Мої Дікамерони - Логвин Юрий. Страница 15

Тож коли Ілля Ніссонович Штільман, керівник практики, почав роздавати завдання, то пересвідчився, що ми вже давно працюємо для загального добра. Того чудового липового чаю вистачило до самого несподіваного фіналу моєї першої практики. Але хоч наша кімната була десь у кінці списку, та черга є черга. І одного дня довелось і нам працювати на кухні.

Коли я спускався по воду в провалля, то зауважив – смолисті соснові болонки щезли й по них і трісочки не лишилось.

Автобуси по піску і бакаїнах об’їздили зруйнований місток.

Згори мені назустріч ішов той чоловік у солом’яному подертому капелюсі. Він спинився, щоб не переходити мені дорогу з порожніми відрами. З його засмаглих, аж червоних плечей звисала бита майка, а шелесткі від засохлої глини штани замітали холошами пилюку. Як годиться в селі, привітався з чоловіком. Він відповів і здійняв руку до капелюха.

Пообіді ми з Гомом мили посуд. Тут до нас із новиною підкотились Генка й Сашко та сповістили, що підчепили на пляжі розкішних дівчат. Дачниці з Ленінграда. На цілий місяць. Треба ще когось із хлопців, бо дівчат семеро. У мене були гроші, більше ніж зараз. Тому я не жмотився. Сказав трьом нашим, що треба купити, і дав їм гроші. Та й вони свої рубчики доклали. Але головне було, щоб зразу після вечері чкурнути з кухні. Тому ми всі крутились на кухні, як скажені! І за півгодини все попорали! Навіть на ранок натягали води. Каламутної, зате повний бак.

Ми зустрілися з дівчатами на вигоні за присілком. Хлопці при повному параді, виголені, сорочечки свіжі. Хтось навіть чуприну бріоліном намастив. Лише я в подертих штанцях-дудочках. На сідницях латки. На правій – біла, на лівій – чорна.

Славко потихеньку видзвонював на гітарі «Полюшко-поле». І так ми дісталися до затишного гаю. Під низьким навислим гіллям пройшли на галявину. Та галявина просто буяла запашними квітами. Ось тут наше галантне товариство розстелило «скатертину», тобто чисте простирадло. На «скатертину» виставили щедрі дари. Кожен із хлопців приніс щось своє і поклав на «стіл». А в дівчат велику чорну торбу притягла одна непримітна дівчина.

Коли ми розсілися навколо скатертини, то вийшла справжня жива картина «Вечеря на траві». Тільки не Едуарда Мане. І не 1863 року в Парижі. А 1960 року в нашому славному Каневі. Ну а жодної голої дівчини в нашому товаристві не було.

Усе відбувалося дуже пристойно й дуже традиційно, як і все в ті далекі часи. Виголосили «за знайомство», випили й закусили. Виголосили «за дружбу», випили й закусили. Після третьої почали всі виставлятись. Але як на теперішні часи, це виглядало, наче чаювання в англійському аристократичному клубі. Спочатку всі залицялися до найвродливішої – Інги. Але вона сказала, щоб хлопчики даремно не напружувались – вона за кілька тижнів розписується.

Ну, після цього була певна пауза, якісь там тости. Після тостів усіх потягло до Оленьки. Її батько був директором «Пасажу», якогось там…

Що Гом п’яний, я зрозумів, коли він підвівся «з-за столу» й почав жонглювати двома пляшками з-під «Советского» шампанського. Підкидав їх так високо, що, якби кому попало по голові…

Певно, і я був не зовсім тверезий, бо не кинувся спиняти Гома, а чекав, чи не впустить кому-небудь на голову ті пляшки.

Славко обривав струни гітари. А тендітна Оленька схилила біляву голівку йому на плече. І щось подібне почало творитись і з іншими персонажами цієї живої картини «Вечеря на траві». Тут і мене підняло на ноги й повело до тієї, найдальшої від мене, дівчини. Поки я виголошував тости, горлав пісні та витанцьовував з однією чорнявкою, я чомусь приглядався до тихої дівчини. Так, краєм ока. За весь час вона менше за всіх розкривала рота. І це мені дуже сподобалось.

Я схопив її за туге плече та звів на ноги.

– Ходімо! Я покажу тобі, як сходить місяць!

Ми попхалися навпростець крізь густу ліщину, під низьким липовим віттям. Нарешті вийшли на випас. І тут, справді, з-за найвищої гори з’явився край яскравого золотого місяця. Здоровенного, «як млиновеє колесо».

Я здивувався більше, ніж дівчина, бо вона таки чекала обіцяного. Я ж не думав ні про що, а бовкнув навмання.

Місяць виплив увесь із-за гори. І наче завис на гіллі засохлого дерева.

Тут ми повернулись один до одного. І почали цілуватись, як у поганих голлівудських фільмах. Але нам було дуже весело.

Ми цілувалися й тоді, коли збирали посуд і згортали «скатертину», адже всі наші були такі веселі, що чхати хотіли на всяке там начиння.

Уже біля їхньої хати я спитав:

– Поїдеш зі мною на острів порибалити? Так, на всю ніч?

Тут від сіней її почали гукати на всі голоси. Просто хором! І вона, ніби всім їм на зло, відказала:

– Поїду! – І, повернувшись на одній нозі, побігла до хати, до подруг…

…По набіжному сну мене підняв один із наших гуляк:

– Молю і благаю! Побудь за мене на кухні до сніданку!..

А що я не мішав знаменитої канівської самогонки з «хересом» (урожаю 1947 року) та напівсолодким «Советским» шампанським, то й голова була в мене свіжа й ніякої втоми.

І, як і вчора, я заходився патрати здоровенних щук, яких хлопці й чергові принесли дві повних сапетки з рибстану. А з хлопцями чогось прийшов рибалка на ім’я Толік, та й на прізвище – Рибалка. Цей білявий велетень із зовнішністю голлівудського вікінга подивився-подивився, як я патраю рибу. А тоді взяв ножа й показав, як по-рибальському роблять надріз коло грудних плавців і одним порухом видирають геть усі нутрощі.

Отак я і познайомився із Толіком Рибалкою.

По сніданку був живопис. Писали портрет дівчини на пленері. Графіків навчав Сергій Миколайович Єржиківський. У двадцяті роки справжній авангардист. А в мій час соцреаліст третьої категорії. Він ось так навчав нас живопису: «Вы постепенно усиливайте тон. Ну… как бы проявляя фотографию… А потом затягивайте, затягивайте!..»

Ілля Ніссонович Штільман, якщо не помиляюсь, ніколи не був авангардистом. І метода в нього була інша. Він простягав драматичним жестом слабу, випещену ручку й виголошував: «Если я пишу баржу, то это таки баржа получается! А вот как у вас из баржи получается не баржа – не пойму! Вот когда я делаю натурщицу, так это таки получается натурщица. А вот когда вы делаете натурщицу, так я не понимаю, что у вас такое получается. Для меня это секрет, как у вас такое получается?!»

Постановку на пленері я закінчив раніше за всіх. Єржиківський зазирнув на роботу й… так і так… Зітхнув з глибокою розпукою і махнув рукою.

– Ну хорошо, хорошо… Ну закончили… Идите куда-нибудь и делайте свои наброски… и ради всего святого, не мутите воду!..

I я зразу ж подався на кухню баламутити воду. Тобто домовитися з хлопцями, щоб вони притирили на вечірній забалдон трохи хліба й риби. І звідсіля, з підвищення, побачив, що внизу на сусідньому подвір’ї ходять оті чоловік і жінка. Виставляють на сонце сірі горщики й глеки. Я ще раз нагадав хлопцям про вечір і зістрибнув униз на межу.

– Добрий день! До вас можна? Подивитись…

– Здоров, якщо не жартуєш! А чого ні?.. Заходь, чуєш…

Господаря звали Василем Гордійовичем, а господиню тітонькою Катериною. Ще з хати, із сіней, виглядала їхня мала донька на милицях. Об її слабі ноги терлося смугасте сіре кошеня.

Господар показав на виставлений посуд:

– Це, чуєш, сирець. У хаті добре висох. Ніде й не похватався.

– Що «не похватався»?

– Чуєш, то так кажуть – «хватає сирець»… Коли від протягу тріскається глина.

Ми зайшли до майстерні. Господар умостився за гончарний круг на товстій лаві. Вибрав з купи глиняних грудок одну й кинув її на кружалко.

– Ну що, закуримо? – чи то спитав, чи то ствердив Василь Гордійович. Я витяг коробку албанського «Люксу», білу із золотою смужкою. Добрі були сигарети – товсті й духмяні.

– Для мене слабі… Ми свого ручкового тютюнцю, щоб аж у тімені заграло!

Василь Гордійович завів правицю за спину, обтер вогкі, у глині, пальці. А тоді видобув із макітерки добру пучку рубленого тютюну. Насипав тютюн на шмат районної газети. Обслинив край газети до скляної прозорості і зліпив по всій довжині. Я вже закурив свій «Люкс» і підніс Василю Гордійовичу сірника. Він затягся щосили їдким сивим димом. Відклав цигарку на лаву й бадьоро зачовгав по важкому спідняку. Розганяв щосили, поки круг не пішов рівно й плавно. Тут Василь Гордійович умочив руку у великій мисці. Струсив зайву воду рясними бризками на долівку. І почав зводити глину.