Осінні новели - Васильченко Степан Васильевич. Страница 11

- Діду, го-о-в!..- розриваючи ті чари, гукаємо з саней мужніми голосами. Здалося, іній посипався з дерев.

- Ов-ов-ов! - з усіх боків, одбиваючи красу юнацьких голосів, радісною луною одгукнувся заспаний «дід».

- З Новим роком! З новим щастям!..- І в лісі, розкованім од чару, повно шуму й галасу...

Під дубом на снігу горить огонь - великий, веселий, тріскучий... Червоніють намети снігу. Осторонь, у темряві лісу, одлискує проти огнища спина буланого.

Один завів, усі підхопили, мов усі з одного з’їхались місця:

Шалійте, шалійте, скажені кати... [2]

З жаром! Аж ліс зашумів, уперше почувши такий спів...

Гомін, співи, сміх, вечеря в «діда»...

- Журнал! Доставайте журнал! Написать «дідові» привітання!

Гуртом підсадили одного на дуба.

- Ти ховав, ти й доставай!

Видерся до дупла. Засунув руку. Шарить... Ще і ще...

Всі з тривогою:

- Що таке?

Повикидав сухий лист із дупла, кору, все...

- Нема!

- Шукай!

Шарив знову, довго, вперто...

- Нема: украв хтось!..

- Не може цього бути! Хто сюди полізе: певно, хтось із своїх.

- Треба спитати Чуденка: він є зараз в містечку?

- Поїхав на свята в своє село. Ні Чуда, ні Славка.

- Написать!

Написати доручено мені. Я обіщався не забути і зразу ж забув.

Роз’їхались, забули всі.

Глибоко, щиро... Влітку вийшло так, що ніхто про журнал і не згадував. Нові враження, нові обставини, нові інтереси, нове юнацьке життя так поглушили спогади сільської школи, загнали їх кудись глибоко наспід, що зразу й не витягнеш їх звідтіль... І журнал, і все...

І от через три роки - як із неба впав!.

Перегортаю сторінки, осміхаюсь. А в голові ввесь час стоїть питання:

«Хто ж це справді його передав мені?.. Чудова мати?»

Миготить щось - от-от усе пригадаю... Проте ніяк не впіймається, тікає од мене, як птах. Може, тому ще заважає моя мати, що гомонить до мене та й гомонить, того не помічаючи, що я давно її не слухаю... Тільки дещо долітає з тих слів до моєї уваги.

Згадує теж про ліс, про жінку із хутора, про якусь мою молоду... В її голосі я одчуваю щось тепле, материнське, інтимне. Тоді я, не одхиляючи голови од зшитка, перепитую її:

- Про яку це ви, мамо, молоду мені згадуєте?

Проте дослухати материних слів знову не дослухав.

Раптом мої очі спинились на одному вірші в журналі, що ввесь час настирливо чогось чіплявся до моєї уваги. Як у вічі не вскочить. Читаю:

Раптом перед очима в мене, як на пружині, вискочила нова моя лісова знакомка з чудними очима, як мандрівні огні... Всі ці дні я ні разу не згадав про неї! В лице мені стало жарко.

«Хіба?.. Еге-ге!.. Ось воно що! Це ж і є те саме, що вона обіщала мені передати...»

- Мамо! Не знаєте, од кого цю книжку передано?

Мати:

- Там лист є, шукай.

Труснув зшитком - лист випав мені на коліна. Читаю - так, вона:

«Передаю, що обіщала. Думаю, що цей зшиток нагадає вам багато хорошого. Хто я - про те ви, напевно, вже догадались. Так, я справді та «русалка», що потайки украла журнал у «діда» за допомогою одного із ваших товаришів. Ви, певно, теж уже догадались, хто він такий...»

Мене рвонуло!

Я одразу уриваю читання:

- Хто ж це?

І знову промайнув у мене перед очима, як було уві сні. Славко в білому козирку. Раптом, як світнула блискавиця,- пригадав...

«Так і є - він! І як я й досі не догадався? Ах ти ж, панська на тобі шкура! Недурно ти мені і вві сні ввижався. Ану, ближче сюди!» - і з недочитаним листом у руці я зразу ж, щоб не одійшло серце, вчиняю Славкові суворий допит:

«Чи не сказав би ти мені, Славку, славний прихвостень дівочий, що то була за «русалка» коло дуба і кого то другого бачив хлопчик на дубі? Га? В білому кашкеті».

І ще:

«Чи не сказав би ти мені, Славку, товаришу наш вірний, куди дівався з дупла наш журнал, що ти його обіщався перед усім товариством, що не оддаси, не скажеш, де на схові, не покажеш його нікому в світі, ні батькові рідному, клятьбу на тому приймав і гриз кору з нашого дуба? Пригадуєш? Тільки не думай викручуваться, бо ось доказ... Піду в ліс...»

«Читай далі!» - хтось ніби шепнув мені.

Раптом стало мені чогось турботно. З якимось смутним передчуттям я кинувся дочитувати листа. Аж так:

«З Вами, мабуть, більше не побачимось. Строк нашому засланню вийшов, і сьогодні ми виїздимо од вас, мабуть, назавжди. Шкода, що не прийшли, коли я прохала Вас. Треба було сказати Вам багато-багато. Ну, та Ви ще почуєте про це. Може, й не раз. Прощайте!..»

День отемнів мені, узяв жаль, запекла досада:

- Поїхала! - Лист писаний вчора.

Погасли огні...

Безпорадно сів я на полу. Низенько схиляє до мене своє лице мати моя, лукаво осміхається. (Ох, ці матері!) Держить у руках іще якийсь папір...

- Ото треба було шанувати дівчину, то й не думала б їхати. Я гадала вже, що то й справді ти молоду собі знайшов, а ти, бачу, тільки в лісі дурно черевики порвав!

- Звідки ви все це знаєте, мамо?

- А ти думаєш, що ніхто не бачив і не знає. Хуторські жінки он сміялись уже мені на базарі, як передавали листа. «Дожидайся,- кажуть,- Прісько, собі невістки з лісу». Я ж уже казала тобі про це, а ти, мабуть, і не чув.- Мовчки, з хитрою осмішкою, суне мені в руки згорнуті листи.

- А це ще що?

- Це дарунок з тих же рук. Передано й наказано: тільки в твої власні руки і нікому іншому! - Дивиться допитливо і з ніжною посмішкою, угадує: «Чи не про любощі?»

Розгортаю. На гектографі друкований текст. Зверху чітко: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!..»

В грудях забило дух...

...Не спав я з тим дарунком цілу ніч.

Другого дня все мені смутно, все мені пахнуть фіалки, все теє школярство пригадую. Мій брат у других надвечір одвозив мене на станцію. Брат поїхав шляхом, я заскочив у ліс попрощатись із «дідом». День був смутний і вітряний.

За ці три дні ліс одмінився зовсім, мов і не він. Раніше, було, стрічає, як брата,- тепер - ворожий, чужий. Та й не до мене йому: в його, бач, війна з вітром, аж кипить. Я спинився, розглядаю: справді - як на герці.

Ліс стояв розхристаний, спустошений і дикий. Почорнів увесь, як розбійник, мов мечами, січе на всі боки голим галуззям...

Люто налітає на його вітер, рве його, смиче з усіх боків, шапку його золоту з голови зволікає, зриває його мальоване манаття, шпурляє під ноги... По ровах, по ярках в коліно лежить того кольорового шмаття.

Шукаю очима: а де ж «дід»? Ага! Ось він.

Муром стоять старі дуби, а високо над ними наш велетень. Він міцно ще тримає свою позолоту. Десь аж під темними хмарами сяє золотими банями, як фантастичний замчище.

Я не витримав. Став на рові - рупором руку.

- Діду, го-го-в!..- на весь ліс, як колись, було, школярем.

І одразу в лісі повно встає давнього гуку і привидів: «Бурса на бурсу! Бурса на бурсу!..»

Вчуваються дзвінкі як криця голоси. В очах мигтять школярі... Без шапок, чуби спітнілі, руками вимахують, ідуть гурт на гурт...

«Хлопці, сюди! - скликаю я в думці до себе лісове товариство.- Що в мене є! Ой, що в мене є! Коли б ви знали!.. Тільки нікому-нікому!.. Ось!»

Спотикаюсь на пеньок, кидаюсь. Згадую, що все це минуло і не вернеться. Зітхаю: «Прощай усе...» І знову фіалки...

І зразу вихором влітає такий гарячий наплив радості, що мені стає жарко: «Це ж уже я справді їду?! Це ж передо мною стелеться рідне, тепле, без краю народне море, куди мене, молодого, кличуть на боротьбу із темрявою, з страхіттям! Це ж справді мене можуть арештувати, коли побачать, що в мене в кишені!»