Фізіологія жіночої депресії - Андрусів Вікторія. Страница 28

Нехай мені хтось пояснить, у якому вимірі часу я живу?…

Ми разом вже десять років…

А насправдi було так…

… Народилась я у Дрогобичі – місті, яке дало нам славного Антонича, що в нього так закоханий Андрухович, і яке не залишило мені ніяковісіньких споминів – адже мені не було й року, як батьки переїхали в Ужгород.

Тепер, коли я зрідка там буваю, намагаюся викликати в собі бодай якісь патріотичні почуття. Та мені це не вдається, бо бачу замурзане містечко, де крім старої міської ратуші нема на чому спинити око. А може я просто його мало знаю.

Та є недалеко від Дрогобича село Східниця – за перевалом, на окрайку Землі. Там стоїть бабчина хата – сьогодні порожня. Там і поховані мої бабця і дід – Катерина та Віктор Гаускнехти. В дитинстві я думала, що у Східниці закінчується світ, бо жодна дорога далі нікуди не вела. То вже згодом, коли східницька «нафтуся» дала про себе знати, набудували там пансіонати, оздоровчі комплекси і, звичайно, дорогу. А тоді, коли батьків старенький «Москвич» пахкав-кректав, долаючи гірське бездоріжжя, півсела збігалося подивитись, що за панство завітало власною автівкою.

…Дідуся я пам’ятаю слабо: він помер, коли мені було п’ять років. Одне, що я знаю напевне, – він був дуже добрим і страшезно мене любив. Я пригадую його ще не зовсім хворим, коли він ставив мої маленькі ніжки на свої ступні і так розгойдував. А мене це понад усе бавило. Потім, коли він вже не вставав, я любила сидіти біля його ліжка, а він, намагаючись встати, просив у мене ціпок, вказуючи на смугастий домотканий покрівчик. Дід думав, що то палиця.

Якось перед смертю попросив води. З дорослих поряд нікого не виявилось, а я стрімголов до відра з нафтусею. Капали дідові сльози у горня.

– Янцю, дитина мені води подала, – казав він мамі і цілував мене у чоло.

… На цвинтар мене не брали, як не беруть і дотепер. Вважали чомусь, що мене, занадто чутливу, треба позбавити зайвих душевних хвилювань. Начебто я й без цього не розуміла, що дідусь помер.

… У тій Східниці в мене залишилось ще багато рідних людей. Це тітка Марися, бабина сестра, яка мешкала за кілька хат і померла у дев’яносто п’ять років. А ще вуйко Дмитро, її чоловік, що дожив майже до ста, їхній син – вуйко Влодко, який приїжджав до них частенько з Борислава і який тепер, у свої вісімдесят, виглядає, як огірочок. І, звичайно, бабця, яка року не дожила до дев’яноста, і тому всі вважали, що померла вона дуже молодою (мовляв, сама винна – нічого було у тридцятиградусну спеку іти в поле картоплю обкопувати).

Крім тітки Марисі у бабуні було ще кілька сестер, але всі вони доживали до глибокої старості, не спочивши у своєму житті ані півхвилини.

… Тітку Марисю я любила більше за всіх – доброта іскрилася з її очей. Не встигали ми по приїзді зайти до бабиної хати, як я вже готувала гостинця з сонячного Закарпаття – винограду, фруктів-овочів у миску, і гайда до тітки. А та вже мене обіймала-цілувала:

– Вітунцю, горішків з медом будеш? А молочка – такого, як ти любиш, ще теплого, щойно здоєного?..

У вуйка Дмитра була своя невеличка пасіка, він нею страшезно пишався. І я не забуду ніколи смаку того їхнього меду.

Вуйко був людиною високоосвіченою. Принаймні, не було у східницькій бібліотеці книжки, яку б він не прочитав. Кожного дня він вдягав чисту сорочку, підкручував білосніжні вуса, вмощувався біля радіоприймача, уважно слухав, що робиться у світі. Потім начіпав окуляри і читав пресу. Після чого дуже любив дискутувати на політичні теми, був би лишень співбесідник. Він і мене привчив бігати до бібліотеки і ховатись з книжкою десь на лузі серед буйнотрав’я, щоб ніхто не знайшов. От де починались мої університети!

Саме вуйко Дмитро надихнув мене, десятирічну, писати документальну повість (не оповідання, не щоденник, а саме повість!) про історію східничанців. З яким ентузіазмом та цікавістю я записувала всі оповідки, безліч яких зберігалось у вуйковій голові ще з часів Першої, а потім і Другої світової війни. І про те, як, будучи призваним до війська, жодного разу не зміг вистрілити у людину, а все цілився мимо. І як тяжко переживав часи – чи то Австро-Угорщини, чи то Польщі – Бог знає, що довелося вистраждати, аби вижити і зберегти сім’ю…

Ходила я і по інших родичах, розпитуючи про їхнє життя-буття… Та й бабуся полюбляла згадати минуле. Деякі з тих історій я пам’ятаю дотепер: і як любила чепуритись у молодості, як виграла титул королівни на балу, з’явившись у сукні, від ніг до голови оздобленій бісером. І як у голодні роки вимінювала хутра та коштовності на міх муки чи цукру. І про те, як за польської окупації ходила просити за діда, щоб не розстріляли разом з «українським хлопським бидлом», як їх тоді називали. На колінах повзала, ноги цілувала…

Не знати, що врятувало тоді дідуся, який, будучи чехом, приїхав з Моравської Острави на роботу і залишився у цих краях. Чи його досвід і знання нафтового промислу пригодилися на багатій на чорну ропу землі, чи спричинилася бабчина любов, але дід осів у Східниці назавжди. І скільки б його ночами не відводили у буцегарню озброєні конвоїри, він завжди повертався додому. Не знати, де дівся мій жовтий загальний зошит з дописаною історичною повістю, але все, про що там розповідалося, було достеменною правдою!

… Отже, до бабусі нас із старшою сестрою відвозили кожного літа. Сестру бабця любила більше – і я це боляче відчувала. Ще б пак – до п’яти років її виховували у селі, а я вже була дитиною міською. І які б каверзи не робила моя сестричка, все сходило їй з рук: і брудний рушник у відрі з водою, і розкрита навстіж хвіртка, і кури на вулиці, і обірвана до останнього яблунька, хоч плоди ще не доспіли… Але то була бабчина дитина, а я – мамина.

Так чи інакше, бабцю я дуже любила. І дотепер, хоч померла вона, коли я носила під серцем свого Іванка (а йому вже тринадцятий), вона мені частенько сниться – гарна, усміхнена, весела. Чи під жасминовим кущем перед хатою, де ми полюбляли збиратися на лавці ввечері і теревенити. Чи перебираючи мої пальчики перед сном, приговорює приказку-лічилку: «Горосьо, бобосьо, бобичка, пшеничка, а той старий дідище – фур за плотище!» (так я пізніше сина присипляла), чи ще якось – але завжди бачу її доброю і спокійною. Я гадаю, вона відчуває на тому світі, як я її любила…

Були у мене в тій Східниці також друзі. Це Ромчик і Юрчик – мої двоюрідні брати, дурнувата Олька – сусідська дівчина, яку, не можу збагнути чому, так називали. Може тому, що була дуже крикливою, і вічно верещала (насправді вона виросла нормальною і навіть симпатичною, і живе зараз десь у Прибалтиці).

Що нас могло поєднувати, не знаю, очевидно, тільки вік. Але ми гасали, збирали яфини, гралися у хованки і ще бозна-що, не звертаючи уваги ні на непідтерті шмарклі, ні на діряві штани, словом на те, що відрізняло дітей сільських від міських. Нам було добре.

І тепер, коли я зрідка буваю у Східниці, щоб піти на цвинтар до дідуся й бабусі (може, раз на рік, або й раз у два роки), бачу, як два огрядні, вайлуваті дядьки – колись шмаркаті Ромчик та Юрчик – вовтузяться у тітчиному обійсті, сіно складають чи в городі щось роблять, мені смішно й не віриться…

Дитинство, агов! Де ти?

… В Ужгороді життя було зовсім інше. Не можу сказати, що сіріло невиразністю, але особливо щасливою не відчувала себе там ніколи.

Жили ми на п’ятому поверсі «хрущовки» у новозабудованому районі. Щоб дістатись до центру міста, треба було взувати гумові чоботи і, прочвалавши через болото з півгодини, перевдягатися, аби серед людей пристойно виглядати. Деколи в тому районі я показую буйноквітучі дерева синові і кажу:

– Ці дерева садив твій дід на суботнику, присвяченому озелененню нового мікрорайону, а ми, малі, тут поряд ошивались.

У нашій тісній двокімнатній квартирці від мами з татом нас відділяла тоненька стіночка, позбавлена будь-якої звукоізоляції. В нашій кімнаті стояв старий рипучий диван, на якому аж до сестринського заміжжя ми спали разом: коли поруч, а коли «валєтиком» – як сварилися, а сварилися ми часто. Та дітися було нікуди, і нічого нам не залишалося, як час від часу серед ночі давати одне одному стусана на тій спільній території.