Фізіологія жіночої депресії - Андрусів Вікторія. Страница 27

Враховуючи, що людина майже півжиття просипає, дуже важко встановити межу між тим, що тобі сниться і що відбувається насправді. Це мене збиває з пантелику, і частенько я потрапляю у безглузді ситуації, над якими сама ж опісля і сміюся.

Присниться мені, приміром, сон, що я маю зустрітися з певною людиною. Я начебто добре знаю цю людину. Я знаю, як вона виглядає, у що вбрана, як розмовляє, і, взагалі, чим дихає. Я усвідомлюю, чому ми маємо зустрітися і де, що ми будемо обговорювати, куди зайдемо на каву, відчуваю вагомість нашої зустрічі і передбачаю бажаний результат. Тобто це – цілком реальне службове побачення.

Я ретельно готуюсь до зустрічі, приходжу на домовлене місце. П’ять хвилин стою спокійно, наступних п’ять поблажливо думаю, що інколи обставини спонукають до спізнення. Ще п’ять хвилин терпляче намагаюсь нічого поганого не думати, і врешті-решт роблю висновок, що людина, на яку я чекаю, не вижила б в умовах капіталізму через відсутність пунктуальності. Йду геть.

І тільки згодом починаю усвідомлювати, що насправді тієї людини не існує, що це – плід моєї уяви, мого сну, причому реальний до таких подробиць і деталей як одяг, час, місце зустрічі.

У таких випадках варто замислитись, принаймні, про дві речі: умовність свого існування та необхідність звернутися до психіатра. І все це відбувається у той час, коли я частенько не впізнаю на вулиці реальних людей, з якими сиділа за одним столом, перебувала разом у товаристві чи за інших обставин, завдяки яким вони мене добре знають. А потім десь у місті сіпають мене за рукав і допитуються, не знаючи, чи ображатися, чи сприймати мою поведінку за жарт:

– Привіт, ти чому не вітаєшся? Зазналась, чи що? – І я розгублена, бо не зазналась, а просто не впізнала: «… Вибач, я погано бачу». – Хоч бачу я ще досить пристойно. Та людини не знаю, хоч убий, ні звідки, ні як її звати.

Тому мене пригнічують питання, поширені серед мешканців провінційних містечок:

– Ну що, була на гостині? Що їла? Що пила? У що була ґаздиня вдягнена? А як там у них вдома? – і тому подібне.

Що я можу відповісти на це? Я ж бо не пам’ятаю, у що була вдягнена сама, а скоро можу забути власне ім’я і дату свого народження (це вже буде останнє).

То де ж реальність виміру нашого існування? Існує тільки умовність.

Та я напевне знаю, що ТОЙ світ нічим не гірший за цей. І я б не проти поміняти їх місцями. Єдиний недолік існує лишень у ТОГО, другого, виміру: якщо у цьому світі ти хочеш когось побачити, ти йому просто телефонуєш чи заходиш на горнятко кави. А ТАМ ти не можеш викликати кого хочеш жодним штучним шляхом, аж поки він сам не прийде до тебе уві сні.

Так чи інакше, треба бути обережним у використанні свого другого «я», бо у ТІМ світі тебе сприймають такою, як ти є, а у цім – запишуть до божевільних. А ще як зізнаєшся, що інколи ті світи переплітаються і утворюють метаморфози, то…

Якось мені приснився чудернацький сон: сидимо ми нашим великим гарним товариством у мене в хаті за круглим столом – мої іменини. Піднімаємо келихи. Лунає тост:

– За твоє щасливе майбуття! За те, щоб тобі нічого не треба було робити, аби воно прийшло. Ти просто не думай ні про що, наберись терпіння і чекай. Воно саме до тебе прийде. Воно вже на шляху до тебе…

Тост мені здався трохи задивним, навіть як для сну. Може, навіть недоречним, бо для щастя, я гадала, у мене все є, і тому Бога ніколи не гнівила, дякуючи йому за те, що маю. Цікаво тоді, яке ж таке щастя?

Всі осушили келихи, ніхто не супротивився почутим словам.

І тут пролунав дзвінок. Хтось чужий (свої вже сиділи за столом) стояв за воротами і настирливо вимагав відчинити. Всі принишкли – це справді виглядало, мов якесь провидіння. Я пішла відчиняти.

Під парканом стояв молодий чоловік і всміхався так, наче ми знаємося сто років. Високий, чорнявий, весь сяючий, – гарний, як у справжньому казковому сні.

– Я зайду ненадовго. Ви ж мене чекаєте?

Я не відмовила. Я сказала:

– Безперечно. Ми будемо дуже раді.

Він увійшов, і все товариство роззявило від несподіванки рота. Він зрадів, що тепло і людно. Присів біля каміну. Я налила йому вина.

– Тут так добре і затишно, – сказав він. – Я цілий світ обійшов. Стомився. Я звідси, мабуть, вже нікуди не піду…

І на цьому сон урвався…

З тих пір минула вічність. І за ту вічність багато пережилося. Деколи вона мене тішила, деколи, мов окропом, обпікала шокуючими несподіванками. Незмінним залишалося одне – два простори. Два простори мого земно-неземного існування. А я так до цього звикла, що якби мене хтось запитав, у якому з просторів комфортніше – я б не на жарт замислилась. Мені подобається одночасно проживати два життя…

Наближався Новий рік. Точніше, був уже на порозі. Але він не нагадував мені зимового свята. Снігу не було. Морозу також. Здавалось, от-от почнуть випинатися, як гриби після дощу, проліски. У повітрі пахло весною. Деякі дерева забрунькували, і це було погано – старші люди скрушно хитали головами, мовляв, вдарять морози – пропадуть і абрикоси, і персики, і весь урожай.

Народ істерично закуповував штучний сніг у пластикових пульверизаторах, аби притрусити ним свої ялинки – наче він міг замінити справжній. Застудився син, і мене огорнув подвійний сум. Сум, що він хворим зустрічатиме свято, заздалегідь накупивши гучної піротехніки (пристрасть до феєрверків у нього була змалку і передался від діда). Тепер цей арсенал петард, вибухівок і сріблястих ракет залишиться несхоснованим. І шкода, що зостанемося у свято без товариства, якому теж заздалегідь і ретельно готували даруночки під ялинку.

– Нічого, – заспокоювала я розчуленого малюка. – Ти видужаєш, і ми влаштуємо справжнє свято. Змайструємо казкові костюми, назбираємо дітлахів і підемо колядувати – попереду ж Різдво…

Я метушилася біля столу – всі синові улюблені наїдки були зосереджені на одному метрі причепуреного святковою скатертиною овалу: канапки з червоною ікрою, оселедець, замаринований власноруч, фаршировані тунцем яйця, шиночка, оливи з анчоусами… І у центрі – свічка…

Та особливого захоплення у дитячих оченятах не було – ми однаково любимо у свята товариство. Вмостившись поряд на дивані, я – сидячи, він – лежачи, ввімкнули телевізор, запалили гірлянди на ялинці, і зі словами «Завжди так не буде!» приготувались зустрічати Новий рік.

Та хтось прийшов раніше. Пролунав дзвінок. Той Хтось настирливо вимагав, аби йому відчинили хвіртку. Ми переглянулись – гостей не чекали.

– Може, Дід Мороз? – пожартувала я, а сама подумала: – Непогано було б. І настрій би відразу піднявся. Чому не може бути, як у казці?

Натомість за парканом стояли двоє. У одному з них я впізнала старого приятеля ще з часів, як разом «попід стіл пішки ходили». Тепер, коли комусь із нас буває скрутно, йдемо порюмсати одне одному в жилетку. А другий…

Це був він – ТОЙ. Той, якого я бачила колись дуже давно уві сні. Високий, чорнявий, від нього промінило невидиме іншим світло. Я відразу його впізнала. І мені стало смішно, адже він про це не здогадувався. В одній руці – шампанське, у другій – цукерки.

– Ого! Якими шляхами? – Я зробила вигляд, наче нічого не трапилось, хоч привід для здивування був чималий. Свого дитячого друзяку я вже не бачила років зо два.

– Ось, – сказав він, – приїхав до мене приятель здалеку погостювати, і ми вирішили привітати тебе з Новим роком. Впустиш?

Я не зізналась, що приятеля давно знаю, а мовчки жестом запросила до хати. Мене вже важко чимось здивувати.

– Мамо, гості?! – Синові очі засяяли радістю: дуже не хотілося йому ковтати в самітництві ліки, а по дванадцятій вкладатися спати. – Мамо, ура! Я вже майже здоровий! Новий рік починається! Будуть танці!..

А ТОЙ, чорнявий і високий, всередині весь аж світиться, присів коло каміну, та й каже:

– Тут так тепло і затишно, і не хочеться нікуди йти… Я вже звідси, мабуть, нікуди не піду…

Ми зустріли Новий рік разом. І наступний також…