Пластик - Чех Артем. Страница 10

Ми просувалися вузенькою вуличкою вздовж триповерхових цегляних будинків. Де-не-де під вікнами від конденсату, що накрапав з кондиціонерів, утворювалися невеличкі калюжі, ми бережно оминали їх і про щось розмовляли. Лємкус намагався вивести мене на якусь там воду — якщо я не помиляюся, чисту. Він хотів зрозуміти, чого ж я прагну в цьому житті, - а що я міг йому сказати? Сказав, що хотів бути актором, проте стану кухарем, а якщо все буде добре, то і шеф-кухарем якогось ресторану.

— Але ж у нас немає ресторанів, — здивувався він.

- І справді, немає, - сказав я. — Тоді доведеться його відкрити.

— Да, — погодився Леопольд, — людині багато не потрібно. Не знаю, навіщо він це сказав…

— Батько каже, що людині завжди мало, вона прагне більшого, вона ненаситна.

— Хєрня, — заперечив Лємкус. — Дуже швидко настає пересит. Дуже швидко. Підростеш — зрозумієш.

— Та я і зараз розумію, — засперечався я.

— Нічого ти не розумієш. Чи багато потрібно людині, якщо вона не колекціонує витвори мистецтв або смарагди, якщо вона не намагається стати на вершину фінансової піраміди чи якщо не одержима бажанням досягти абсолютної влади? Коли ти задовольнив мінімальні потреби, впадаєш у депресію — усе, хана тобі…

— Щось ви не те говорите, Лємкусе.

— Усе те я говорю, просто ти ще не розумієш усіх життєвих штук. У тебе є гроші, робота, ти досяг невеличкого успіху, так званої цілі… погодься, у тебе ж немає цілі досягти титулу володаря всесвіту — мало в кого є така ціль. Першочергова мета — стати на ноги. Коли ти стаєш, у тебе є все: і любов, і, як я вже казав, гроші — тоді труба! Депресуха, хандра, нудьга. Ти лінуєшся що-небудь робити, і ти це робиш так, за інерцією, для проформи, щоб оточуючі не сказали, що все, ти вже опустився далі нема куди. Але життя летить, і разом із ним летиш ти. Угору чи вниз, це вже як у кого, розумієш?

— Не дуже.

— Ну, коли у тебе є мільйон, заробити сто — не проблема, але тебе це вже не тішить, тебе вже мало що тішить. Слава? Інтерес до неї згасає швидко, якщо немає підживлення, а якщо є — це вже марнославство, улюблений порок диявола, Господи прости.

Лємкус перехрестився, перехрестив мене, і я помітив, що ми зупинилися на розі двох вуличок. Тепер нам у різні боки.

Ми постояли з хвилину, помовчали. До нас підбіг невеликий кудлатий собака, усипаний реп'яхами та рожевими лишаями. Він почав жадібно лизати Лємкусу пальці ніг, які стирчали з коричневих сандалів.

— А йому більше нічого й не треба, — похитав головою Леопольд.

— Дивні ви, — пробубнів я.

— Я? — відволікся від якихось своїх думок Лємкус.

— Ну а хто ж, — і я неприродно засміявся.

— Ти теж дивний…

— Ну, все — піду віднесу продукти. Батько сьогодні вдома, випросив у Попова позачерговий санітарний день. Стомився…

— Ну давай, щасти тобі, малий. Батькові привіт, скажи, хай слідкує за здоров'ям…

— Ага, передам, тільки навряд чи він зрадіє — привіту вашому…

— Знаю, знаю, він же мене не любить, точніше, боїться, — осміхнувся Лємкус. — На те воля Бога нашого.

— Амінь, — сказали ми в унісон, після чого Лємкус підстрибнув на одній нозі, зробив у повітрі пірует і розчинився за рогом…

У парадному я зустрів Женю. Вона кудись поспішала, але я все-таки зупинив й.

— Привіт, — сказав я, — як справи?

— Тебе це гребе? — відповіла вона…

— Я так спитав, просто…

Дивно, я думав, що ми з нею вже в добрих відносинах: усе ж таки пригощала вона мене своїм лакістрайком, а це, як не крути, вияв доброзичливості… Дивно…

Удома мене зустрів батько. Весь скуйовджений якийсь, метушливий…

— Збирайся! — сказав він.

— Куди ще?

Батько вирвав у мене кульок із продуктами і запхнув абияк у холодильник.

— На ділянку поїдемо. Давай-давай-давай! — підганяв мене старий.

— Куди?

— На ділянку! Якраз смородина достигла. Не бійся, увечері повернемось… Знаєш, я і сам не люблю там ночувати. Тієї середи був: так сам себе накрутив, ледь не посивів.

— Боягуз, — зрадів я, що чимось можу підколоти старого.

— Мовчи! Сам, мабуть би, і в штани наклав.

«Може і наклав би, — подумав я. — Що я, не людина?»

Нехай, думаю, поїдемо. Звичайно, я міг би і до рівчака сходити, поспостерігати за дівчатами, грудастими купальницями, — отримати, так би мовити, естетичну насолоду, та й сам би скупався, а з іншого боку, потім усе одно вдома півдня сидіти. Спека. Задуха.

Усе ж таки я не пожалкував, що ми приїхали на ділянку. Знаходилась вона за три кілометри від міста. І хоч там не було якихось елементарних умов для елементарної зручності, проте у мене щоразу, як ми приїздили туди, випливало чимало спогадів із дитинства. Це ж старий мене саме тут у колодязі виловив. Там взагалі смішна історія була. Просто все почалося з того, що мій батько збирався одружитися з однією місцевою красунею. Чесно кажучи, я навіть і не знаю, чи були в неї ще якісь особливості окрім того, що була вона вродлива до чортиків, але це й не важливо. У принципі, вона могла стати моєю мамою, якби на той час я вже не народився. А я таки народився, причому за п'ять днів до дня весілля. Тільки його не було, того весілля. І правильно — принаймні мені зараз так здається, що правильно, бо у тої вродливої мадам справді не було жодних інших особливостей. Та річ не в цьому, точніше, і в цьому теж, але не тільки в цьому. Річ іще в тому, що за день до вінчання мій старий пішов набрати води до ось цього колодязя. Шкода, що його зараз можу побачити лише я, тому що тільки в мене він так чітко закарбувався у пам'яті й тепер я його так добре бачу, ну, як живий, чесне слово, як живий бачу я цей колодязь — наче мене тільки-но витягай з нього і я, ще мокрий і нещасний, з температурою у 41 градус за Цельсієм, проклинаю його, цей колодязь, проклинаю його, кажу йому, скотина, ненавиджу тебе, колодязь, я ненавиджу, бо пролежав у тобі близько доби! Ви взагалі уявляєте собі, як п'ятиденна дитина пролежала в колодязі добу, як її хлипке й бліде тільце омивається холодною джерельною водою! Це все, взагалі можна уявити і поспівчувати, але не відчути, а я відчував, щоправда, погано пам'ятаю все це, а якщо бути відвертим до кінця, то взагалі не пам'ятаю. Але мене знову понесло геть від основної теми моєї оповісті, тому я розповідатиму далі. Так от. Піднімає мій старий відро, витягує його, а у відрі — я. От клянусь, просто не знаю, як це трапилося. Ну не знаю, наче сам Бог мене туди закинув, у те відро, — не знаю. Виловив мене старий, звичайно, налякався, хоч він тоді вже був дорослим чоловіком — скільки там йому було? Тридцять? Ну так, десь стільки. Але все одно злякався. Приніс він мене спочатку додому, почав горілкою розтирати, але зрозумів, що таким чином він з легкістю здере з мене тонку плівочку моєї немовлячої шкіри. Батько мій дурень, але не настільки, щоб не зрозуміти, що в мене температура і що мене треба до лікаря. Ну, до лікаря він мене звичайно відніс, лікар там щось почаклував наді мною, чимось обмотав, там у мене ще пуповина загнила, він й обробив, під скляний ковпак запхнув, а батькові й каже, що я слабенький, і що треба в міліцію. Не треба в міліцію, — каже мій старий. Як же ж не треба, коли він покидьок, а всіх покидьків треба в міліцію, щоб злидні не плодилися. А я його до себе заберу, — каже старий. — Виходжу його. Вигодую, вивчу, і буде в мене синок. Ну, — знизив плечима лікар, — як знаєш, Полюцію. Полюцій, себто батько мій, так і знав. А нареченій своїй так і сказав. Ти, наречена моя, як знаєш, але буде у нас синок. Уявляєш як чудово, а? Чудово? — перепитала наречена. Ну звичайно! Тепер у нас буде синок, і тобі не треба його виношувати — токсикози, перейми, всі ці брудні справи. Нам ось Боженька готового приніс. Ні, - пропищала вродлива (я так і уявляю, як вона пищить), — я взагалі не хочу дітей, та й тебе не хочу, бо в тебе ім'я дурне, що це таке — Полюцій? А? Ну скажи, що це за ім'я таке? Це античне ім'я, — образився мій старий, але та й чути не хотіла. Викинь, каже, дитину в колодязь, або здай и у міліцію, зміни ім'я, ось тоді я за тебе піду. Так весілля ж завтра, — намагався щось сказати старий. Мене це не гребе, — відповіла ота красуня, і прирекла себе на гірку долю, бо за два роки у неї влучила блискавка і й якось перекособочило, якось так скривило негарно-негарно, що всі її прозвали Крива, але не в цьому суть, а в тому, що тепер я живий завдяки моему милосердному й дещо тюленькуватому (принаймні це слово мені придумалося) старому, який не проміняв мене на якусь лахудру… І ось тут стоїть цей колодязь, куди мене скинули п'ятнадцять років тому. Хотів би я побачить ті руки, що кидали мене у чорну прірву безповоротної смерті, загнилими! Або відірваними. Взагалі, якщо чесно, я дуже хотів би побачити свою маму. Дуже-дуже. З якими завгодно руками…