Останній шаман - Тисовська Наталя. Страница 27

Юрась оббіг машину ззаду й уже заліз досередини. Приголомшений сусіда відпустив гальмо, і «жигулі», здивовані тим, що з дому знову доводиться десь тікати, обережно почали набирати швидкість.

* * *

Джип крутонувся на місці і від’їхав, забираючи з собою перелякане обличчя маленької журналістки в тонованому вікні. Колеса розхлюпували брудні калюжі, від чого сніг обабіч дороги вкривався чорними цятками бризок. Ліна, що так по-дурному втратила єдиний зв’язок зі світом — мобільний телефон, який, правда, майже розрядився, сиділа на задньому сидінні під пильним наглядом холодноокого бандита.

Вулиці були пустельні, хоча вже робочий день кінчався, надвір би мали висипати вільні на цілих дві доби — п’ятниця добігала кінця! — люди, закохані мали б уже збігатися на побачення, підлітки, стріляючи сигарети в перехожих, мали б тусуватися на лавках під парканами, а ще краще отут, під маленьким дешевим кафе, де можна взяти пляшечку пива і почуватися господарем життя. Тільки ніде нікого чомусь не було, тільки місяць-повня світив прозорим світлом згори.

Світлофор на дорозі мигнув зеленим оком, і викрадач, який сидів за кермом, почав пригальмовувати. Другий напружено зиркнув уперед і крикнув:

— Газуй, газуй, газуй! Ще проскочимо!

Бандит газонув так, що Лінина голова втислась у спинку сидіння, а горлом почала підніматися нудота. Увімкнулося жовте око світлофора, яке майже зразу змінилося червоним. Джип вискочив на перехресну дорогу.

У бічній вуличці в цей час з’явилися заляпані брудом «жигулі» невідомого кольору. Водій «жигулів», побачивши джип, що нісся просто на нього, різко загальмував, але машина все одно встигла вискочити на перехрестя. Скрегіт металу розітнув тишу.

Не тямлячи, що робить, із джипа викотився навіжений хлоп у чорному пальті й підскочив до «жигулів».

— Вилізай, ідіоте, ти мені машину побив!

Водій «жигулів» хряснув дверцятами, підбіг до хлопа й затопив тому в писок. Хлоп ошелешено сів на землю.

— Хто кому машину розбив, холера б тебе трісла! Ти дальтонік? Ти давно медкомісію проходив?

На підмогу товаришу із джипа вистрибнув Лінин викрадач і підскочив до войовничого водія «жигулів», наставляючи на нього пістолет.

— Ти, геть з дороги! — і, кивнувши своєму одурілому товаришу, гримнув: — У машину! Ну!

Хлоп у чорному почав підніматися з землі. В цей час задні дверцята «жигулів» відчинилися з двох боків одночасно, і звідти виринули очманілі обличчя Юрася Булочки та Ореста.

— Двоє! — зарепетував Орест. — Це ті двоє! Я вас упізнав!

— Тим гірше для тебе! — гаркнув Лінин викрадач і натиснув на гачок пістолета. Куля дзенькнула й уп’ялась у дверцята машини на рівні Орестового живота. Орест опустив очі, недовірливо глянув на дірочку з гладкими краями, що лишилась од кулі. Лінин викрадач і водій «жигулів» одночасно вилаялися.

Несподівано з другого боку вулиці виїхав зелений «газик» і різко став, здіймаючи хвилю підталого снігу, обливаючи брудною водою джип, «жигулі» й п’ятьох людей, що застигли коло зчеплених машин. Із «газика» спершу вистромилося два пістолети, а тоді розпашілі обличчя в міліційних кашкетах.

— На землю! — гаркнув один із міліціянтів. — Кинь зброю, паскудо! Я тобі що сказав? Кидай зброю, тварюко!

Другий, вайлуватий і наче невиспаний, замислено глянув на джип. Юрасеві здалося, що він уже раз бачив цього міліціянта.

— Слухай, — хитнув вайлуватий головою в бік свого товариша, — це не тачка, на яку орієнтировка була?

— ???

— Ну, що пенсіонерку переїхала? Цифри в номері пасують, колір теж…

І в цю мить із задніх дверцят джипа випала дівчина в зеленій дублянці й кинулася просто в обійми ближчого міліціянта.

— Це той джип, той! — гукала вона, борсаючись у полах дублянки. — А ви знайшли свідка? Ви все-таки когось знайшли?

— Ти хто? — здригнувся міліціянт, і смикнулась автоматично його рука, і пістолет вибухнув гуркотом. Лінин викрадач кинувся на землю, затуляючи голову руками.

— Не стріляйте! — крикнула Ліна, нарешті виплутуючись із власної дублянки. — Я заручниця!

Розділ XVIII

МОДЕЛЮВАННЯ МАЙБУТНЬОГО

Ліна стояла на порозі Орестового будинку. На руках у неї прилаштувалося жовтооке кошеня. Крізь одчинені двері Орест глядів на кошеня здивовано.

— Ось, саме кинулося в руки. Просто посеред вулиці. Не могла ж я його відігнати? — квапливо пояснила Ліна.

— Няв, — сказало кошеня.

— Нявко, ти чия така? — нахилила Ліна голову до кошеняти. — Яка маленька, пухнаста!

Кошеня задоволене примружило очі.

Орест і Ліна чемно сіли на дивані, у найдальших його кутках, і тільки якби вони одночасно простягнули одне до одного руки, могли б торкнутися долонями, та вони сиділи статечно й церемонно, стиха вимовляючи поодинокі репліки. Хованець із дивану перемістився на підлогу, де йому було звичніше, і тепер лежав на м’якому килимі, прилаштувавши голову на Ліниних ногах, цим остаточно її заморозивши. Сміливе кошеня примостилося йому під боком.

— А ви давно живете тут? — спитала Ліна, оглядаючи кімнату. — Чому вирішили з материної хати виїжджати?

Орест прокашлявся.

— Ну-у-у… Просто… Хотів жити окремо…

— Щоб кохана дружина й люба мати не мали змоги перетворитися на злу свекруху й нахабну невістку?

— Майже так, — усміхнувся Орест, віддихаючи затамоване повітря.

— А де ж тепер дружина?

— Вона, правду кажучи, дружиною ніколи не стала. Вона поїхала в Чехію, в Празький університет учитись — і більше не повернулася.

— Вам її бракує?

— Тепер — ні, — квапливо мовив Орест. — Тепер уже — зовсім ні…

Мов зненацька згадавши найневідкладнішу справу, він підхопився з дивану й побіг у двері. За ним почеберяло кошеня. Ліна здивовано втупила погляд у проріз дверей, і навіть Хованець підняв голову, проводжаючи господаря червоними очима. За хвилину Орест вибіг із двома вузькими келихами й пляшкою вина в руках.

— Ви ж вип’єте вина? — з запізненням запитав він.

— Вип’ю сухого вина з задоволенням.

Хованець чмихнув і опустив голову Ліні на ноги.

— А скажіть, — почав Орест ніяково, — звідки ви дізналися про мене? Пам’ятаєте, коли ви вперше до мене приїхали…

— А мені реєстраторка з лікарні сказала. Така чорнява, коса довга, вона весь час у рожевому ходить… І в аптеці, здається, підробляє.

— Чекайте, чекайте, — здивувався Орест, — реєстраторка, яка підробляє в аптеці? Хіба нову взяли? Бо в аптеці ж працює дівчина молоденька, білява, і стрижка в неї цікава — дуже модна, певно, — стирчить навсібіч. А в реєстратурі — мамина давня знайома, сива така, років п’ятдесятьох.

— Що-о-о?

— А що таке? — не зрозумів Ліниної реакції Орест.

— Та так, не звертайте уваги, — швидко відповіла Ліна, придушуючи паніку.

— Ви знаєте, ваш колега вчора досить дивно поводився…

— Що так? — спитала Ліна.

— Почав розпитувати, чи не був Святослав Пилипович, мій батько, шаманом. Я, зізнаюся, на мить подумав, що колега ваш — трохи не при собі…

— Юрась Булочка мріє про славу, — всміхнулася Ліна. — В цьому він ще просто велика дитина.

Вони помовчали.

— А знаєте, — заговорив Орест, — ми часто грали з матір’ю в одну гру. Вона давнішня, ми ще в дитинстві її страшенно любили…

— Як називається? — спитала Ліна.

— «Ерудит». Не чули? Прикольна гра. Я вам зараз покажу.

Орест знову, мов його штрикнули голкою, підірвався з дивана й побіг до книжкової шафи, нижній ярус якої займали шухляди, висунув одну, вигріб назовні старі зошити, схожі на конспекти, витяг із-під них коричневу прямокутну пластмасову коробку.

— Ось вона! — усміхнувсь Орест, ставлячи коробку на диван рівно посередині, між собою та Ліною, й вигрібаючи з неї чорні квадратики з білими буквами й маленькими цифрами внизу та перекидаючи їх догори зворотним боком, аби букви ці сховати. — Отож, правила такі: на кісточках, бачите, літери, які треба складати в слова. А отут дрібненько цифри, бачите, це, так би мовити, «ціна» кожної літери, щоби бали рахувати. На полі починаєте з центру, де білий квадратик. Якщо буква в вашому слові потрапить на зелену клітинку, її вартість подвоюється, на жовту — потроюється, а якщо на синю клітинку — вартість усього слова подвоюється, на червону — потроюється. Запам’ятали? Беріть собі сім кісточок.