Фізіологія жіночої депресії - Андрусів Вікторія. Страница 25

… Про те, що вагітна, Ганнуся дізналася від… екстрасенса. А сталося це так: приїхав з Києва якийсь іменитий лікар, якого запросили до участі у програмі «Допомога дітям Чорнобиля». Прибув він з цілою свитою асистентів, розташувавшись у міській лікарні.

– Ану-мо, Ганночко, йдемо до дохтора на прийом, – кликала похилого вже віку сусідка, – кажуть, світило із столиці приїхало, та ще й володіє якимись екстрасенсорними здібностями…

– Не йду я, тітко, та й не болить мене нічого. Соромно якось перед справжніми хворими.

– То хоч дізнаєшся, чим хворітимеш років через п’ятдесят. Ходімо, бо я сама ганьблюся, – вмовляла тітка Ганнусю, і та таки згодилася.

Сусідка вийшла від «дохтора» з цілим переліком болячок, а у Ганнусі виявився остеохондроз (воно й не дивно – годинами корпіти над журналістською писаниною). Одразу ж лікар призначив масаж.

– Обережно. Як будеш з нею працювати, плід не пошкодь, – почула краєм вуха Ганночка розмову лікаря з масажистом, який приймав тут же поряд, у сусідньому кабінеті.

«Може, це не мене стосується?» – подумала вона, і безбоязно віддалася в руки асистента столичного світила. Але випадково почуте не давало спокою. Після сеансу Ганнуся вернулася до лікаря з німим запитанням в очах.

– Дівчино мила, ти скоро мамою будеш, – сміявся той, – та до гінеколога йти ще зарано. Занадто малий термін, щоб розпізнати. Тижнів за два підеш.

Так ось чому той дивовижний предмет у його руках, що нагадував мініатюрні металеві ваги, на яких зважують золото, і вів себе спокійно, рухаючись вздовж тіла, але так активно загойдався на рівні Ганнусиного лона.

«Боже мій, от так новина! – аж руками сплеснула. – Невже? Невже?!»

Вдома вона нічого не сказала. Вирішила почекати два тижні, щоб упевнитись у правдивості діагнозу. Але факт залишався фактом.

І щасливішої за Ганнусю не було. Як-то вона, Ганнуся, стане справжньою мамою – не ляльчиною, не собачою, не племінниччиною, а най-найсправжнісінькою? Всі сумніви, які не раз роздирали її творчу неспокійну натуру стосовно доцільності людського існування, зникли самі собою. От для чого людина народжується – щоб дати життя собі подібному, відчути радість від того, що те – народжене – тебе потребує, без тебе не виживе, і ти можеш всім своїм нутром і єством повністю віддати себе йому.

Носила Ганнуся свій живіт, як олімпійську нагороду: ніколи в житті вона так не пишалась собою, навіть отримуючи червоний диплом в університеті, чи стоячи перед вівтарем у казково гарному весільному вбранні…

… Кажуть, що вагітність забирає у жінки красу. Це неправда, і ніколи не вірте цьому. Ганнуся розцвіла, як ружа, і личко її, завжди бліденьке, запалало здоровим рум’янцем, в очах засвітилися вогники, груди налилися зрілістю, постава сповнилась статечністю. То вже була інша Ганнуся, не та, яка з двома кісками навсторчки (Пеппі-довга панчоха) гасала, як фурія, а сусіди лиш скрушно хитали головами: «Ну коли ти вже угомонишся, дівко?»

… І коли кажуть, що вагітна жінка перестає бути цікавою для чоловіка, теж не вірте. За Ганнусею кожен обертався із захопленням.

– Яка ж гарненька! – чула вона за спиною.

– Така молоденька (це у мої двадцять п’ять), а скоро вже мамою буде…

– І дав же Бог щастя цвісти отак перед пологами…

І ще багато добрих слів чула вона услід від чоловічої (рідше – від жіночої, заздрісної) статі. І щасливо усміхалася, подумки виправляючи фразу: «То не мені Бог дав, а нам, бо нас уже двоє». І гладила себе по округлому животику. А потім, коли той, що всередині, настирливими поштовхами вже давав рішуче про себе знати, вимагаючи спілкування, Ганнусі стало вдвічі веселіше, бо вона вже мала співрозмовника.

– Ну як ти там, чадо? – промовляла вона до власного живота. – Тісно тобі? Волі хочеться? Скоро вже, трішки ще потерпи. Я тобі зараз молочка дам, щоб вистачило сил на світ Божий вибратися, – і випивала одним духом склянку козячого продукту (кажуть, дуже корисний), який щоранку чекав її під дверима у дарунок від знайомих з передмістя.

… Частенько думала, яким він буде – вже ж бо знала, що носить під серцем хлопчика. Снився їй у білосніжнім звитку, чорнобровий, чорноокий – такий, як вона сама, і не знала, куди дітися від того щастя, і не хотіла прокидатися…

«Як все просто, – думала вона, – як просто, виявляється, бути щасливою». І є, виявляється, речі, попри які все інше, що тебе оточує, відступає на другорядний план. Те, що раніше розчулювало, здається смішним, те, що здавалось трагедією, виявлялось таким собі дрібним непорозумінням, порівняно з тим великим щастям, яке вона носила у собі.

Приходячи на огляд у жіночу консультацію, ретельно придивлялася до таких, як вона, вагітних жінок. Чи відчувають вони те саме? Чи то тільки вона, виняток, віддалась своєму лону всією душею і тілом. «Я» вже не існувало, було тільки «Ми».

І вже зовсім не думалось про те, що пологи можуть бути важкими, що трапляються ускладнення, що стаються деколи і трагедії… Про це все не хотілося думати. Єдине, що було – це відчуття Велетенського Всеоб’ємного Нескінченного Материнського Щастя…

… Вперта муха, за черговим разом вдарившись у чисто вимите вікно, упала на стіл і замовкла. Напевно, знепритомніла.

«Нарешті, цілковита тиша, – подумала Ганнуся. Її змучені повіки потихеньку закривались, але мозок ще вперто доганяв вже розмиту, без чітких обрисів думку. – Треба спочити, бо за кілька годин принесуть його – моє дитя… Ціле життя я чекала цієї миті…»

… Виснажений після важкої ночі лікар низько схилився над Ганнусею, тримаючи її руку в своїй у пошуках пульсу. Обережно поклав Ганнусину руку на ліжко і швиденько, аби ніхто не помітив його професійної слабкості, ковтнув сльозу, що викотилась з-попід окулярів і заблукала у скуйовдженій густій бороді.

– Зафіксуйте годину смерті: 7.15, – сказав він розгубленій медсестричці, і, прикривши простирадлом обличчя, на якому застигла ледь помітна щаслива посмішка, що не сходила з Ганнусиних уст усі дев’ять місяців, вийшов із палати…

Про жінку, яка любила мріяти, про Різдво i про Прекрасне

Яскравим сонячним сяйвом заграла вранці її кімната…

«Сьогодні має статися щось Прекрасне, – подумала вона, і сама у це не повірила». Бо сонце світило у її вікно досить часто, а Прекрасного не ставалося нічого… Та дарма. Прокидатися у сонячній кімнаті і в гарному настрої – це вже половина успіху.

… Простягнулася, мов кішка, у ліжку, остаточно прийшла до тями після глибокого сну. Як завжди, намагалася згадати, що снилося – щоб співставити з народними прикметами, і, як завжди, не згадала. Кілька фізичних вправ (піймала себе на гадці, що могло їх бути і більше), йогурт, кава… Це був звичний ритуал, який відбувався щоранку автоматично і змінити його могла б хіба якась світова, не дай, Боже, катастрофа.

Коли аромати духмяної арабіки почали насичувати кімнату за кімнатою, майнула думка:

– Занесу-но я свіжої кави старенькій сусідці. Їй, вочевидь, вже запахло. Тільки ж потрібно це зробити як завжди тихенько, аби її дідо не чув і не бачив – лікарі ж бо заборонили їй пити каву. Але побачивши її блаженний вираз обличчя при священному дійстві кавопиття, розумієш, що саме воно є змістом її існування на вісімдесятому році життя.

– Дай, Боже тобі здоров’я, дитино (то нічого, що у «дитини» вже своя доросла дитина), – зраділа тітка Маргіта, побачивши її на порозі з горнятком запашного напою. – Дай, Боже, тобі, дитинко, щастя та гарних свят. За бабу стару ніколи не забуваєш, – і вмостившись на обледенілому ґаночку, смачно і голосно сьорбала. Скоївши цей «злочин» стосовно вітчизняної медицини в ім’я маргітиного сенсу життя, вона, задоволена, побігла назад до хати збиратися: попереду – насичений день. Навела марафет, туго зачесалася, нашвидкуруч, як завжди, поснідала і закружляла, мов білочка, у своєму щоденному колесі…

Найперше помчала до видавництва, де вже пашів друкарською фарбою стос її щойно виданої книжки (пахощами свіжі сторінки нічим не поступалися ранковій каві). Для неї це був величний і урочистий день – щось схоже на народження дитини.