Пластик - Чех Артем. Страница 12

Вона мені подобалась? Певно, що… Але я намагався стримати свої емоції і єдине, чого я не бажав виказувати, так це своєї симпатії. Женя відрізнялася від інших дорослих жінок, з якими мені доводилося тісно спілкуватися. Ну з ким я міг тісно спілкуватися? А? Ну, з Цецилією Ісаівною, матір'ю батькового знайомого Уфлянда, але вона годилася мені у бабусі. З ким ще? З учительками в школі. Ну да, подобалась мені одна, Світлана Іванівна, викладач української мови та літератури, ну, нормальна така. Я навіть почав до неї залицятися, не дуже агресивно, звичайно, а так, щоб вона мене помітила. їй було років двадцять п'ять. Вона була середнього зросту, мала стильну коротку зачіску, носила не менш стильні, ніж зачіска, прямокутні окуляри, — ну, дуже мені подобалася… Я не знав, як й охарактеризувати, щоб звучно було, щоб все одразу було зрозуміло, аж поки мій старий на батьківських зборах не побачив й, а ввечері, струшуючи крихти хліба на підлогу, не сказав:

— Ця ваша Івана Світланівна — несамовита жіночка.

І вже потім я так її і називав. Несамовита. Несамовита жіночка. Жіночка, жіночка. Несамоночка!

Я завжди намагався вловити її аромат, але він вислизав кудись, танув у жовтих плінтусах та блакитних віконних рамах. Я вдивлявся у силуети вчителів, намагаючись віднайти стрункість та прозорість Світлани Іванівни, ходив за нею, майже стежив. У їдальні, в учительській. Навіть якось провів її — допоміг донести до й будинку напаковану зошитами зовсім не вчительську сумку. Один раз, на вихідні, простояв півночі під її вікнами. Така вона була вся неземна, ну геть відрізнялася від усіх мешканок міста, та і не місцева вона була, а з обласного — так там багато таких… Ех, я і ночей не спав, і голодом себе морив, і навіть вірші писав любовні… Уже точно не пам'ятаю, але якось я вмудрився зримувати «троянди — гланди». Коротше, було все, неначе у рожевому сні. Якщо чесно, то я навіть плекав якусь надію, та що там плекав — я точно знав, що ще трішки, і все — вона моя! Так я пробігав за нею десь місяць… І одного дня, здається в середу, я прийшов до школи один із перших, і в темному сонному вестибюлі стояла вона, Несамовита Світлана Іванівна… Серце зайойкало, душа — в п'яти. Усе, думаю, настав мій зоряний час. Підхожу і… розумію, що з нею щось не те, що від неї якось дивно пахне. Ніколи не міг вловити п аромату і тут на тобі — ловлю! Але… від неї тхнуло сечею.

Потім я не раз помічав, що від неї несамовито, просто тобі бомбово тхне сечею. І як я раніше цього не відчував? Аж дивно… А Женя не така, від неї пахне… я навіть не знаю чим. У принципі, якщо добре принюхатися, то щось таке долинало до мене, щось мої ніздрі вловлювали… Бензин, якісь парфуми, навіть, здається, чоловічі, щось із травою пов'язано, з кропивою, медом і скотчем. От не знаю: у цього скотча є притаманний лише йому запах, такий клейкий, проте ледь відчутний… А ще твердістю, можливо життям… Від неї пахло усім цим одразу, але дуже ніжно, майже невловимо, як невловимий запах горобця, що пролітає над головою… Щось таке в ній було.

Ми гуляли. Женя переважно мовчала. Її руді кіски весь час хльостали мене по щоках, і це було надзвичайно приємно й у ті моменти я аж захлинався від якогось внутрішнього збудження, майже позбавленого звірячої сексуальності. Майже…

Ми пройшли кілька вулиць, потім повернули на пощу, і я дивився на своє місто по-новому: легко, невимушено, із захватом. І на ці іржаві лелекоподібні фонтани, що не працювали вже кілька років, і на висотки гуртожитків з іншого району, що чорними силуетами виростали на призахіднім сонці, і на міську ратушу, яка постійно виринала над квітучими липами, — і все це в мені пробуджувало якусь гармонію, яку ніколи не відчував, радість за своє місто, за себе, за нас із Женею: мене пригорнула до себе Феліца, і я відчув тепло її тіла, і те безкінечне щастя, яким вона мене опромінювала… ну так, це ж бо щастя — так ходити вечірнім містом і нічого не боятися: ні бомбардувань, ні терористів, ні дощу з жаб та п'явок. Взагалі нічого!

Я багато палив, і Женя зробила мені зауваження, але мені так цього хотілося, адже я і без того плив, наче в тумані, наче мішком пришиблений, а цигарка якось розставляла все по своїх місцях, наводила на певний шлях, — від цього навіть думки якось жвавіше виповзали назовні…

Додому ми прийшли затемна. Ми зупинилися біля її дверей.

— Дякую, маленький, — сказала вона. — Мені якраз цього і бракувало.

— Чого? — не зрозумів я, точніше, зрозумів, але хотів пересвідчитись, чи все правильно.

— Ну, якогось такого дитячого свята, ну, такого, ти зрозумів.

Я промовчав.

— Давай, — сказала вона і зникла у своїй квартирі.

Добре, що ми не поцілувалися, а то це було б украй по-кінематографічному, а кіна, як я вже казав, у моєму житті більш ніж вистачало.

Удома я побачив ридаючого батька. Йому, мабуть, було нестерпно важко, щось його гнітило. Він лизав підлогу…

Годині десь об одинадцятій Женя завела двигун на своєму роздовбаї і кудись рушила. Куди?

9

Наша квартира нагадувала склеп. Справді, лежиш і відчуваєш себе трупом, що дійшов до останньої стадії розкладу: добре помітно череп, де-не-де пожовтіли кістки, характерний запах — уже не такий різкий, але все ще нудотний…

Я лежав і розкладався. Усю ніч я чекав на Женю, я видивлявся в моторошну темряву нашої вулиці, прислухався до шуму двигунів, але то проїздили переважно автомобілі. Ха, це я-то не відрізню шум двигуна мопеда від якогось мотоцикла або «москвича»?!

Може, і не відрізню…

До ранку вона так і не з'явилася.

Коли сонце почало пригрівати, а повітря розжарилося, я вирішив прогулятися міським садом, який був одночасно і дитячим парком. Занедбані каруселі та взагалі весь нереальний світ з усіма атракціонами та будками з солодкою ватою заховався туди далі, ближче до міського озера. Щоправда, тоді, коли мені було чотирнадцять, будка, де колись продавали вату, була порожня й обісцяна скурвленою молоддю, атракціони вже років п'ять не функціонували, лише дерев'яні скульптури казкових персонажів ожили й наповнилися міфічним фентезійним духом — вони пустили зелені пагони й розрослися широколистяними кущами клену та липи. Жити стало гірше, жити стало сумніше…

Сам сад, себто парк, був зроблений за проектом славнозвісного каталонця Гауді. Принаймні це зараз я розумію, що проект розробив Гауді, а тоді це все мені нагадувало просто якісь міфічні штуки, які перепливали зі скульптури в скульптуру, що були вкриті мозаїкою кольорових камінців. Парк було створено за п'ятдесят років після смерті Гауді, тобто я взагалі не певен, що барселонський дивак міг чути про наше містечко, однак, пригадуючи вже зараз ту паркову архітектуру, той дивовижний легатовий арт-нуво, ті мозаїкові ослінчики у вигляді равликів та ящірок, те нагромадження бетону з плавними вигинами, я розумію, що застійний совок був непогано обізнаний у модерністській архітектурі, і, створюючи цей дитячий парк, себто міський сад, проектувальники не просто запозичили гаудіанський стиль, а нахабно вкрали весь ансамбль парку Гуель. Це було торжество стилю, позбавленого консервативного смаку, — але властиво радянському експерименту, і, безсумнівно, це все було нічим іншим, як раєм для дітей, хоч і неабияк лякало своєю химерністю наші дитячі, прямолінійні душі…

Якось так склалось, що зазвичай я залишався непоміченим. Нікому не було до мене діла, ніхто не зачіпав мене, ніхто не вітався, хіба Лємкус, можливо, колишні однокласники, кілька сусідів. Однак у той день усе перевернулося з ніг на голову. Моє життя змінилося, і я, в принципі, дякую Богу за те, що трапилось, що потягнуло за собою такі солодкі й болючі наслідки.

Я прогулювався парком, думав про Женю, про те, куди ж це вона поїхала і куди взагалі вона їздить, чому так, чому мій батько божевільний, а я такий самотній. Цікава штука, що у чотирнадцять завжди про таке думаєш, хоча старий якось сказав, що такими питаннями людина труїть себе завжди, що така доля не тільки підлітків, а ще й дорослих тьоть і дядь. І Лємкус щось таке говорив. Він взагалі багато чого говорив: багато про людську пересиченість, про хандру, що тягнеться довгим шлейфом за, здавалося б, таким безкраїм щастям. Ну його — картати себе постійно, шукати винних, а в підсумку знаходити винним себе!.. Коли я ось так думав, повільно ступаючи скрипучим гравієм, я почув, що хтось мене кличе.