Пластик - Чех Артем. Страница 11

Ми приїхали на ділянку, і я щонайперше пішов і напився з цього колодязя води. Я пив, пив, пив, пив. Холодну й прозору воду. Мені здавалося, що ця вода — це невід'ємне продовження мене, тобто це і є я, такий самий, такий прозорий і холодний, — щоправда тоді, з цим незворотнім статевим дозріванням я здавався собі напрочуд брудним, але це лише я так собі здавався: ці випадкові волосинки на обличчі, вугрі, всякі мутації й таке інше, а вода — вона постійна, вона константа, чи як там це називається, і от коли я дозрію, — думав я, — коли мене все це перестане накривати, я обов'язково буду таким, як ця вода. Зрештою, я і тоді був таким: спокійним, прозорим і холодним, але щось-таки заважало мені стати по-справжньому водяним. Можливо те, що я, кінець кінцем, був людиною?

Я не знаю, навіщо розповідаю про те, як ми їздили з батьком на ділянку, можливо, щоб якось обережненько підвести все це до теми колодязя, до води (вода — це зміни) і всього того, що вплинуло на всю мою подальшу долю? Не знаю… З іншого боку, коли ми повернулися, вдома нас чекав неприємний сюрприз. Двері до квартири були відчинені, у коридорі було натоптано, хтось тут палив. Одежа була розкидана, постіль на ліжку зім'ята, наче хтось безсоромно вовтузився на ній, а посеред великої кімнати валялася… свиняча голова, на лобі якої чорним маркером було виведено: «ПОЛЮЦІЙ — ЖИД».

— Хто це зробив? — запитав я старого.

Старий, здавалося, був не на жарт розгублений. Він якось дурнувато посміхався кривою посмішкою, щось шепотів, потім знов посміхався, на чолі його зблискували й моментально випаровувалися краплі поту — так розжарилося його тіло.

— Ну? І хто це? — запитав я ще раз.

— Козли якісь. Мавпи… — відповів він, багряніючи.

— Хто?

— Мавпи! Козли…

— Так козли чи мавпи? — не розумів я.

— Ага, — відповів батько, — козли, сука, мавпи…

Слово «мавпи» він проказав з якимось західноамериканським прононсом — що у нього вийшло: «маупи»…

— Але ж ти не жид, — питально прищурився я.

— Я? — розлютився батько.

— Ну да, це ж друзі твої євреї…

— Що ти маєш проти моїх друзів?

— Та нічого, просто кажу, що вони євреї…

— Вони нормальні люди! — почав кричати старий.

— Господи, я ж і кажу, що вони нормальні люди, тільки євреї, а ти тут до чого? Чому тобі підкинули цю срань?

— Мені?

— Не, чорту лисому! — занервував я.

— Не знаю, синку. Кому тепер що доведеш…

Діставши з комори солярки, старий облив знайдену голову, кинув й до унітазу і підпалив. Ну і смерділо ж — Господи, такого нудотного смороду я в житті не відчував! Потім батько налив з алюмінієвої фляги зубровки. Собі й мені. Випив, вилаявся. І я випив. Від цього стало легше, але я моментально сп'янів, а тому вирішив вийти на вулицю провітрити нутрощі, та й, заразом, і голову.

— Ти куди? — перелякано запитав старий.

— На вулицю. Повітрям подихаю. Ще й ти тут розбздівся головами своїми.

— Мовчи! — закричав старий.

— Чого ж «мовчи»? Пішов би до шерифа, усе б йому розповів, а то й чужі сліди позамітав, і голову спалив…

— Не твоє діло. Не думаю, що з шерифом буде краще.

— Як знаєш. Я скоро повернуся, — сказав я наостанок і вибігав із квартири.

Це ж треба таке, розхвилювався тоді я. Якщо до квартири може зайти будь-хто, просто якимось незрозумілим механізмом відчинивши двері, то про які захищеність і спокій можна взагалі говорити? Щось мене це дуже неприємно хвилювало, я спускався до заднього двору, гриз кислюче яблуко і думав про цигарки. Це ж треба…

На задньому дворі я побачив Женю…

— Привіт, — сказав я. Треба ж було щось запитати, тим більше мені було страшенно скучно, а все тіло — не знаю як пояснити, — було сповите якимсь хвилюванням. Ще ця зубровка батькова не туди пішла.

— Ти, — індиферентно констатувала Женя мою появу.

— Ага, я.

«Якась вона знервована», — подумав я.

— Слухай, чого ти така знервована?

— Яка тобі різниця?

— А все ж таки? — приколупався я.

— Чого ти приколупався, а?

— Та я ж тільки так…

— Так… хуяк! Бабки, малий. Розумієш, світом правлять бабки…

- І шо?

— Так от їх мені не віддали.

— На роботі?

— Щось типу того.

— Ти десь працюєш?

— Та ніде я не працюю. Слухай! Відчепись, ага? І без тебе хєрово!

Вона відвернулася, і я — не знаю, щось мені в голову вдарило — підійшов і обійняв й. Якщо чесно, хотів просто розвернутися й зникнути з поля й зору, а все ж таки взяв підійшов і обійняв. Але якось неоковирно, якось по-дитячому, зовсім не так, як хотів, а хотів, як друг. Обійняти, і щоб у неї все минулося, всі й негаразди, якщо у неї не все гаразд, болі, якщо у неї справді щось болить, тривоги, ну, якщо п щось тривожить, звичайно, і взагалі, нехай усміхається — радіє життю, вона ж молода, здорова, симпатична, якщо я нічого не плутаю…

Але Женя розплакалася, чого я, в принципі, не очікував… Я взагалі нічого не очікував. Що я тоді міг очікувати? Ну що взагалі пацан у чотирнадцять років може очікувати? Сімейного щастя? Якихось надзвичайних багатств? Та нічого я не міг очікувати — що вже казати про те, що людина, яка чітко знає, чого хоче від життя починає плакати. Цього я і уявити собі не міг — навіть у безкінечно маревному сні. Хоча яка різниця, що я міг і на що сподівався, чим підтверджувалися мої очікування і що зупиняло мене за крок від здійснення мрій, а головне — навіщо! Ці всі роздуми зараз здаються мені трохи дивними, а тоді, щоб усе це подумати, зрозуміти й розкласти по поличках мені знадобилося трохи менше сотої секунди. Я особливо не заморочувався, а просто сидів тоді, обіймав й, а вона плакала, плакала, роз'їдаючи мої ноги своїми гіркими сльозами аж до кісток.

— Чого ти… — прошепотів я.

— Дякую, — сказала вона.

Нічого, подумав я, все добре, все набагато краще, ніж нам усім здається.

Женя пригостила мене лакістрайком, ми закурили, про щось заговорили. Про життя, здається, чи як?

— Ходімо, може, прогуляємось? — запитала вона.

От чесно! Ну, чесне слово, ноги мої налилися свинцем, тілом пробігли дрижаки, і я не на жарт розгубився. Господи, подумав я тоді, куди ж із нею йти, і все так загуділо в мені, все якось одразу прояснилося, і я зрозумів, що так, звичайно, треба йти — подалі з цього клятого двору, від цих вікон, від допитливих очей сусідів, що заховалися за вікна, проте ці сусіди не врахували того, що вікна зазвичай зі скла, а скло прозоре, тож я з легкістю розгледів ті очі, ті допитливі очі, і сказав собі: подалі звідси і від цих допитливих очей, що все життя проводять у моментах очікування мого падіння, щоб висміяти, познущатися, щоб побачити, як я курю або цілуюся і щоб піти й розповісти все це моєму старому.

— Давай, — сказав я. — Ходімо… Прогуляємося. Тільки куди?

— А просто… — сказала Женя, і здалося, що вона хвилину тому наче й не плакала зовсім.

— Як тебе хоч звати? — запитала вона.

— Ніяк, — відповів я, ніяковіючи.

— Чесно, скажи, як?

Що я міг їй сказати. Що взагалі людина, яка не знає, чого їй очікувати може сказати людині, яка напевне знає, чого хоче від життя? У принципі, багато чого. Багато чого я і сказав. Пізніше. А на це питання я просто не міг відповісти. Ніяк.

— Так і звати. Ніяк не звати.

— Ну добре, а в школі? Ну в школі, ти як записаний у журнал?

— Так і записаний. Просто. Ніяк не записаний. Це важко пояснити.

— Хм… — знизила вона плечима.

Ми йшли й розмовляли, точніше, я розмовляв. Я говорив і говорив, безперестанку щось розповідав, роздуваючи щоки і хмурячи брови: я розповідав про своє життя, про батька, про свої страхи. Яким же дивним я тоді здавався. З мене пер мій кончений настрій, мій інфантилізм, мої дитячі комплекси, але мені було приємно, що я ще такий недорослий, я розумів, що мені ще багато чого дозволено, і бачив, що Жені це теж подобається, в смислі моя дитячість. Здається, стільки слів за один раз я не говорив ніколи. Коли ж з мене поперли мої сексуальні фантазії, Женя зупинила мене і сказала, що цим я маю займатися вдома, а не розповідати їй, і що так можна відлякати людину. Я знітився, мені стало соромно. Десь хвилину я мовчав, але потім мене знову невтримно понесло і я не боявся наговорити зайвого, навпаки, хотів, щоб вона побачила мене всього як на долоні, щоб зробила власні висновки, зрозуміла, який я є насправді і що такого можна любити. Як друга, звичайно.