, коли погляд натрапив на пісню колишнього вокаліста «Арії» Кіпєлова — «Я свободен!». Не вагаючись, натиснув «Enter» і відкинувся на спинку крісла, з насолодою всотуючи всім своїм єством перші акорди славнозвісної балади. Думайте що хочете, але на приспіві мені аж верещати схотілось від перебору почуттів. А тоді до мене раптом дійшло, що це і є той знаменний момент, коли душа співає, коли від пронизливого щему зриває дах, коли… Я напрочуд чітко осягнув, що мушу негайно увіковічнити такі прекрасні переживання у блозі. Запустив Internet Explorer, зайшов на свою сторінку в ЖЖ і виплескав туди усе, що булькотіло в моїй очамрілій макітрі.

Новостворений пост називався «Я знову в строю!» і виглядав ось так:

Я знову в строю! Oct. 5th, 2009 at 2:21 PM [13]

Не перестаю дивуватись, як воно буває. Найкращі дні завжди починаються препаскудно.

Сьогодні знову те саме:) Зранку готовий був вішатись, останні два дні взагалі не спав, не їв, тільки жував соплі. А зараз… зараз… Бразилія.

Це Бразилія, чуваки!:))

Не Близький Схід і ніяка там Азія.

Тому пішли всі, все і вся до дідька!!!

Життя надто коротке для того, щоб марнувати його на рюмсання!

Розташування: Kiev, Ukraine

Настрій: happy

Ниньки звучить: Кипелов — Я свободен!

Ось такий небагатослівний, зате вельми експресивний пост.

Я тоді навіть припустити не міг, що вона читає мій ЖЖ…

Наступного дня після розмови у «Віолеті» я прискакав на роботу безжурний і щасливий, мов новонароджене щеня. Цілих півдня натхненно вищебечував слова легендарного хіта вокаліста з «Арії»:

— Я свободєн ат любві, ат прєдсказанной судьби, і ат зємних аков… ат зла і ат дабра… в маєй душе нєт больше мєста для тєбя-а-а! Я свабо-о-о-одєн…

Та ось о першій пополудні мій мобільний якось так підступно пілікнув. Насправді то була звичайна звістка про те, що мені надійшло текстове повідомлення, одначе інтуїція, оте заховане шосте чуття запалило в мозку неспокійний здогад.

Я неохоче витяг телефон із задньої кишені джинсів і скоса глипнув на екран. Навіть не зирнувши на ім’я відправника, я вже розумів, що то була вона. І не помилився — короткий напис внизу дисплея сповіщав, що Маруська настрочила SMS.

Блискавично відкривши повідомлення, наткнувся на банальне: «Привіт, як справи?».

Кілька секунд, звівши докупи брови, крутив свій плаский «Samsung U600» у руках, після чого рішуче відкинув телефон убік. «Ти диви, яка нахаба! — думаю. — Це ж треба таке писати! Наче нічого й не сталося, чесне слово. Ні фіга їй не відповідатиму, нехай знає, лушпайка!».

Через двадцять хвилин, після кількох абсолютно марних спроб сконцентруватися на роботі, я вхопив мобільного до рук і відписав: «Привіт. Нормально». І спеціально ніде не поставив жодного знаку оклику, щоб було видно, що я сердитий і розгніваний. Дуже сильно розгніваний…

Майже відразу зрозумів, що вчинив неправильно, оскільки почав чекати на відповідь. У глейкому очікуванні спливло десять хвилин, за ними — двадцять, потім — півгодини. Довкола мене снували співробітники, знадвору линув гамір студентської перерви (відразу за нашим будинком знаходиться перший корпус Київського національного університету культури і мистецтв), а я примерз до крісла, намагаючись на рівні підсвідомості відмежуватися від довколишнього шуму, в якому звучало що завгодно, але тільки не примітивне пілікання мобілки. Щомиті я ловив себе на тому, що не можу відірвати погляду від свого телефону, однак… лискучий чорний Samsung-слайдер підступно мовчав. Увесь мій ранковий оптимізм чахнув і розлізався на очах.