На Розпутті - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 25

Але далеко гірший був Гордієві інший клопіт - з селянами. Відколи став у радівській економії Галушківський, не втихала щоденна борня, щоденне ворогування в економії з мужиками. Зрісши при панах, Галушківський зовсім одбивсь од народу, звучи його мужланами, а себе вважаючи за пана, і був тим, чим звичайно бувають такі добродії на Україні - глитаєм. Маючи волю за покійного Гордієвого дядька, він робив що хотів. І він завів у економії справжні глитайські порядки. Це зробити йому було легко, бо вузьку стягу мужицької землі з трьох боків обхоплювала панська, і неминучі були повсякчасні "шкоди". Ці "шкоди" давали Галушківському - не грішми, а здебільшого відробітком - чималий бариш, але він його клав до своєї кишені, бо хоч йому роблено дурно, він таки записував за те плату. Та ще землю радівці мали не дуже добру і повинні були брати поля в економії і віддавати в економію воли й корови на пасовища. За все це плата була - і грішми й одробітками - добра. По інших економіях було дешевше, та ніхто не смів туди податися, бо всі знали добре, що коли який радівець обмине радівську економію, то Галушківський цього йому ніколи не забуде і чи тепер, чи в четвер, а таки дошкулить так, що заболить. Та й ще одна річ: доводилося зичати в економії гроші на податки - звичайно взимку, а влітку, в жнива, відробляти за їх. За таку літню роботу Галушківський давав зимою півціни. Як скласти докупи оте все, то й ходило, що на підставі вільної умови Галушківський міг часто постукати у вікно до радівця й звеліти йому йти панську роботу, як йому хотілося.

Ось через віщо сталося так, що економія та радівська громада були довгий час запеклими ворогами і ніколи не покидали чигати один на одного. Галушківський мав силу і гнітив мужика тією силою; мужик її не мав і дошкуляв Галушківського тим, що, де міг, там користувався з панського добра, кажучи:

- Все це наше, бо з нашої крові та поту.

Галушківський ненавидів його, а він Галушківського. Галушківський де міг, латав його нагаєм - без свідків - і мужик одного разу спробував це зробити. З того повстав позов за луку, і ворогування ще побільшало.

Отак стояла справа, як Гордій сам загосподарював. З самим Гордієм радівці мало діла мали, більше з Олійниченком, тим і знали його мало. Що Гордій не займав їх за луку, вони, знаючи, як досі економія з їми поводилась, вияснили тим, що, мабуть, панові не пощастило. А Олійниченко та конторник, хоча й випхали Галушківського, але сами поводилися з людьми ні трохи не краще, коли не гірше, роблячи це, звісно, так, щоб про його Гордій не знав. Олійниченко, так саме, як і Галушківський, мав завсігди при собі нагая і не минав дурно випадку шмагнути їм кого з найманих робітників чи з таких людей, що худоба їх була у шкоді. А надто ще мав звичай завсігди нахвалятися:

- Стривайте ви! Уберемо ми вас у шори, мужлани!

Сі слова він позичив у Галушківського і себе за мужика не вважав, а думав, що він уже "на управительській лінії" і задля того скинув чумарку і ходив у "жакетці".

Конторник же користувався з усякої змоги обдурити людей, записуючи дні або рахуючи плату, і вмів так робити, що бариш од цього йшов до його в кишеню.

Правда, все це Гордій міг би помітити, якби пильніше придивлявся. Але його досі зацікавлювала сама хліборобська робота,- він залюбки їздив на поле і ходив дивитися на економічні роботи, але клопіт з найманими робітниками і т. ін. він кидав на Олійниченка та на конторника, бо не мав у тому нічого цікавого і думав, що досить, якщо він переглядатиме їх рахунки. Економія зосталась до радівців за малим не такою, як і була, то й радівці поводились з нею так, як і за Галушківського, і "шкоди" на полі, в лісі, на баштані були досить часто. Спершу Гордій терпів усе це, але один випадок обурив його.

Одного разу, після кількох уже шкод, Гордій пішов сам на поле і вздрів у молодій пшениці пару коней. То був час сіножатній; сумежно з сим Гордієвим полем починалася мужича земля, а на їй якийсь добродій з радівців косив сіно.

Недалечко стояв порожній віз. Гордій підійшов до добродія і сказав:

- Чи то ваші коні?

Добродії - великий рябий чоловік з понурим поглядом,- Повернувся до Гордія, глянув і вздрів одразу своїх коней в шкоді.

- А, бісова худоба! - закричав він і побіг до їх.

Гордій швидко пішов за їм. Рябий мужик добіг до коней і хотів їх ухопити. Але коні злякались, що він так на їх наскочив, та й кинулись набік, без жалю толочачи гарну пшеницю. Це ще більш уразило Гордія. Рябий мужик почав ганяти по пшениці за кіньми, кленучи їх на всі заставки, але вони в давалися. Добра частина лану була вже змережана стежками від кінської та від людської біганини. Нарешті мужик піймав спершу одну, а тоді другу коняку і повів їх до воза. Але Гордій, не спускаючи його з пшениці, перейняв його.

- Ні, так не можна робити,- сказав він, беручись рукою за поводи.- Ви вдень тут косите і не бачите, що ваші коні у шкоді, а тоді ще витолочуєте стільки пшениці. Я не дам вам коней, аж поки заплатите мені за спаш.

- Гетьте, пане! - відмовив рябий мужик, одкидаючи Гордієву руку.- Хіба я їм велів туди йти, чи що, що ви до мене причепились?

- Я того не знаю, я знаю тільки те, що ви не маєте права мені пшеницю витолочувати. Я не пустю.

І Гордій знов міцно вхопився за повід. Мужик сіпнув його з рук. Гордій не подававсь.

Мужик зненацька пустив зовсім повід, скинув шапку і почав прохати:

- Пустіть, пане,- їй-богу, не доглядів! Вона, проклята личина, така, що її й не вздриш, куди втече. Пустіть, спасибі вам!

Мужик почав кланятися, хитро поглядаючи на Гордія. Але той дуже вже був роздратований і не хотів поступитись.

- Ні! - сказав він.

- Пустіть,- поклонюсь вам!

- Ні!

- Так геть же к чортам! - скрикнув несподівано мужик і штовхнув Гордія так, що той поточивсь і випустив поводи з рук. Ту ж мить мужик ухопив коні, смикнув їх і за хвилину був уже коло свого воза.

Навкруги не було видко нікого. Сам Гордій не міг нічого зробити. Він повернувсь і пішов додому.

Цей випадок страшенно його обурив, і він зважився першого ж, кого застукають у шкоді, позивати. Дожидати цього довелось не довго. Через кілька день Олійниченко зайняв волів. Пішло діло до суду. Опріч Олійниченка, свідками було кільки радіців, що робили на полі тоді, як Олійниченко займав воли. Олійниченко казав, що зайняв їх на Гордієвому, а радівці, що ні, що воли тільки коло межі були. Суддя не міг дорозуматися правди, але бачачи, що таких свідків, які обстають обвинуваченими, більше, виправив їх. Страшенно сердитий повернувсь Гордій додому і знов-таки через кілька часу, піймавши двох у своєму лісі, як вони там рубали, подав до суду. Цього разу свідками були наймити з економії і мусили обстати за Гордієм. Суддя, вважаючи, що обвинувачені ще й одбивалися, присудив їх обох - Семена Голованя та Петра Кавченка - до тюрми. Гордій не сподівавсь такого суворого присуду? Сам не радий був йому; але другого ж дня він міг знову обурититись, бо, помщаючись за цей присуд, Кавченкові та Голованеві парубки, вкупі з іншими, загнали більш як десять пар волів по Гордія в хліб на всю ніч і витолочили не одну десятину.

Таким побитом ворогування проміждо громадою та економією зробилося гостре. Гордія це все страшенно дошкуляло, і він звичайно обурювавсь на Демида, як той казав, що цього могло б і не бути.

- Та як же ж могло б і не бути? - сперечавсь одного разу Гордій, сидячи удвох з Демидом у його в садку.- Адже не я їх займаю, а вони мене.

- Звісно, відносини, ненормальні в грунті, не зробиш нормальними, і пана-земельника не поєднаєш з хліборобом, але ж можна хоч не доводити діло до такої гострої сварки. Ні з того ні з сього людина не полізе гризтися так, як тут у вас.

- Ат! Це все ідеалізм твій! Ні, я бачу, що треба дуже й дуже переглянути свої погляди на народ, на мужика. Тепер тільки бачу, що одна річ - читати наших белетристів-мужикофілів, а інша зовсім - жити з тими ж таки мужиками.