Мої Дікамерони - Логвин Юрий. Страница 17

За який час збірна команда райкому, міському та райвиконкому була вже на базі. Здається, хлопців викликали на веранду. Але що точно пам’ятаю – викликали по-одному. Та й випитували, що там було на містку?.. Ще дуже ретельно шукали афішу. Перешмонали всі мої альбоми й папки.

На той час старші викладачі відбули до Києва, а на заміну їм прибули молоді. Вони й визнали крамольним великий малюнок на стіні – портрет Василя Гордійовича. Може, за напис: «Святі горшки не ліплять!». Особливо збудив малюнок нашого партайнгеноссе Юліка Ятченка. Він здер малюнок зі стіни. Почали питати й моїх місцевих шанувальників. І вони показали, що я малював «развратниє рисунки» на горщиках у цього останнього одноосібника Баді. А той, певно, продавав їх на ярмарку. Почало начальство питати, хто такий цей Бадя? Поки їм витлумачували, хто такий Бадя і де він живе, Василь Гордійович встиг приготуватись. Чи хтось його попередив, чи він зразу все сам докумекав?..

З нашої бази команда поперла по огірках і помідорах тітоньки Катерини до майстерні Гордійовича. Почали питати гончаря.

«Такий і такий до вас приходив? Що робив?» – «Та заходив… Малював тут…» – «Що малював?» – «Та все мене, горно, кота…» – «А на горщиках малював?.. Ну, якусь абстракцію?» – «Та ні, наче ніяких матюків не бачив…» – «Де ті горщики?» – «Та воно ж хлопець городський, без поняття… У горні все й попукало…» – «???» – «Ну, тобто порвалося на черепки…» – «Де черепки?» – «У провалля викинув…» – «Ведіть нас туди!» – І Бадя повів гопкомпанію до смітника. Одна партійна дама заглянула в провалля: «Лізьте і дістаньте черепки». А він їй: «Як вам так треба – то ви й лізьте! А я вам драбину потримаю»… На тому діалог райкомівської дами та гончаря-одноосібника скінчився. І все керівне кодло сіло в машини й помчало до Канева через оновлений місток…

За три дні практика скінчилась і я зайшов попрощатись із Гордійовичем. Він же ганяв спідняк і виводив горло крутобокої тикви. Не відриваючи погляду від пальців і глини, покликав жінку:

– Чуєш? А принеси художнику теє…

Тітонька Катерина подала мені промаслений згорток з газети.

– Вибачай, що без хліба… На «Котляревськім» нова буфетниця. Нам хліба не лишила…

Я почав рачкувати до дверей – боявся спізнитися на пароплав.

– Чуєш! Зачекай! Хвильку!

Бадя змовницьки підморгнув і вправно зрізав мідною дротинкою бокасту тикву. Сповз зі свого сідала, метнувся до кімнати, де сохли горщики. Виніс звідтіля великий паперовий пакет, перев’язаний розпатланою конопляною шворкою.

– Це твої горщики! Я їх у рукав кухвайки сховав. Та й поклав у дрова біля горна… Ну, ходи з Богом!.. Чуєш, підожди, а ти мого тютюнчику на дорогу візьми?

І Гордійович згорнув із пожовклої газети кульок і всипав туди, може, три «гранчаки» ручкового рубленого тютюну…

А на пароплав я ледве встиг – вахтенний матрос уже починав тягти сходні. На кормі верхньої палуби сиділи тільки ми зі Славком. Їли смажених окунців, солодкі помідори й намагалися розгризти холодні качани вареної кукурудзи. І палили саморобні цигарки. І Славко виголосив те, що три дні мене ятрило: «А чи не чекають нас на пристані?»

На щастя, не чекали. Та у великій хаті вже знали про мене. І один чоловік, цікавий чоловік, який вирізняв мене серед залицяльників своєї доньки, покликав мене на тиху бесіду. Поклав переді мною лист паперу. З цього листа я взнав, з якої насправді я родини, довідався, що я «обладаю» здібностями організатора-провокатора та погано впливаю на колектив. Кінчалося: «С комуністіческім прівєтом» Такий-то… і був той «такий-то» – колишнім керівником мого батька. Колись у нього був син. Щоб не потрапити в ГУЛАГ разом із друзяками-студентами, хлопець застрелився. Здається, за два роки до смерті Коби-Сталіна-Джугашвілі…

Враховуючи обставини, які я сам собі створив і які мені створили інші, я був змушений піти на рішучі дії. Я відмовився від колективу, на який я погано впливав. І призначив себе головою комітету власної безпеки. Це дуже важка праця – слідкувати за собою. Важка й зовсім нецікава. Адже, як ви знаєте з усіх сучасних масмедіа, не те що слідкувати за кимось…

Млинок «сталінець»

В англійській книзі «The Physical Earth» написано, що хліб готують із пшеничного борошна, житнього, ячного чи вівсяного. М’який, пухкий хліб виходить завдяки особливим якостям зернового білка – клейковини. «З рису та кукурудзи виготовити хліб неможливо, бо там немає клейковини», – сказано на сторінці 178.

Я ж із цим науково-популярним поясненням аж ніяк не можу погодитися, оскільки є свідком того, що хліб можна спекти й без пшеничного, житнього, ячного чи вівсяного борошна. Що для цього треба?

Перш за все треба жити в убогому степовому колгоспі, який був колгоспом і при німцях. Різниця тільки в тому, що за трудодні німці давали окупаційні марки. Звичайно, теж пшик, але давали… І от із цього колгоспу спочатку німці забрали зерно. А потім, коли звільнили від німців, рештки вигребли наші. Може, хто що й приховав?.. А ще лишилося де-не-де кукурудзяного бадилля в полі. На поламаному, потрощеному бадиллі часом знаходились хиряві качанчики. Напівпорожні, видзьобані птаством.

Ну й біля спустошених кагатів можна було при ретельному колупанні в обмерзлій землі знайти дрібненькі почавлені й порізані картоплинки. Ще треба, щоб у вас піч топилася. І димар не курів. Для цього потрібна солома на розпал. А для жару кізяки, бо тут уже степ. А найближчий ліс за шістдесят кілометрів на північ.

Ще потрібні форми. Форми були в бабусі змайстровані з бляхи, здертої з даху якогось розбитого будинку.

Вони темні, обгорілі, прокопчені, пропечені багато разів. Є ще й дві круглі форми.

Звісно, можна й без форми спекти хліб. Хліб-загребу. Зліпити з тіста паляницю та засунути у витоплену піч на розпечений черінь. Або ще покласти тісто на капустяний лист, а тоді засунути дерев’яною лопатою на той же розпечений черінь. Такий житній хліб на капустяному листі найкраще за всіх пекла бабуся Марійка, рідна сестра бабусі Мокрини. Але такий хліб печуть із доброго житнього борошна. А сьогодні жита немає. Є мерзла картопля й вогкі дзьобані качани пшінки. Так у дідових краях називають кукурудзу.

Та бабуся Мокрина цим не переймається. Вона загадує бабусі Мінні лущити качани. Бабуся бере два качани й починає їх терти один об одного. І зернини обсипаються у дзвінке бляшане відро. Де зернини міцно сидять у качанах, там бабуся починає натискати на них великим пальцем. І кукурудзинки одна по одній вискакують у відро. Скоро зернини при падінні не дзвенять, а чути тільки легкий шерхіт.

Бабуся Мокрина натягла бурки з червоними гумовими чунями, замотала голову здоровенним сірим платком, одягла кухвайку. Прихопила плетеного з рогози кошика й вийшла з хати.

Ходила вона дуже довго, бо й «коптилку», зроблену з гільзи, запалили. І всі качанчики були обдерті. Коли прийшла, то спершу поставила на широкий ослін пузатий рогозовий кошик. А сама сіла на край ослону. Сиділа, віддихувалася, не роздягалася. Потім почала розкручувати сірий платок із китицями. Розкрутила, але не зняла. Розстібнула кухвайку. Витерла піт із чола, запустивши пальці під білу хустку, протерла кулаком очі. Коли зняла верхній одяг, тоді й кошик розкрила. Витягла звідтіля якусь дивовижну гільзу. Із товстенної гільзи стирчала крива залізна ручка. Точно така, як на м’ясорубці. М’ясорубки я вже кілька разів бачив. У місті бабуся їх якось позичала в людей. З другого кінця гільзу було розрізано на кілька смуг з дірками. Смуги загинались під прямим кутом до гільзи. А що найголовніше – вся гільза була рівнесенько побита дірочками.

Гільза товстенна й важка. Це було видно по тому, з яким зусиллям бабуся Мокрина витягала її із кошика.

Бабуся Мінна, як завжди, мовчки споглядає ту дивину. Мені теж цікаво. Але я сиджу на теплім припічку, де нагрівається, підсихає дрібненьке, але таке лискуче і яскраво-жовте, як бурштин, кукурудзяне зерня. І мені аж ніяк не кортить зістрибнути на холодну долівку.