Мої Дікамерони - Логвин Юрий. Страница 18

Бабуся Мінна тримає гільзу сторчма, а бабуся Мокрина витягає за ручку коротку товстенну палицю. Палиця оббита залізом. А на тому залізі на всі боки стирчать і блищать гостряки. Геть схоже на тертушку, на якій бабусі натирають картоплю на деруни.

Бабуся Мокрина торкається пучками цих блискучих гостряків. Ніби перевіряючи, чи справді вони гострі. І задоволено киває головою.

Потім бабусі з’єднують знову в єдине ціле блискучу гільзу та її темну серцевину.

Мене переганяють на піч на старий дідів кожух…

А самі розпалюють плиту пихкаючою соломою. Кидають туди кізяковий «кирпич», ставлять у найбільшу конфорку великий чавун. Спочатку кілька тонких цівок кислуватого сивого диму пробивається в щілини між конфоркою і чавуном. Але вони швидко тануть у темних закутках хати.

Каганець щось починає блимати і хтось, чи бабуся Мокрина, чи старша сестра Майя, підтягає циганською голкою гнота в гільзі.

Я боюся каганця-«коптилки», бо хоч мене й не лякали, але я не раз чув, що чи там, чи там вибухали такі каганці, заправлені бензином. Когось ніби спалило, когось ніби поранило… Хтось із тіток казав, що навіть авіаційний бензин не вибухне, якщо в нього солі насипати. Але сіль не менша розкіш, ніж бензин.

Бабусі клопочуться біля різанки й плити. Миють дрібненьку, мов голубині яєчка, приморожену картопельку, засипають її в паруючий казан.

Гільзу прибили до ослона товстими іржавими цвяхами.

Лежати на дідовому кожусі та на теплій печі було так добре, аж млосно. То я й заснув…

Коли прокинувся й визирнув з-за комина, то побачив унизу бабусю Мінну. Вона незручно, якось боком, сиділа на ослоні й крутила криву залізну ручку.

Гільза слабко відблискувала від «коптилки». На ослінчику, під самою лавою, під самісінькою гільзою стояла велика полив’яна миска. А в миску з найбільшої дірки внизу гільзи сипалося крупчасте кукурудзяне борошно. Я не пам’ятаю, як пахне кукурудзяне свіже борошно. Як пахне свіже, з-під жорен, житнє чи пшеничне, як пахне ще тепла макуха й свіжа олія, як пахне пара від казана з вареною підмороженою картопелькою – пам’ятаю, наче оце зараз нахилився з теплої бабусиної печі. А от кукурудзяне борошно?.. Ні, не пам’ятаю…

Бабуся Мокрина набирала меншою мисочкою борошно із великої миски, сипала в решето й висівала просто на голий стіл. Рештки з решета знов засипала бабусі Мінні в гільзу.

Потім, певно, бабуся Мінна стомилася, і вони помінялися місцями.

Тепер решето кружляло в руках бабусі Мінни.

А бабуся Мокрина без упину крутила ручку млинка правицею, а лівицею спритно, щоб жодна кукурудзина не вислизнула, набирала повну жменю зернин і засипала в отвір гільзи. Так вони по черзі мінялись, поки не змололи всю налущену й висушену пшінку.

Далі вони обидві заметушилися – товкли варену картопельку в чавуні. Засипали в кисло пахнучу висівками й хмелем діжу кукурудзяне борошно, заливали його окропом з другого великого чавуна, навалювали в діжу кописткою товчену картоплю. І бабуся Мокрина все мішала кописткою, пробувала пальцями – чи не загаряче? А тоді занурювала в місиво руки аж по лікті й товкла, м’яла, давила, чавила ту кукурудзяно-картопляну суміш. Далі знову казала бабусі Мінні підсипати кілька жмень борошна й підлити кухлик води. Урешті бабуся Мокрина зішкрябала тупим широким ножем залишки тіста з рук, кинула його в діжу. Діжу притулили до теплого боку печі в кінці лежанки. Накрили згори чистим широким полотняним платом, а тоді ще рядниною.

Я не знаю, чи вміла бабуся Мінна пекти хліб. Але пиріжки, особливо «спеттєрауш» – із солониною, салом, цибулею, чорним перцем – у неї були просто казкові. Але то вже потім, коли в нас замість «керогазу» була справжня газова плита з духовкою.

Уночі я двічі прокидався, коли бабуся Мокрина вставала з полу, запалювала каганець і перевіряла, як там тісто.

Потім, ще ніч не скінчилась, знову засвітили каганець – то пісно снідала сестра Майя й збиралася до школи. Мала йти голим грудневим степом кілька, якщо не всіх шість кілометрів по морозному вітру.

Як Майю вирядили до школи, тоді почали топити піч.

Мені стало так гаряче, що я прокинувся й спустився з печі на лежанку. І примостився поруч діжі з тістом. З-під ряднини на мене йшов густий дріжджовий дух.

Бабуся Мокрина, зігнувшися в попереку – як сама вона казала: «Стала рачки до печі», – поралась біля печі. А бабуся Мінна прошкрябала й промила дошки столу та виставила на нього чорні, лискучі від змащення хлібні форми.

Бабуся Мокрина то відкривала заслінку в печі й підкидала туди новий сухий «кирпич», то підходила до лежанки й зазирала під ряднину.

Я зараз не можу сказати, як воно все те довго тривало.

Пам’ятаю тільки, що нарешті бабуся Мокрина відгребла із середини череня жар і приснула туди водою зі жмені. Обернулась до бабусі Мінни й схвально кивнула головою.

Діжа із лежанки перемістилась на широкий ослін при столі. І в чотири руки почали заправляти жовте тісто у чорні лискучі форми.

Наповнені форми одна за одною зникали в чорному гирлі розпеченої печі.

Як бабуся Мокрина закрила залізною заслінкою наповнену утробу печі, то стомлено просто впала на ослін при столі. Поправила пасмо волосся, що тільки зараз вибилося з-під хустки.

Помовчала, а тоді злегка розвела руками і проказала: «І хто його знає, як воно буде?»

Не можу сказати, як то довго випікався цей кукурудзяно-картопляний хліб. Пам’ятаю тільки, що жодного разу бабуся Мокрина не зазирала до печі.

Форми з готовим хлібом витягала до гирла печі кочергою, обхоплювала вогким рушником і несла до столу. Легким і точним ударом вибивала на стіл хлібину. Ставила хлібину на бік й зігнутим вказівним пальцем постукувала по дну хлібини. І хлібина відгукувалась, як бубон. На чистих, вискоблених дошках столу постали довгасті, як магазинні, хлібини і дві круглі, мов широкі паски. Уся хата просто попливла в гарячому хлібному духові..

Ми їли той кукурудзяно-картопляний хліб цілий тиждень. Як не більше. І хоч цей хліб кришився, а часом й шматочки не розтовченої солодкуватої картоплі траплялись, однак він не запліснявів і не загнив. Не став липким і смердючим усередині, як ото зараз стають мокрими й розлізлими всередині наші київські батони.

P. S. Отой млинок із гільзи у дідових краях називали «сталінець». Тому вважаю, що новітні назви ноу-хау «кравчучка» та «кучмовоз» не можуть претендувати на оригінальність.

Сітка

Сітка стояла за дверима стайні. Сучасний міський читач думає, що сітка може або лежати або висіти. Але ця сітка стояла тому, що була прикріплена до двох здоровенних кленових луків. Один лук зігнутий із цілої гілки. А другий лук стулений із двох гілок і міцно скручений мідним дротом. Сама ж сітка в’язана з тонких конопляних мотузок і між луками провисала великим капшуком. До тих сутінок я не бачив, щоб цю сітку, натягнуту між два луки, брали з-за дверей і щось із нею робили.

Сутінки поволі густішали.

Бабуся Мокрина озирнулася на всі боки й сказала, що час іти. Винесла зі стайні сітку й подала бабусі Мінні. Собі витягла штиль і скручену линву. Не знаю, а чи знає хто із читачів, що воно таке – штиль. Штилі бували й дерев’яні, й залізні. Але обов’язково це держаки завдовжки зі звичайні господарські вила. Один кінець гострий, щоб його було легко встромляти в копицю чи в скирту. А щоб можна було витягти добрячий жмак соломи чи сіна, нижче вістря, може на п’ядь, був хороший гак. На дерев’яних штилях це був гострий сучок. А якщо штиль залізний, то це гак, як на справжньому гарпуні. Тоді, та й не один десяток років потім, я не знав і гадки не мав, що той штиль із вичовганим, мов полірована ніжка ломберного столика, держаком та лискучо дзеркальним сталевим вістрям був доброю зброєю проти зайд – бандитів із «комсомольськіх отрядов продразвьорсткі». У селі Диківці, як повигрібали в людей останню жменю зерна, уночі їх усіх штилями до долівки попришивали!.. Чи наші родичі теж поштрикували штилями революційних грабіжників – не можу сказати. Але знаю, що з часом геть усі вони, ще до війни, щезли із Диківки. А одна з моїх тіток так навіть ім’я змінила, щоб і сліду не було, що вона із села, та ще з Диківки…